Жертовники ставили завжди на горі над водою або при злитті двох потоків,
якими й були Дніпро і Почайна. На Андріївській горі, над пристанню в гирлі
Почайни, був саме такий жертовник у храмі Дажбога, що стояв посеред
доволодимирового городища і був розкопаний видатним українським археологом
Хвойкою 1908 року біля Десятинної церкви й сучасного історичного музею.
Хвойка так змальовує видатний пам'ятник найстародавнішої, як він пише,
"доісторичної" культури Наддніпрянщини: "Серед руїн різних будівель, мабуть,
найстародавнішими є руїни кам'яного фундаменту якоїсь загадкової споруди.
Фундамент цей складався з різних за розміром каменів сірого
пісковику, що
набирали іноді химерних примхливих обрисів, а іноді мали наскрізні отвори.
Камені, складені на глині утворювали еліптичну фігуру (4,2 х 3,5 м), що мала
з чотирьох боків по одному чотирикутнику (завдовжки 0,7 – 0,8 м), які були
зведені до чотирьох сторін світу.
Навколо споруди місцями добре вціліла підлога, що її було виліплено з
товстого шару білуватої глини з ретельно вигладженою поверхнею. Із західного
боку цього фундаменту було виявлено масивний стовп, у якому шари сильно
обпаленої глини чергувалися з прошарками попелу й вугілля. Навколо велика
кількість кісток та черепів тварин, головним чином свійських".
Хвойка прийняв цей пам'ятник за руїни античного храму, а стовп – за
жертовник, де тривалий час здійснювалися офірування. Наступного, 1909, року
Болсуновський уперше опублікував малюнок "капища" Хвойки, а учасники
археологічного з'їзду, що відбувався в Чернігові, побували у Києві й
одноголосно вирішили, що знайдено "фундамент античного храму поганського
часу, забутого і засипаного після прийняття християнства". Болсуновський теж
описав руїни храму та залишки фундаментів, де, як він вважав, стояла статуя
Бога Сонця – Дажбога або Світовида, "як би його тут не називали".
Овальний майданчик київського храму із стовпом для офірувань був святилищем,
куди заходили тільки жерці. Жертовник у святилищі був обернений до народу,
який молився на схід, на жертовник, а входив завжди до храму із заходу.
Каміння примхливих обрисів із сірого пісковику з різними, інколи й
наскрізними отворами, очевидно, мали дивну властивість химерно змінювати
звуки, то притишуючи їх, то посилюючи і змінюючи напрямок так, неначебто
вони "йшли з неба" – від Богів.
Відомий радянський вчений, знавець архітектури й міфології Брунов, описуючи
руїни цього київського храму, зокрема зазначав: "Очевидно, чотири кам'яних
виступи овального майданчика слугували основою для чотирьох дерев'яних
стовпів, що тримали покрівлю над жертовним майданчиком і статуєю ідола.
Навколо овального майданчика викладено долівку з глини, що вказує на критий
характер приміщень, які оточували майданчик.
Можливо, що розміщення по прямокутнику стінки були основою дерев'яних стін
храму з чотирма внутрішніми стовпами, поміж якими містилася на майданчику
статуя Бога.
У такому випадку київський храм має бути схожий на храм в Арконі. [1, 205,206].
Малюнок Вікентія Хвойки
Джерела
1. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. –
304 с.
http://www.svit.in.ua
До розділу