Де воював князь Святослав з хозарами?

 

Світовит Пашник

волхв РПК

 

 

Посилаючись на "Повість врем'яних літ" більшість людей думає, що князь Святослав ходив з військом воювати хозар на Волгу. Ми ставимо під сумнів ці літописні свідчення і спробуємо розв'язати це складне питання.
Варто привести уривок з літопису щодо цих подій, щоб ми мали повну уяву і могли прослідкувати цю подію порівнюючи з іншими свідченнями.
У РІК 6472 [964]… І пішов він на Оку-ріку і на Волгу, і знайшов вятичів, і сказав їм: «Кому ви данину даєте?» Вони ж одказали: «Хозарам. По шелягу од рала даєм».
У РІК 6473 [965]. Рушив Святослав на Хозар. Почувши ж [про це], хозари вийшли насупроти з князем своїм, каганом [Іосифом?]. І зступилися [війська] битися, і сталася битва межи ними, [і] одолів Святослав хозар і город їхній [столицю Ітіль], і [город] Білу Вежу взяв. І ясів переміг він, і касогів, і прийшов до Києва.
У РІК 6474 [966]. Переміг Святослав вятичів і данину на них наклав.
У РІК 6475 [967]. Рушив Святослав на Дунай на Болгар, і в битві одолів Святослав болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів, князюючи, тут, у [городі] Переяславці, [і] беручи данину з греків…
У РІК 6477 [969]. Сказав Святослав матері своїй і боярам своїм: «Не любо мені є в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків – паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів – серебро й коні, із Русі ж – хутро, і віск, і мед, і челядь». [Літопис Руський, 38,39].
Зазначимо, що в дужках перекладач чи укладач зробили вставки на свій розсуд для кращого розуміння тексту необізнаним читачем. Тому ці вставки для достовірності можемо зовсім вилучити. А так як сам літопис багато разів переписувався і оригіналів ми не маємо, то можливі пізніші правки і підробка документу.
З тексту бачимо, що Святослав пішов на Оку і Волгу і переконався, що в'ятичі платять данину хозарам. Чогось не захопив їх війною, напевно вирішив, що то легка здобич і треба розбиратися з їхнім покровителем Хозарією. І він наступного року рушив на хозар, але не зазначено саме куди. Не зазначено який город їхній, де він був? І Біла Вежа біля міста чи це окремий город? Тому деякі дослідники думають що це може одне місце. Намагання знайти ці города археологічно не дали результату – одні версії. Тому на сучасних картах це приблизні точки, де на думку деяких дослідників мали би бути зазначені населенні пункти. Тому офіційна історія поставила столицю хозар Ітіль в гирлі Волги (Ітіля), а Білу Вежу (Саркел) в районі Дону близько Цимлянська Ростовської області. Цілком можливо, що в тому районі могли розташовуватися хозари.
Офіційна історія стверджує, що князь Святослав не міг бути в поході на Волгу, бо в цей час він воював на Дунаї, як стверджують інші збережені свідчення, що протирічать "Повісті". І що можливо один із загонів його війська пішов війною на хозар. Отакої, так був впевнений в перемозі, що розділив своє військо на дві частини і вів бойові дії з великими країнами на різних боках великої Русі? Такі події викликають сумнів.
Приведемо з того приводу думку історика Олексія Толочко: "За збігом обставин, обидві групи Русі – і волзька, і дніпровська – в кінці 960-х років одночасно атакували регіони, які до цього служили джерелом добробуту. Як повідомляє арабський мандрівник і географ Абу'л-Касим Ібн Хаукаль, в 358 р. хіджри (листопад 968 р. – листопад 969 р.) руси, замість того, щоб прийти з торговими намірами за звичаєм, пішли війною на Булгарію і Хозарію. Вони взяли штурмом і знищили Булгар. Потім спустилися по Волзі і взяли штурмом столицю Хозарії Ітіль, після чого вирушили в Каспійське море і на дагестанському узбережжі розорили древню столицю хозар місто Семендер. Цей набіг, який, як вважають, поклав край політичному існуванню Хозарського каганату, приписують київському князю Святославу, вважаючи за краще абсолютно фіктивну розповідь літопису, а також його вигадану хронологію достовірним відомостям від сучасника подій Ібн Хаукаля, а крім того – людини, яка отримала інформацію з перших рук, запитавши про те, що сталося – хозарських біженців.
У той час, коли Хозарія руйнувалася, а жителі її міст в страху тікали, Святослав воював на Балканах. У 968 році, згідно з візантійськими джерелами, він напав на Болгарію і, розоривши безліч міст і сіл, захопив величезну здобич. На наступний рік Святослав знову з'явився в Болгарії, захопив столицю держави Преслав і захопив в полон Бориса і Романа, синів царя Петра. Святослав залишався на Балканах до літа 971 року, коли під тиском візантійців його флот був змушений відійти з Дунаю." [Толочко 2015, 312-313].
З походом князя Святослава (за іншої версії Володимира) на хозар пов'язують виникнення Тмутороканського князівства на Тамані. Енциклопедія повідомляє, що утворилося воно внаслідок колонізації Пн. Причорномор'я сх.-слов'янськими племенами. Вперше згадується в літописі під 988, коли князь Мстислав Володимирович дістав в уділ від свого батька великого князя Володимира Святославича. В 1024 Мстислав Володимирович захопив Чернігівську землю. Відтоді Тмутороканське князівство протягом 11 ст. було тісно пов'язано з Черніговом. В 1054 ввійшло до складу володінь чернігівського князя Святослава Ярославича. В 2-й половині 11 ст. в Тмутороканському князівстві правили його сини Гліб, Роман і Олег… Після 1094 князівство в літописах не згадується. [див. УРЕ, 274].
А ось і висновок вже в сучасній енциклопедії, що на Тамані в тій політичній ситуації практично неможливо було створити руське князівство: "Сам термін "Тмутороканське князівство" є умовним. Населення його було переважно неслов'янським. Тмутороканське князівство було відрізане від основної території Давньоруської держави причорноморськими степами, в яких панували кочовики. Руський князь міг там спиратися хіба що на власне оточення. У таких умовах було неможливо "окняжити" територію Тмутороканського князівства: поширити на неї системи влади, суду і збирання данини. Тому точнішим здається говорити не про "князівство", а про давньоруський центр влади в Північному Причорномор'ї." [див. ЕІУ, 102-103].
Тмутороканське князівство в літописах не має чіткої географічної прив'язки, чи її видалили в пізніших списках. Через те з'явилося ряд версій про місце знаходження Тмуторокані. Єдиним "достовірним" джерелом і артефактом є так званий "Тмутороканський камінь" – мармурова плита з вирізьбленим на ній давньоруським написом. Знайдений 1792 року на сх. березі Керченської протоки. Надпис на камені: "В літо 6576 індикту 6 (тобто року 1068) Гліб князь міряв море по льоду від Тмуторокані до Корчева (Керчі) 14000 саженів". Цим надписом підтверджується дані з літопису про князювання в Тмутороканському князівстві Гліба Святославича. На місці знахідки розкопано залишки м. Тмуторокані. На тому ж місці за античних часів існувало місто Гермонасса, у 8-9 ст. – хозарське поселення Таматарха. [див. УРЕ, 274].
Серед науковців є, як прихильники справжності Тмутороканського каменю, так і противники. [див. ЕІУ, 103]. Московія виправдовувала цим захоплення Криму і Тамані. Але й нам, українцям, ідеологічно було вигідно, адже, якщо ті землі належали Київській Русі, то відповідно Україна є спадкоємцем тих земель. Тим більше, що кубанські козаки є вихідцями з України.
Ось що про це пише московська дослідниця Марія Майофіс:
"Першим у Петербурзі звістку про виявлення каменю отримав О.І.Мусін-Пушкін, обер-прокурор Святішого Синоду, знаменитий збирач давнини. Після оперативної доповіді імператриці йому було надано привілей на публікацію першого опису каменю. "Историческое изследование о местоположении древняго российскаго Тмутараканскаго княжения" було видано за найвищим наказом у 1794 році і надруковано в друкарні Корпусу Чужоземних Єдиновірців. Вплив імператриці та необхідність задоволення її політичних та історичних інтересів читаються за кожним рядком книги. Питання місце розташування Тмутараканського князівства був остаточно вирішено в історичної науці тих років, як можливих варіантів називалися як Рязань, і малоросійські землі. В результаті аналізу літописних джерел Мусин-Пушкін дійшов висновку, що "князюванню Тмутараканскому треба бути у тому боці біля Азовського моря, і водночас у суміжності з володіннями Грецькими, і зовсім не далі від Корсуні, як у вісім днів їзди".
Може б і забули про каменюку, так архітектору і поету М.О.Львову, який їхав поправити здоров'я, дали службове доручення знайти в Тамані Тмутороканський камінь, нагадати про його існування.
"З цією метою був підготовлений грандіозний скульптурний проект. Єдиний опис роботи Львова знаходиться в пізнішій книзі О.М.Оленіна "Письмо к А.И.Мусину-Пушкину о камне Тмутараканском": "Під час перебування його на острові Тамані в 1803 році, знайшов він відомий Тмутороканський камінь, завалений у церковної огорожі іншими мармуровими уламками. Зворушений жалюгідним настільки видовищем для любителя Наук і Мистецтв, зважився він допомогою супутників, які були з ним, знаменитий цей камінь урочисто перенести у середину храму, і зібравши різні вартісні залишки інших древніх каменів, склав пам'ятник, що означає переходження острова Тамана під володіння різних народів..."
Художник А.І. Іванов (один із авторів ілюстрацій до творів Державіна), який перебував на Тамані разом із Львовом, замалював пам'ятник; цей малюнок Оленін опублікував на фронтописі своєї книги. Судячи з малюнка, на пам'ятнику було вибито наступний напис: "Свидетель веков прошедших послужил Великой Екатерине к обретению Исторической Истинны о царстве Тмутараканском найденный в 1792 г. Атаманом Головатым Свидетельство его свету сообщил граф Пушкин Из былия извел Львов Никольской. 1803. VIII. 7. При начальстве майора Васюренцова при пастырстве Протоиерея Павла Деменко".
"Споруджений пам'ятник зображував не що інше, як історію Криму – послідовність завоювання його різними країнами: Грецією, Росією, Генуезькою республікою, Туреччиною та знову Росією. Таким чином, створювалася модель розвитку національної культури та закріплювалося місце Росії у світовому культурному просторі…" – підсумовує задумку імперців дослідниця. [див. Майофис].
Вся ця писанина для того, щоб можна було зробити висновок, кому була вигідна поява каменю і затвердження Тмуторокані саме на Тамані, бо окрім цього підробленого каменю інших доказів просто немає.
В свій час запорізькій краєзнавець Володимир Шовкун поставив під сумнів цей "історичний факт" і написав розгромну статтю з приводу місцерозташування Тмутороканського князівства, але вона не була помічена істориками, в тому числі українськими. Ми ж прийняли дослідження Володимира Шовкуна до уваги і наразі трапилася нагода їх використати.
Так ось, Володимир Шовкун звертає увагу, що дістатися до віддаленої Тамані по суходолу чи по морю було край небезпечно через ворожі кочові загони: "Та не було там ніколи Тмутаракані! Вона була зовсім в іншому місці, бо спілкуватись з нею доводилось досить часто. Руські князі, в разі значної загрози, часто-густо тікали з Тмутаракані, мабуть, під захист більш сильного сусіда… Тмутаракань існувала, але зовсім не там, де вказують пальцем російські історики, а за ними деякі українські та й інші. Ні, це зовсім не хула цим людям. Вони говорять про те, що їм... підсунули! Спробуймо відкинути амбіції, а просто розібратися."
В. Шовкун звертає увагу, що багато подій Русі відбувається навколо Дунаю та його міст: "Чому на картах Київської Русі ми ніколи не бачили «Придунайських земель»?"… "Поглянемо на карту Болгарії. Понад Дунаєм, між містами Русе та Сілістра знаходиться місто зі співзвучною назвою Тутракан (!), така його назва зараз. Це місто Тутракан знаходиться на відстані 60 кілометрів від м. Русе і десь 40 кілометрів від Сілістри. У ІV-V століттях це місто носило назву Трансмариска, у ІХ-Х – Тмуторкан, у ХІ-ХІІ – Тмутаракан, у ХІІІ – знову вже має назву без «а» – Тмутаркан, у XIV – Тмутаркан Дирака, а з XV століття і до цього часу має назву Тутракан. (История на България. Т: 1-2-3. Карти. Софія 1972-1982 гг.). Проте, що якраз тут, у цих краях, знаходились важливі стратегічні шляхи до Візантії, знали вже давно руські князі. Через ці дороги був короткий та безпечний шлях суходолом до Русі, Валахії, Жмуді – пізніше Жечі Посполитої. Якраз тут і базувався передній форпост земель Руських." [див. Шовкун 1999].
Дослідник Валерій Шевчук подає відомості, що нас можуть зацікавити: "Водночас є усі підстави вважати, що княгиня Ольга прийшла в Київ не з півночі Русі, а з півдня. Відомість про те, що Ольга була родом із Плескова (Пскова) доносять нам таки новгородські літописи не раніше ХІІ ст. – у Початковому літописі, як ми вже казали, цих даних нема. Так само жодної згадки про походження Ольги з півночі немає і в давніх Прологах ХІІІ-XIV ст. з житієм Ольги. В місцевому короткому Володимирському літописі (XV ст.) введено факт, що "Олег пойняв Ігорю жінку в Болгарах, княжну іменем Ольгу, і була вона мудра вельми" У літописі початку ХVII ст. (1606) з Погодінського зібрання читаємо ще й таке: "По сьому (після походу Олега на Царгород. – В.Ш.) женився князь Ігор Рюрикович у Плескові, пойнявши за себе княжну Ольгу, дочку Тмутаракана, князя полоцького"; тобто Плесків – це зовсім не Псков, і лежить він ніби десь неподалік Тмуторокані. Вчені висловлюють думку, що Ольга була княжною тмутороканською, родом із так званих "чорних болгар", тобто болгар азовсько-причорноморських. Є ще звістка, що Ольга була княжна болгарська з болгарського Плескова (Плиски) тощо." [Шевчук 1989, 225-226].
На цю ж тему писав і Сергій Цвєтков, який заперечив псковській легенді походження Ольги і надає перевагу болгарському Плескову: "що дозволяє датувати виникнення "псковської легенди" часом не раніше кінця XIV – початку XV в. Втім, вперше у закінченому вигляді вона читається лише в "Степеневій книзі" (1560-ті рр.), де Ользі вже приписано саме заснування Пскова. Ця легенда також швидко стала для старомосковських книжників "історичним фактом"… "Довгий час правильне вирішення питання про місце народження Ольги ускладнювалося повною відсутністю будь-яких джерел, які спростовували "псковську легенду". Але в 1888 р. архімандрит Леонід (Кавелін) ввів у науковий обіг невідомий раніше рукопис зі збірки О.С. Уварова – так званий Короткий Володимирський літописець (кінець XV ст.). Тоді зрозуміли, що у Київській Русі існувала інша, "допсковська" версія походження "праматері князів руських" з дунайської Болгарії. Текст цей говорив: "Ігоря ж Олег женив в Болгарах, віддав за нього княжну ім'ям Ольгу, яка була мудра дуже".
Далі Сергій Цвєтков описує саме місто Плиска (Плесков), як стародавню столицю Першого Болгарського царства: "Плиска була великим та густонаселеним містом, з величезним язичницьким капищем площею понад 2000 кв. м, у другій половині ІХ ст. перебудований у величний християнський храм. Спалена в 893 р. угорцями, Плиска на якийсь час запустіла, у зв'язку з чим резиденція болгарських царів і архієпископів була перенесена до Великого Преслава. Але зруйноване місто у першій чверті Х ст. відродилося, прийнявши у свої стіни відомих діячів церкви та багатьох представників болгарської знаті, а потім ще довго зберігало значення видатного культурно-духовного центру. Звичайно, цей "Плесків" був незрівнянно привабливішим ярмарком наречених, ніж Богом забуте селище кривичів на пустельних берегах річки Великої."
І ось підійшли до основного в дослідженні Цвєткова: "Болгарське походження Ольги, однак, ще не означає того, що вона була етнічною болгаркою. Річ у тім, що є повідомлення літописця 1606 р. з Погодинського збірника: "…женись князь Игорь Рюрикович во Плескове, поя за себя княжну Ольгу, дщерь Тмутаркана, князя половецкого". Зважаючи на явний анахронізм згадки тут половців, які з'явилися в південноруських степах лише в середині XI ст., це зіпсоване місце можна відновити таким чином: "…одружись князь Ігор Рюрикович у Плескові, взявши за себе княжну Ольгу, доньку князя тмутараканського".
На жаль, хоч автор дослідження дійшов висновку, що Тмуторокань була на Дунаї, але все ж вважає її двійником Таманської Тмуторокані і не відкидає фальсифікації історії: "Давньоруська форма "Тмутаркан" (з Погодинського збірника) явно ближча до болгарського варіанту – Тутракан, ніж до Тмуторокані з "Повісті временних літ". Надзвичайно важливим є й те, що поява в тексті "князя Тмутаркана" не завадила літописцеві з Погодинського збірника знову згадати "Плесків" – міста з такою назвою на Таманському півострові ми не знайдемо, а в дунайській Болгарії Тутракан і Плиска – сусіди. Варто зазначити, що у XII – XIV століттях у "Тутраканській" області Північного Подунав'я справді кочувала частина половецької орди. Але під пером літописця початку XVII ст. половці, поза сумнівом, заступили місце якогось іншого народу, який у першій половині Х ст. населяв Тутракан та його околиці."
"Прямих свідчень про етнічну приналежність тутраканських князів ми не маємо. Але що цікаво: Тутракан лежить у тій області, яку середньовічні джерела дозволяють умовно називати Дунайською Руссю. Тут, на болгарському Дунаї, знаходився цілий розсип "руських міст", згадуваних у "Списку руських міст далеких і ближніх" (XIV ст.): Видичів град (сучасний Видин), Тернов (нинішній Велико-Тирново, поряд з яким протікає річка Росиця), Кілія (на Кілійському гирлі Дунаю), Каварна (за 50 км на північ від Варни), а також "на гирло Дністра над морем Білгород" (сучасний Білгород-Дністровський). Кілометрах за шістдесят від Тутракана вище по Дунаю досі знаходиться місто Русе/Русь, а ближче до чорноморського узбережжя – місто Росиця."
На закінчення Сергій Цвєтков звертає увагу на те, що "Ольгін син, Святослав, у повній свідомості свого права, продовжував вважати болгарський Дунай "своєю" землею: "Не любо мені в Києві жити. Хочу жити в Переяславці на Дунаї, бо то середина землі моєї". Особливо абсурдно ця фраза звучить за "норманського" трактування походження давньоруської держави. Очевидно, що для Святослава пониззя Дунаю могли бути "серединою його землі" тільки через спадкові права на цю територію, що перейшли до нього від Ольги." [Цвєтков].
Вже якось реальніше виглядає вислів з поеми "Слово о полку Ігоревім": "Всеслав князь людям суди чинив, князям городи рядив, а сам в ніч вовком рискав. Із Києва добігав до півнів у Тмуторокань, великому Хорсові вовком путь перебігав. Тому в Полоцьку подзвонили заутреню рано у святої Софії у дзвони, а він у Києві дзвін той почув." [Яценко 2000]. Звісно, тут перебільшення, або скакав з Київця – городище на Дунаї, яке, ймовірно, у кінці V століття побудував князь Кий (?), але не зміг у ньому закріпитися: "А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого], а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря, – котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди]. А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] осісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те – Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ." [Літопис Руський, 6]. Де було городище не встановлено, подають різні версії біля Оршова, Кладова або в пониззі Дунаю. По будь-якому підтримувати зв'язок простіше з обжитим русами Дунаєм, ніж з далекою Кубанню.

А тепер повернемося до головної теми статті, де ж воював князь Святослав з хозарами? Як ми вже раніше зазначили, що Святослав не міг ходити на Волгу, бо в цей час він перебував на Дунаї. Тут нам на допомогу приходять "Худуд аль-Алам" – географічний трактат 982 року невідомого персомовного автора. Повна назва твору: "Худуд аль-'алам мін аль-Машрік іла-ль-Магріб" – "Кордони світу зі сходу на захід".
Наведено результати аналізу тексту Худуд аль-Алам у перекладі В.Ф. Мінорського (1937 р.).
"§6. Розповідь про річки …
43. Ще одна річка – Атіль, яка починається на горі на північ від Артуш [Іртиш]. ... потім вона тече в західному напрямку ... поки не минає Булгар, перетинає місто Атіль, що відноситься до хазар, і впадає в Хазарське море".
Очевидно, що в розумінні автора річка Атіль – це Кама, що перетікає у Волгу.
"44. Ще одна річка – це річка русів (RUS), яка починається з внутрішньої області країни саклабів [слов'ян] і тече у східному напрямку, доки не прибуде в межі русів. Потім вона облямовує межі Уртаба, С.лаба, і Куйафи, які є міста русів ... Потім вона змінює свій напрямок і тече в південному напрямку до меж печенігів і виливає себе в річку Атіль".
Тут починаються міркування, про яку річку говориться в трактаті: від Волги і Дону до Дніпра і Дністра. Ще складніша ситуація з річкою Рута, тут Мінорський остаточно заплутався і вважав вигаданою або пропонував нереальні версії, дописався до того, що Рута це Дунай:
"45. Ще одна річка – RUTA, яка починається з гори, розташованої на кордоні між печенігами, маджгарі та русами. Потім вона входить у межі русів і тече до саклабів [слов'ян]. Потім вона досягає міста Хурдаб (Khurdab), що відноситься до саклаб..."
Мінорський пише: "Ще більше збентеження викликає § 6, 45., згідно з яким загадкова річка Рута бере початок з гори на кордоні між печенігами, мадярами та русами". Це збентеження виникло у Мінорського лише тому, що він завзято шукав сліди русів на Волзі, Оці, Камі і не розглядав версію, згідно з якою Печенізькі гори – це Карпати. [див. Худуд ал-Алам].
Хоч Мінорський остаточно всіх заплутав, дамо йому належне за дослідження цього трактату. Все ж маємо дві різні річки Атіль, другу слід шукати в районі Дунаю. Чи то сам Дунай є Атілью. Може річка Русів це Дністер, але ж вона зараз не впадає в іншу річку, а відразу через Дністровський лиман в Чорне море. Але ж і під Атілем розуміють "велика ріка, море, розлив, повінь", що цілком може відповідати Дністровському лиману. А ось Прут впадає в Дунай, то може ці річки треба поєднати в одну, яку помилково розділили. Врахуємо, що автор трактату ніколи не бував в цій місцевості і міг щось наплутати.
Що річка Рута є Прутом висловлювали версії інші дослідники. Наприклад, Федорук А.В. писав про карпатських хорватів і торкнувся теми Рути: "За свідченням "Перського аноніма", хорвати жили над річкою Рута, яка витікала з гори, розташованої на кордоні між печенігами, уграми та русами, і через територію останніх протікала до краю слов'ян [Hudud al-Alam "TheRegions ofthe World" A Persian Geography 372A.H.-982A.D. / By V.Minorski. - London, 1937. - P.159]. В історіографії висловлено різні гіпотези з приводу ідентифікації цієї річки. Зокрема, Г.Ловмянський вважав, що це є р.Прут [Lowmianski H. Poczatki Polski.-Warszawa, 1963. -T.2. - S.157]. [Федорук, 144].
З цього виходить, що Дністер має бути річкою русів і він впадав в Атіль. Тому висловлюємо версію, що місто Ітіль (Атіль) треба шукати в низині Дунаю чи близько нього. Святослав там міг бити болгар, не волзьких, а дунайських. А до Дунаю доходили володіння хозар. Столиця хозар і місто Саркел (Біла Вежа) так толком не знайдені в районі Дону і Волги. Але ніхто не додумався шукати біля Дунаю, а там досить багато давніх міст. Тоді Біла Вежа стає на своє місце, бо у Велесовій Книзі на дошці 33 вона згадується з Чорним морем (Понтом), припускаємо, що то є Білгород-Дністровський з його білою фортецею, що будувалася з білого вапняку – місто відоме з 4 ст. до н. д. У Х столітті Білгород входив до складу Київської Русі.
Велесова Книга про Білу Вежу: "Се треби наші по Оседеню маємо, яко Отцю нашому, о Понтійському березі і у Росіє-граді маючи були. І се руси пішли од Білої Вежі і од Росіє на Ніпровські [*Дніпровські] землі. І там Кий утворив град Київ. І се скопище: поляни, деревляни, кривичі, ляхове на кущу руському. І стали русичі." [ВК,33]. Більш чітку прив'язку до Дунаю з волохами і ромеями мають уривки цієї дошки, що взяті з фотокопії рукописного тексту Ю.П. Миролюбова [див. ВК,33 (ур.)]. Тобто мова має іти про нижній Дунай і Причорномор'я, звідки пішли руси на Дніпро.
Західна частина Білгорода-Дністровського була фортецею. А ось Дністровського лиману не було, а була низина, а Дністер проходив біля фортеці, на острові був палац, а далі східне місто в пониззі, яке сполучалося понтонною переправою з протилежним берегом. Бо інакше, як в такому глухому кутку без пересічення торгових шляхів, могло виникнути велике місто? Але і зараз видно, що старе місто було затоплене Дністровським лиманом, бо має продовження у воді. Тобто маємо підйом Чорного моря.
Античні географи та історики неодноразово згадували на Дністрі поселення Офіусса (дав.-гр. Οφιούσσα), що перекладається з давньогрецької мови як "зміїний острів". Український історик Михайло Агбунов висловив гіпотезу, що до н. е. Дністровський лиман розділявся на два рукави та являв собою дельту Дністра, і на дельтовому острові між рукавами знаходилося поселення Офіусса, згадуване античними географами. За оцінками історика, його довжина була в середньому 20–30 км, ширина – 5–8 км, поверхня підіймалася над рівнем моря на 1–2 м. В античну добу під час фанагорійської регресії рівень Чорного моря був нижчий за сучасний на понад 5 м, проте пізніше почалася німфейська трансгресія, і рівень моря почав підійматися. Через це в дельті Дністра почали засолюватися прісноводні ґрунтові прошарки та дельтовий острів розмило. Поверхня острова наразі перекрита кількаметровим прошарком лиманоморських осадків. [Дністровський лиман].
Плем'я ясів, що згадується в битві з воїнами Святослава і пізніше в битві з тмутороканським князем Мстиславом, жили саме в районі Дунаю та навколишніх місцях. Угорці пояснюють назву від осетинського (алани) племені яси, що розмовляли ясським діалектом осетинської мови. Яси жили в Причорномор'ї, а під тиском татаро-монголів разом із половцями прийшли і оселилися в центральній Угорщині. Угорська назва міста Ясси в Румунії (Jászvásár) означає "Базар ясів". Дослідники пов'язують назву Ясс із язигами – сарматським народом. Також знайдений біля Осієка в Хорватії римський мильний камінь має запис про місто Ясіорум (Jassiorum municipium). [див Iași]. Ясси разом з болгарськими й волоськими містами згадуються у "Списку руських міст далеких і близьких" як місто, що не входить до складу Київської Русі – Ясьскыи торгъ на ПрутЂ рЂцЂ. У цьому списку також бачимо ще один Тмуторокань, як Київський город, швидше, поблизу Києва. Як варіант, могла виникнути літописна плутанина, через дублювання назви вихідцями з Дунаю. [див. Новгородская первая летопись].
З косогами трохи складніше. Є версія, що вони є козаками, які відповідно могли мати володіння аж до Дунаю, тому не даремно після знищення Січі опиняються за Дунаєм серед свого ж народу. Слід звернути увагу, що козаки розселялися на землях, де і був Хозарський каганат.
А вже самі козаки виводили свій рід від козар (хозар), про що й самі писали у власних творах. Наприклад, у Конституції Пилипа Орлика, літописі Грабянки чи "Історії Русів". Звісно, що це могли бути і помилкові твердження, а то і вигадки, щоб приписати свою спорідненість до відомого народу, але надто багато збігів: "…nародъ валεчный стародавный козацкий, прεждε сεго имεнованый козарскій, пεршъ прεвознεслъ былъ славою нεсмεртεлною, обширнымъ владѣніεмъ и ωтвагами рицεрскими, которими нε тылко окрεстным nародомъ, лεчь и самому восточному панству на морѣ и на зεмли страшεнъ былъ такъ далεцε, жε цεсар восточный, хотячи оный сεбѣ вѣчнε примирити, сопряглъ малжεнскимъ союзомъ с[ы]нови своεму дочку кагана, то εст князя козарского." [Конституція Орлика].
Сами Славяне и того больше названій себѣ надѣлали. Болгарами называли тѣхъ, кои жили при рѣкѣ Волгѣ, Печенѣгами тѣхъ, кои питались печеною пищею, Полянами и Половцами живущихъ на поляхъ, или степяхъ безлѣсныхъ; Древлянами жильцовъ Полѣсныхъ, а Козарами – всѣхъ таковыхъ, которые ѣзживали верхомъ на коняхъ и верблюдахъ и чинили набѣги; а сіе названіе получили наконецъ и всѣ воины Славянскіе, избранные изъ ихъ же породъ для войны и обороны отечества, коему служили въ собственномъ вооруженіи, комплектуясь и перемѣняясь также своими семействами. Но когда во время военное выходилн они внѣ своихъ предѣловъ, то другіе гражданскаго состоянія жители дѣлали имъ подмогу, и для сего положена была у нихъ складка общественная или подать, прозвавшаясь наконецъ съ негодованіемъ Дань Козарамъ. Воины сіи, вспомоществуя часто союзникамъ своимъ, а паче Грекамъ, въ войнахъ съ ихъ непріятелями, переименованы отъ Царя Греческаго, Константина Мономаха, изъ Козаръ Козаками, и таковое названіе навсегда уже у нихъ осталось. Описываемыя жъ у нѣкоторыхъ писателей войны Славянъ съ Печенѣгами, Половцами, Козарами и другими Славянскими народами бывшія и безсправочно иноплеменничьими войнами называемыя, значатъ не иное что, какъ междоусобныя самихъ Славянъ брани за рубежи областные, за отгонъ скота и за другія притязанія и ссоры Князей ихъ произходившія; а ошибки оть историковъ произошли по множеству разныхъ названій, одному и тому же народу приписуемыхъ. [Исторія русовъ, 2].
Щодо "Літопису гадяцького полковника Григорія Грабянки", то у передмові філолог Юрій Луценко писав: "Автор розпочинає першу частину зі з'ясування етимології слова "козак", виводячи його від назви скіфського племені козар, які є предками козаків. Родовід же козарів Грабянка виводить аж з біблійних часів, вважаючи цей народ потомками першого сина Яфетового Гомера. Грабянка твердить, що козари розселилися по всій Європі, а лише згодом були завойовані іншими народами. За цією версією, європейською прабатьківщиною слов'ян ставала Україна, а головними їх предками були оголошені козаки." [Літопис Грабянки, 6].
Розглянемо цікаве питання, чому чернігівські князі опікувалися Тмутороканню. Домінуюча більшість населення була сіверянами (д.-рус. сѣверѧне, сѣверо, сѣверъ, сѣверы) – союз східнослов'янських племен, які жили в басейні річки Десни та над течіями річок Сейму, Сули, Псла і Ворскли. Локалізовані на лівому березі Дніпра в нинішній Чернігівщині, Сумщині й Полтавщині, Брянщині та Курщині. Головні міста сіверян: Чернігів, Новгород-Сіверський, Брянськ, Стародуб, Глухів, Путивль, Курськ, Рильськ, Любеч, Переяслав. З заходу сіверяни межували з полянами і дреговичами, з півночі з радимичами, кривичами і в'ятичами, на півдні з уличами. Етнонім "сѣверъ" відомий і на нижньому Дунаї, в Мезії. Місто Севеж (нім. Siewierz) столиця Севежського князівства відоме в Сілезії. Окрім того, в топонімії Польщі представлені Siewiersk, Siewierska Góra, Małe/Wielkie Siewieruszki. У сучасній лінгвістиці вважається що термін "сѣверъ", як і низка інших племінних назв "Повісті временних літ" ("поля", "дерева" тощо), є одним з найбільш архаїчних слов'янських етнонімів, котрі сформувались у період, що передував розпаду праслов'янської спільноти (VI ст. н. е.) та початку міграцій представників окремих груп слов'янства. [див. Сіверяни].
Можем припустити, що мешканці Нижнього Дунаю під тиском ворожих племен мусили покинути свої землі і переселитися на лівобережжя Дніпра. При тому продовжували підтримувати стосунки зі своєю прабатьківщиною, бо якась частина мешканців залишилася. Тими ворогами могли бути і болгари, що прийшли на землі південніше Дунаю. Саме на цих сіверян і їхні міста близько Дунаю міг опиратися Святослав Ігорович.

Так як це лише припущення можливого місця битви князя Святослава з хозарами, яка не підтримана більшістю, то залишаємо її як робочий варіант для подальшого вивчення питання.

Література:
1. Велесова Книга / Упоряд., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7531 (2023). – 192 с.
2. Дністровський лиман. – https://uk.wikipedia.org/wiki/Дністровський_лиман (дата звернення 03.07.2023)
3. Енциклопедія історії України: У 10 т. – К.: Наук. думка, 2013. – Т. 10. – 784 с.
4. Исторія русовъ или Малой Россіи / Сочиненіе Георгія Конискаго, Архіепископа Бѣлорускаго. – М., 1846. – (Репринтное воспроизведение издания 1846 года / Ответств. ред. В.А. Замлинский. – К.: Дзвін, 1991. – 320 с.
5. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.
6. Майофис М.Л. Тмутараканский камень в культурном строительстве конца XVIII – начала XIX века // Философский век: альманах. – СПб., 1999. – Вып. 10. – С. 132–139.
7. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – М.-Л., 1950. – С. 475-477. – http://litopys.org.ua/novglet/novg39.htm (дата звернення 04.07.2023)
8. Сіверяни. – https://uk.wikipedia.org/wiki/Сіверяни. (дата звернення 30.08.23).
9. Толочко А. П. Очерки начальной руси. – Киев; Санкт-Петербург: Лаурус, 2015. – 336 с.
10. Українська радянська енциклопедія: у 11 т. / – 2-ге вид. – К.: Головна редакція УРЕ, 1984. – Т.11, кн.1. – 608 с.
11. Федорук А.В. Історичний розвиток населення межиріччя Верхнього Сірету та Середнього Дністра в період входження його до складу Київської держави // Сумська старовина. – №ХХХ. – 2010. – С.143-151.
12. Худуд-ал-Алам о русах и славянах. – https://istorya.ru/forum/index.php?showtopic=8616 (дата звернення 28.06.2023)
13. Цветков С.Э. – Родина княгини Ольги – Псков, Болгария или Дунай? – 2015. – https://sergeytsvetkov.livejournal.com/458221.html.
14. Шевчук В.О. Мисленне дерево. – К.: ЦК ЛКСМУ "Молодь", 1989. – 360 с.
15. Шовкун В. Неймовірно, але факт, або Про те, як "знайшлося" Тмутараканське князівство // Запорозька Січ. – 13.05.1999. – С. 19.
16. Яценко Б. "Слово о полку Ігоревім" та його доба. – К., 2000. – https://svit.in.ua/kny/slovo/slovo_yatsenko.pdf.
17. Iași. – https://en.wikipedia.org/wiki/Iași (дата звернення 05.07.2023)
 

 

 

Північна Болгарія на кордоні з Румунією (ліворуч - Русе, праворуч - Сілістра, посередині - Тутракан)

 

 

Камінь Гліба

 

 

 

Сім слов'янських племен під час заснування Першого Болгарського царства 681 року

Звертаємо увагу на плем'я Severes (Вікіпедія)

 

http://www.svit.in.ua