До розділу
Пояснення основної символіки храмів
Світовит Пашник
Верховний волхв Руського Православного Кола (Запоріжжя)
Люди споконвіку поруч із своїм житлом або у віддалених священних місцях будували місце для Бога, де б вони проводили свої обряди в Його честь. Хоча найбільше описів стосується відкритих святилищ, але ми їх торкатися не будемо, бо маємо на меті описати саме слов'янські храми. Вони тотожні культовим спорудам інших народів, але обмежимося культурним надбанням, що оточує наш народ.
Дослідник сакральних місць Юрій Завгородній зазначив: "...печери стають першими нерукотворними сакральними спорудами, тобто прототипами храмів." [Завгородній, 231]. Люди почали використовувати штучні печери, як власне житло, так і храми – житло для Бога. І в них почали облаштовувати місце для священного вогнища. Слова "печера" і "піч" є тотожними, як символи жіночого лона, в яких зберігається зародок Сонця.
Навіть пізніше христосівство перебрало цю ідею, назвавши свого нового (а чи й нового?) Бога Ісуса Христоса своїм Сонцем. Різдво Ісуса Христоса відбулося в печері Віфлеємській; а його воскресіння пов'язане з печерою Гробу Господнього.
Храми, де перебував Божий Дух були різноманітними за формою і в цій статті ми спробуємо пояснити їхню символіку та призначення. Є вже ряд досліджень і устійнених понять щодо цього питання, деякі з них ми підтвердимо або спростуємо, а також висунемо свої версії. Маємо надію наше дослідження допоможе правильно зрозуміти символіку і застосувати ці знання для побудови храмів у майбутньому.
Описи давніх храмів.
Для прикладу почнемо з огляду давніх храмів слов'ян, що більш повно описані в творах мандрівників чи місіонерів, щоб мати загальне враження про їх наявність і форму будівництва.
Арабський мандрівник Аль-Масуді (близько 896 – 956 рр.) залишив після себе більше 20 творів, які не дійшли до нашого часу, але зберігся їх короткий виклад. Масуді ніколи особисто не бував у слов'янських землях і свої відомості брав або із розповідей мандрівників, або користувався якимись писемними джерелами.
"У слов'ян є будівлі [храми], які вони поважають. З-поміж них є одна [що стоїть] на тих горах, про які кажуть філософи, що вони належать до високих гір світу. Є відомості про те, яким чином збудована ця будівля, про розташування різних сортів каміння в ній та про різноманітність їхніх кольорів, про отвори, пророблені в ній, у верхній її частині, про те, що побудоване в цих отворах для спостереження над сходом сонця, про встановлені туди коштовні камені й знаки, відмічені в них, які вказують на майбутні події і застерігають від подій перед їх здійсненням, про лунаючі у верхній її частині звуки, та що трапляється з ними під час слухання цього.
І [є у них] будинок, який створив один з їхніх царів на Чорній горі, яку оточують дивовижні води, що відзначаються різними кольорами та смаками, усі дуже корисні. І у них в ньому є величезний ідол в образі Сатурна, зроблений у вигляді діда з патерицею в руці, якою він рушить кості мертвих з могил. Під правою його ногою є зображення чогось на взірець комашні, а під другою [його ногою] вороночорні зображення граків та інших [птахів – ?] і дивовижні зображення чогось подібного до абісінців та негрів.
І у них є ще інший будинок на горі, яку оточує затока моря, споруджений з каменів червоного мармуру та каменів зеленого ізмарагду. Всередині його величезна баня, а під нею ідол, частини тіла якого [зроблені] з чотирьох [сортів] дорогоцінного каміння: зеленого хризоліту, червоного карбункула, жовтого корналіну та білого кришталю [берила], а голова його з червоного золота. Насупроти нього другий ідол у вигляді дівчини, йому звичайно приносять жертви та куріння [ладану].
Походження цього будинку пов'язують з одним мудрецем, який був у них за давніх часів. Ми вже раніше розповідали його історію і про те, що він зробив у землі слов'ян, які він створив у них фокуси й хитрощі, й про змайстровані [ним] величезні отвори, якими він привабив до себе їхні серця [та] оволодів їхніми душами [і] з допомогою яких він опанував їхніми розумами, незважаючи на суворість звичаїв слов'ян та на різноманітність природних якостей [окремих племен], про що вже говорилося у попередніх наших книгах." [Слов'янські вірування 2009, 33-34].
Аркона. Реконструкція.
Данський хроніст Саксон Граматик (біля 1140 – після 1208) про храм Святовита в Арконі на острові Руян (Рюген) повідомляє наступне:
"На площі у центрі міста стояв доволі красивий дерев'яний храм, відомий не лише требами, що в ньому здійснювалися, а й перебуванням там ідола. Зовнішні стіни храму прикрашено різноманітними старовинними різьбленнями й розписами. Для гостей відчинено тільки один вхід. Святиню оточено подвійною огорожею: зовнішню становили стіни з червоним дахом, а внутрішню – чотири стовпи, між якими замість стін вивішено килими. Внутрішню й зовнішню огорожу поєднували лише дах і кілька поперечних балок. У храмі знаходився великий ідол, більший за людину. Вражали його чотири голови на чотирьох шиях – дві дивилися вперед, а дві – назад, одна – праворуч, одна – ліворуч. Вуса й голову підстрижено так, щоб зачіска божества відповідала звичайному зовнішньому виглядові руян. У правій руці ідол тримав ріг із коштовних металів. Жерці щороку наповнювали його вином, ворожачи на майбутній урожай. Зігнута ліва рука ідола розміщувалася на його боці. Одяг сягав колін, виготовлених з іншого дерева. їх з'єднано так старанно, що лінію шва можна помітити лише після уважного огляду. Ноги стояли прямо на землі, а основу вкопано в ґрунт. Поряд лежали вудила, сідло й інші речі. Подив зроджував також великий меч, піхви та руків'я якого прикрашало срібло гарної роботи.
Треби відбувалися так. Жрець, що вирізнявся з-поміж інших руян довгим волоссям і вусами, за день до свята старанно підмітав у святині, до якої міг заходити лише він. При цьому чоловік стежив за тим, щоб не видихати в ній – стільки разів, скільки йому треба було видихнути, він мав вибігти із храму, щоб людським видихом не забруднити бога. Наступного дня, коли люди чекали біля входу, він брав із правої руки ідола посудину й уважно оглядав, чи не зменшилася кількість вина в ній. На основі побаченого пророкував урожай або неврожай наступного року. Якщо напою в розі ставало менше, це вказувало на неврожай, тому жрець радив приберегти частину збіжжя на майбутнє. Якщо ж рідини лишалося стільки ж, повідомляв, що у прийдешньому році чекає добробут, і потреби в ощадливості немає. Виливши старе вино до ніг ідола на знак жертви, жрець наповнював ріг свіжим. Роблячи вигляд, що дає богові пити, він урочисто молився і просив про усілякі можливі гаразди спочатку для себе, а потім і для країни. Для руян він просив примноження багатств і нових перемог. Після молитви притискав посудину до вуст, випиваючи вино залпом, потім наповнював її знову і вкладав до правиці ідола. На знак жертви приносився також медовий хліб розміром із людину. Жрець ставив його між собою й людьми і запитував, чи видно його. Почувши ствердну відповідь, бажав, щоб наступного року вони його не змогли побачити: таким чином він просив не про смерть собі або членам свого племені, а про багатий урожай. Потім вітав присутніх від імені бога, нагадуючи їм, щоб і надалі залишалися вірними, старанно дотримуючись звичаїв. За це жрець обіцяв їм певну винагороду у вигляді перемог на землі та морі. Наступні дні були сповнені диких веселощів та поїдання жертовної їжі. Уникнення помірності тоді вважали чеснотою, а дотримання – гріхом.
Щороку кожний чоловік і жінка добровільно жертвували на честь ідола один гріш. Також йому віддавали третину здобутої ворожої зброї та трофеїв, оскільки вважали, що їх отримано з його допомогою. Ще цьому богові було виділено триста коней разом із вершниками – вони віддавали божеству в особі жерця всю свою здобич, захоплену силою зброї або хитрістю. Із неї він виготовляв різноманітні прикраси для храму, складаючи їх у замкнені скрині. Поряд із величезними сумами грошей там лежали зіпсовані від часу дорогі тканини. Крім того, було безліч речей, які подарували сільські громади чи приватні особи, просячи про щось у бога. Ідола шанували всі слов'яни, тож дари для нього надсилали і князі з сусідніх земель. Цьому богові присвячували храми й в інших місцях. Ними завідували менш поважні жерці.
У власності божества перебував білий верховий кінь. За гріх вважалося вирвати волос із його гриви чи крупу. Випасати цього коня або їздити на ньому міг лише жрець. Руяни вірили, що на ньому Святовит (таким було ім'я ідола) воював проти ворогів своєї честі. Це доводять випадки, коли кінь, замкнений на ніч у стайні, зранку був змучений і брудний, немов пробіг довгий шлях. На цьому коні також ворожили. Якщо планувалося розпочати війну проти якоїсь землі, жерці розставляли списи у три ряди перед храмом. У кожному з них два списи вбивали до землі навхрест, вістрям униз. Ряди розташовували на однаковій відстані один від одного. Після урочистої молитви жрець виводив зі стайні коня в повному обладунку. Якщо він спершу ступав лівою ногою, від нападу на чужу землю відмовлялися! Крім того, морський похід не розпочинали доти, доки добрий знак під час ворожіння не повторювався тричі поспіль. Кожен, хто вирушав кудись у якійсь справі, судив про свій успіх за тим, яку тварину він зустрічав першою. Побачивши щасливий знак, радо рушали в дорогу, поганий – поверталися додому. Ворожили також киданням жереба – трьох паличок, чорних із одного боку й білих з іншого. Білий колір обіцяв успіх, а чорний – невдалий результат. На ворожінні зналися й жінки, які, сидячи біля вогнища, наосліп малювали у попелі лінії. Парне число таких ліній вважали добрим знаком, непарне – поганим [...]". [Ґейштор , 113-116].
Також Велесова Книга дає нам невеличкий опис храмів (храни) та їхню численність: "І маємо себто урви хранити, і храми Богам ставимо, і грядемо стіни із дубів, а за тим часто другі стіни, і там хранимо Богів наших подоби. Мали многі храми в Новограді на Волхові-ріці, мали в Києграді по Боголісах. І се мали на Волині дулібській храми, і по Суренжі на морі Сурськім і Синім. І се велика ураз є на нас, якож храми суренські побиті ворогами, і Боги наші в поросі зневажені валяються. Мають бо се русичі, не мають сили дерзнути на вороже витяжство." [ВК, 21].
Що залишилося?
Робимо стійкий висновок, що наші давні слов'янськи храми існували і їх було достатньо, щоб задовільнити духовні потреби вірян. Давні споруди наших предків майже не залишилися, бо на цих територіях домінувало будівництво з дерева і глини, а цей матеріал не довговічний. Навіть якщо були кам'яні стіни чи фундаменти, то вони могли використатися як будівельний матеріал для наступних поколінь. Але щось залишилося від тих давніх споруд і можна за формою фундаменту, глиняними завалами, а то і земляними плямами дізнатися про форму культової споруди. І тут теж можуть виникнути суперечки, чи був це давній храм чи палац правителя, а то й просто якісь оборонні споруди. Громадське велике приміщення з наявністю релігійної атрибутики – це безумовно храм, бо в ті часи він відігравав місце збору для людей селища.
Письменник Валерій Шевчук з цього приводу писав: "Дерев'яні споруди спалювали, нищили завойовники зовнішні і внутрішні – скільки їх горіло, пожеж, що попелили витвори рук чудових майстрів; скільки їх приходило до нас таких, котрі хотіли, щоб ми забули себе й мову землі нашої. Але існує одна річ, яку не можна ані спопелити, ані знищити – це те, проти чого були безсилі й понурі християнські неофіти, які все, що називалося культурою поганського часу, прокляли й руйнували, і князі, і всілякі прийди та зайди – вороги. Будівлі зникали, це правда, але не зникало набуте у віках мистецтво будівництва, руйнувалася, отже, плоть споруди, але не зникав її дух." [Шевчук 1989, 157].
Продовжуючи тему В. Шевчук наводить висловлювання харківського професора Ф. Шміта у книзі "Мистецтво старої Руси-України" (1919): "Нема мистецтва консервативнішого, ніж будівництво, власне тому, що нема мистецтва, яке повніше утотожнювалося з рукомеслом. Архітектурний стиль, раз виробившись, живе у витворившого його народу віками, відмінюючись у подробицях, а не міняючись по суті, не дивлячись ні на які зміни культурного рівня, політичного й економічного складу життя і т. ін.[…] Український стиль є ніщо інше, як старовинний українсько-руський дерев'яний стиль, форми якого відходять ще в глибину дохристиянських часів і повинні знайти собі об'яснення у фактах праслов'янської або праруської історії, фактах, яких ми не знаємо і, мабуть, ніколи точно не взнаємо".
Валерій Шевчук робить такий висновок: "Отже, виходить, що перед нами може бути подоба нашого давнього поганського храму, тільки пристосована до християнських треб… Занесена з чужих земель, культура змушена була піти на такий компроміс, інакше вона тут не вижила б. Саме тому залюбки поставила вона на верхівці поганського храму хреста й окропила його святою водою для цілей власних і для служби новим богам. Знищити епос богів, витворений жерцями поганських храмів, християнство зуміло, а знищити епос богів, витворений у народних масах, йому було не під силу, хоч і боролося з поганським світоглядом народних мас безнастанно. Отож єдине, що йому залишалося – компроміс, примирення, так би мовити, мимоволі. Для виживання просто не було іншого шляху." [Шевчук 1989, 157-159].
Символіка і призначення будівель та атрибутів.
Так як давніх слов'янських храмів не збереглося, то ми скористаємося символікою христосівських храмів, що успадкували традицію будівництва і спробуємо пояснити її на природному світогляді.
Визначимо, що таке храм і його основне призначення. Храм – це місце, де хороняться Боги, і в першу чергу Бог Сонця, який заходить до потойбічного світу. І саме йому слугує ця домівка. Так як Вогонь є зародком Сонця, то це є головний атрибут храму, як і протилежна йому жіноча сутність Вода.
В храмах, як в потойбічному світі, вогонь горів постійно. Або на великі свята переходу під час сонцестояння і рівнодення проводили всенощні служби, де всю ніч обов'язково горів вогонь. Люди молилися до сонячного Бога, щоб він воскрес і постав на небі. Аналогічно моляться про воскресіння померлої людини, бо вона ототожнюється із Сонцем, тому й названі люди онуками Дажбога.
Швидше за все, в храмі горів відкритий священний вогонь у колодязеподібному каміні. Тому храм будувався високим, щоб жар від вогню в центрі храму (а чи додатково по боках) підіймався до гори у купол, який символізує небозвід, а над куполом ставлять баню-димар. Тобто приміщення топилося по чорному.
Коли вогонь замінився панікадилом (великим свічником), то призначення куполів не змінилося. Лише коли свічки були замінені електролампами, то потреба в куполах з димарями відпала, але традиція будівництва залишилася. Тому отвори в банях зараз засклені, аби в них не потравляла небесна волога.
При втраті домашнього вогню, його можна завжди було взяти у храмі. Або оновити вогонь, який урочисто запалювали на свята у храмі. І від хати до хати ходили ряджені, які носили світильники з храмовим вогнем. Звісно не обов'язково його було привозити здалеку, коли такий же святий вогонь горів у місцевому храмі.
В своїй основі храм як своєрідне Світове Яйце або Яйце-Райце, де жовток – вогонь-Сонце, а білок Вода. Поєднуючись Вогонь і Вода, як чоловіче і жіноче начало творять нове життя.
Храм зовні тотожний могилі, яка символізує лоно Матері-Землі, над якою ставили стелу-фалос Батька-Неба. Могилу вкривали зеленим дереном. Аналогічно землянка чи пізніше хата – це місце тимчасової смерті, тобто сну людини. Поки Сонце спить, то сплять і люди. Замість фалічної стели над житлом димар. Можливо, що дах храму мав бути зеленим через те, що відображав зелену траву могили чи землянки. Тому в храмах тримають труни і мощі святих предків, як в могилі.
Могилу огорожували камінням (кромлех), це образ шкаралупи яйця або це роги Бога Велеса, він як великий тур тримає між рогами Сонце. Тому огорожа храму чи хати – це роги Велеса, які можуть бути і образом Змія-охоронця, що обвився навколо Яйця-Райця. Велес чи Змій охороняють крам – майно громади, атрибутику, клейноди.
Звідси можливо і назву "церква" треба шукати в нашій мові, як захищене, огороджене місце, як і черево материнської утроби. Наприклад у Велесовій Книзі: "Се бо грецьколани повели раті свої в залізну броню оцерчені (оцрчєна)." [ВК, 23].
Такий образ ми бачимо біля католицького Собору Бога Отця Милосердного в Запоріжжі. Як пояснюють самі віряни валуни, що поєднані між собою ланцюгами – це образ розарія (вервиці), що безумовно мають також символізувати Змія-охоронця.
Собор Бога Отця Милосердного в Запоріжжі зі Змієм-охоронцем, що викладений валунами поєднаними ланцюгом
Аналогічні роги Велеса ми бачимо на стародавньому святилищі-обсерваторії на острові Хортиця, якому понад 4 тисячі років. Там є вівтар, що символізує Тельця, а йог роги як огорожа охороняють хату, де й горить святий вогонь, як зародок Сонця. Ці роги одночасно мають символізувати лоно жінки. [Пашник/Символіка, 40].
Святилище-обсерваторія (ІІІ-І тис. до н.е.) на Хортиці. Жіночій двір. Голова Тура праворуч, роги-огорожа охоплюють вівтар-Сонце з двома стелами в центрі.
Окрім того, апостол Петро за христосівськими легендами тримає ключ від воріт Раю. Якщо врахувати, що Рай-святилище-церква – це жіноче лоно, то ключ – це чоловічий прутень. Андрій і Петро були рибалками. Риба в мітології є знаком фалоса і ототожнюється з чоловічим запліднюючим началом, в народних сороміцьких піснях риба є художнім образом чоловічого статевого органу [Пашник/Духовне, 20]. Символ Ісуса Христоса риба, може бути прямою вказівкою, що він, як уособлення Бога Сонця, є фалосом Батька-Неба, який заходить до вологого лона Матері-Землі.
Храми можуть бути або повністю круглими наче яйце або мати відгалуження у формі хреста, рамена якого виставлялися за сторонами світу. Човновий храм видовжений з різною орієнтацією: на схід, захід чи північний-схід в залежності, що за допомогою його хотіли побачити.
Астрономічні спостереження.
Згадувані вище Аль-Масуді отвори, що пророблені в слов'янському храмі для спостереження над сходом Сонця, мають своїх попередників в трипільській культурі. Відомо, що трипільці також будували храми і навіть кожна оселя мала свій особливий вівтар. Ось що про це пише доктор Юрій Лісовий з Канади: "У Трипільців основним орнаментальним символом був хрест. Вони вишивали хрести на льняних чи вовняних убраннях. Хрести малювали на дверях і вікнах своїх хат. Зрештою, в кожній трипільській хаті була одна кімната, призначена для відправлення молитов. У ній посередині був виліплений і випалений глиняний вівтар у формі хреста. В східній частині цієї кімнати було невелике кругле віконце з перехрестям. Хрест у віконниці був поставлений так, що взимку сонце, яке повертало на весну, кидало хресну тінь на вівтар. Коли ця тінь збігалася з вівтарем, родина причащалася хлібом і, напевно, сомою – напоєм із меду, відварів різних зел та овочів." [Лісовий 1997, 18].
В храмах і по сьогодні можна зустріти отвори чи віконця зі східного боку, вони часто мають видовжену форму. Зараз їх роблять переважно за звичаєм, в давні часи можливо вони зустрічали перші промені Сонця, що сходило. Причому цих прорізей має бути три, що може бути пов'язаним із сходженням світила на сонцестояння зимове і літнє – бокові отвори і рівнодення – посередині. Проміння чи тінь хреста могли падати на вівтарний камінь.
Припустимо, що прорізі могли бути символом жіночої піхви Матері-Землі. Куди проходить сонячний промінь як фалос Батька-Неба. І ці промені мали б запліднити жертву-жратву на престолі, де й змішували проскуру з вином у жертовній чаші. Можливо за допомогою лінз запалювали священний вогонь.
Також припустимо, що і на церковний амфалій (дав.-грец. ὀμφαλός – пуп) в центрі храму ("місце серед церкви"), куди ставав епіскоп, мало падати сонячне, а можливо і місячне, проміння. Омфалій відзначав місце храму, де ставилося свічка на початку вечірньої служби, а священник, що кадив в цьому місці, здійснював накреслення хреста. Можливо на місці омфалію мав би горіти вночі священний вогонь – зародок Сонця. Так як ми не проводили практичне дослідження в старих храмах, то залишаємо це питання як версію.
Собор Бориса й Гліба (Чернігів). Амфалій огороджений в центрі, вдалині три віконниці вівтарної частини.
Якщо є високі дзвіниці храму зі східною орієнтацією, то як правило робилися із західного боку (інші храми за лінією: південний захід – північний схід). Вони відігравали роль спостережного пункту за сходженням Сонця. Коли це помічали, то били у дзвони, які якби відганяли Богів нижнього світу, даючи небесну дорогу новонародженому Сонцю.
Припускаємо, що спостережник на дзвіниці у весняне рівнодення мав дивитися через візир у вікні, наче у мушку, другим об'єктом був хрест (або шпиль) на даху бані храму і безпосередньо об'єкт спостереження – Сонце. Можливо півмісяць під хрестом відігравав теж роль оберега для Сонця, що сходило. Тобто півмісяць торкався нижньої частини сонячного диску. Тоді як саме Сонце мало б опинитися в центрі хреста. Взагалі тут відіграє роль форма хреста і як сонячний диск мав на нього накластися. Можливий варіант, коли дзвіниця стоїть не в храмовій будівлі, а окремо поблизу храму, візиром мав слугувати інший об'єкт на відстані в напрямку сходження Сонця, наприклад курган зі стелою чи тим же хрестом.
З цього робимо висновки, що храм слугував для астрономічних спостережень. І був місцем, де спало Сонце у вигляді вогню. Людина яка потрапляла в храм, мала б померти, очиститися водою і вогнем і знову народитися в іншому прояві, як це робить щодня Сонце.
Література:
1. Ґейштор А. Слов'янська міфологія / Пер. з польськ. – К.: Кліо, 2015. – 416 с.
2. Завгородний Ю.Ю. Пещеры в сакральном пространстве Днепровских порогов и острова Хортица // Таинственная Беларусь II: материалы конференции (г. Минск, 16 янв. 2016 г.) / Уфоком. Минск: Регистр, 2016. – С. 211–238.
3. Лісовий Ю. Індоєвропейці-орійці / Онуки Дажбожі. Походження українського народу. – К.: Індоєвропа, Такі справи, 1997. – Кн. 1-2. – С. 12-19.
7. Шевчук В.О. Мисленне дерево. Роман-есе про давній Київ. – К.: Молодь, 1989. – 360 с.
травень 2020.
До розділу