Гарій КАЛАЙДА,
м. Запоріжжя
Є в нашім степу такі місця, у які, побачивши їх одного разу, закохуєшся на все
життя. Одне з таких безкінечно чарівних місць – Кам’яні Могили. Ця маленька,
майже іграшкова країна розташувалася на стику двох областей, де сходяться три
райони: Розівський і Куйбишівський Запорізької та Володарський Донецької
області. З 1927 року тут функціонує заповідник "Кам’яні Могили", у якому нашій
області належить 100 га із 456 га загальної площі.
Посеред нагромадження гранітів чудом зберігся куточок незайманого цілинного
степу. Над степом височіють гранітні пасма, які разом з урвищами, скелями,
печерами, гротами творять мальовничу картину. Якраз ці граніти і захистили від
розорювання невеликий шмат землі, щоб люди могли побачити її первозданну велич.
Директор заповідника Віктор Олександрович Сіренко, який з сім’єю живе тут кілька
десятків років, у розмові з нами дивується: "Ви знаєте, до нас у будь-яку пору
року, особливо ж навесні та влітку справжня навала. Їдуть учні, студенти на
екскурсії, їдуть просто любителі відпочити на природі. Кого тільки немає. Але
переважно з донецьких. Запорожців чомусь мало. От хіба що у кінці травні, коли
козаки відзначають чергову річницю битви на Калці. Мабуть знають про нас мало в
Запоріжжі".
Що ж собою являють Кам'яні Могили? Слід сказати, що досить часто, коли про них
заходить мова, то вони асоціюються з Кам’яною Могилою під Мелітополем. Це різні
речі. Гранітний масив Кам’яні Могили розміщується у південно-східній частині
Приазовської височини, східньому закінченні Українського кристалічного масиву.
вік масиву. Вік гранітів сягає 2 млрд. років. У межах Приазовської височини
граніти на поверхню виходять по берегах степових річок, балок, ярів. На цій
височині містяться найвищі місця нашої області – Бельмак-Могила, Токмак-Могила (Синяя),
Корсак-Могила, Кунсугур-Могила. Ці пам'ятки природи в тій чи іншій мірі
спотворені кар'єрами, а Бельмак і Токмак Могили незабаром взагалі скоро будуть
фізично знищені. На щастя Кам'яні Могили захищає від руйнації заповідник, хоч і
сюди підбиралися хижі руки.
Зі східного боки гранітного масиву тече річка Каратиш, назва якої походить від
тюркського слова "караташ", "чорний камінь". Між гранітними пасмами проходить
сухе русло струмка Каратюк. Тюркські топоніми тут не рідкість, адже і ці народи
пройшли через нашу землю. Але є одна назва, знайома нам з підручників історії.
Це – річка Калка. У літописах розповідається про трагічну для військ Русі бітві
з передовими загонами Чингіз-хана у 1223 році. Битва ця відбулася, як
повідомляється, на річці Калка. В історичній науці, що Калка має безпосереднє
відношення до Кам'яних Могил: в околицях є дві річки з близькими за звучанням
назвами – Кальчик і Кальміус. А опис битви і польових укріплень начебто дає
підстави для таких припущень: "Вскоре учиниша себе крепь каменьем и колием". У
цій битві союзні війська руські і половецькі зазнали страшної поразки, не
дивлячись на значну чисельну перевагу. А це було обумовлене гризнею між князями,
які хизувались відвагою один поперед одним, не думаючи про кінцевий результат і
не враховуючи того, який грізний ворог їм протистоїть. Елементарною зрадою була
і поведінка бродників, чий отаман Пласкиня обманом виманив з укріпленого табору
русичів, після чого вони були перебиті монголами. Русь втратила своє лицарство,
загинуло багато професійних воїнів. Країна залишилась фактично беззахисною перед
лицем зовнішньої агресії. Ця битва відбулася ймовірно 30 травня.
За ініціативою сучасних запорозьких козаків у заповіднику поставлено знак у
пам'ять полеглих воїнів Київської Русі, споруджено каплицю на честь Іллі
Муромця, який, до речі, ніякого відношення до битви на Калці не мав. Щорічно в
останню суботу травня в заповіднику проводяться заходи пам’яті, у яких беруть
участь запорозькі козаки, місцеві жителі, гості із Запоріжжя, Розівки,
Маріуполя, Донецька.
Але стосовно місця битви не всі згодні з традиційним тлумаченням. Так відомий
запорізький краєзнавець Володимир Шовкун у своїй праці "Таємнича Калка" досить
аргументовано доводить, що ця битва відбулася на річці Конка поблизу сучасних
сіл Григорівка, Юлівка і інш., а укріплений табір міг бути на Савур-Могилі, де
ще й досі є сліди якихось споруд, можливо ровів і валів.
Місцевість довколо Кам’яних Могил була замешкана з давніх часів. Люди жили в
цьому степу вже 20 – 40 тис. років тому. Самі Кам’яні Могили були культовим
місцем. Навкруги багато курганів, які є складовою частиною сакрального простору
і були пов’язані з пошануванням предків, лідерів давнього суспільства –
військових, адміністраторів, священиків. Археологи, проводячи тут розкопки,
відкрили кілька давніх поселень, вік яких сягає 4 – 5 тис. років. У цих
поселеннях жили представники археологічних культур, які змінювали одна одну:
ямної, катакомбної, зрубної. Все це були наші предки – арії. Це були духовно і
фізично могутні люди. В одному з розкопів археолог В. Самар знайшов скелет арія,
зріс якого сягав 2.2 м.
В археологічних розкопках активну участь беруть ентузіасти, учні місцевих шкіл.
Особливо в цьому відношенні виділяються учні з села Шевченкового Куйбишевського
району. Керує ними історик і краєзнавець, автор кількох книг про рідний край,
зокрема, книги "Край кам’яних могил", Сергій Павлович Шевчук. Його стараннями у
заповіднику зібрана колекція доісторичної кам’яної скульптури, так званих
"кам’яних баб".
На полях біля заповідника знаходять кераміку приблизно IV ст. до н. е.
Поселення, до якого відноситься ця кераміка було чималеньке.
Неподалік від заповідника є ставок, споруджений у кінці 60-х років минулого
століття. Якось браконьєри, сподіваючись на безпроблемну рибку, підірвали
греблю. Оголився берег, у якому відкрилися залишки ще одного поселення давніх
аріїв, можливо невеликого міста. Розкопки велися похапцем через брак коштів і
часу. Досліджено дуже мало. В Розівці є багато небайдужих людей, яких все це
хвилює: «Ми хочемо знати правду про нашу землю».
А земля тут багата і не тільки історією. Глибина чорноземів місцями перевищує 1
м. Вологи тільки мало, як і скрізь у Приазов'ї. Проте, життя існує. Весна і
початок літа – розкішний час, час буяння всього живого. Трави тут різноманітні.
Мабуть у всьому степу немає такого духмяного меду, який з цих трав збирають
бджоли. А птаство не змовкає ні вдень, ні вночі. Із звірят є лисиця, заєць,
їжак, кріт, ховрах, степова гадюка, мідянка, жовтобрюх. Серед змій єдиною
агресивною є жовтобрюх. Ходити по заповіднику просто так не можна. А тим, хто
наважиться, слід пильнувати, як би не наступити на гадюку. З цими створіннями не
слід жартувати.
Є рослини-ендеми. Тільки тут і ніде більше зустрічається на гранітах деревій
голий і волошка несправжньо-блідолуската. Багато чагарників, особливо, шипшини.
Восени її плоди яскраво виділяються на жовтому листі.
Вигляд степу змінюється динамічно впродовж усього періоду – від другої половини
березня і до глибокої осені. І завжди він прекрасний.
Фото: Гарія Калайди м. Запоріжжя.
русская версия статьи
До розділу