Чого ми варті (уривки з книги)

Юрій ШИЛОВ

Ми – індоєвропейці-слов’яни-українці – варті найвищої оцінки серед народів Землі.
Бо з наших земель пішла загальнолюдська цивілізація, і ми – її корінь і спадкоємці.
 

Ми – українці-слов’яни-індоєвропейці – заслуговуємо оцінки найнижчої.
Бо не бережемо спадщини пращурів – і наших, українських, і не наших також.
 

Якщо і далі так піде – нащадки обіллють нас презирством.
А вороги поставлять монумент українцям, як інкам, і додадуть до своєї і нашої слави.
 

Вже йде, аж гуде!
1917 – купились…1921 – продались…1991 – купились…Зараз ті ж самі скуповують…
 

Не ми перші; були ще й до інків, до скіфів, до... Де вони зараз?
І де будемо ми, отак ідучи?
 

Тож час уже взятись за розум! Час піднести свою історичну пам’ять відповідно до належного місця українців у всесвітній історії людства!

Держава Аратта
чи “трипільська археологічна культура”?

Означені поняття не є альтернативними – це два ступеня осягнення явища. Полеміка стала наслідком різних підходів до вивчення “дописемної минувшини” і розумінь відповідальності дослідника за свої висновки. Мої з 1992 р. [34-36] витікають із двох постулатів: 1) археологія – лише одна з допоміжних дисциплін історичної науки, і співвідношення їх представників подібно до експерта й слідчого в криміналістиці; 2) початок писемної історії України не обмежується античною літературою і методологічною настановою “історичного матеріалізму” починати писемність із виникнення рабовласницької державності-цивілізації. Опоненти вважають інакше. Далі побачимо, чия наукова позиція ближче до істини. А щодо відповідальності дослідника за свої висновки, то досі й сказаного у першому пункті.
Коли і де з’явилася писемність – найочевидніша ознака цивілізації? Вони обидві пройшли певні етапи становлення, найбільш ранні з яких – потенційний та прихований. Вважається, що для Європи ці два пройшли в Єгипті та Фінікії, а проявлений етап розпочався серед пеласгів Криту та Фів (коли фінікієць Кадм заснував там у 1550 р. до н. е. колонію) і став початковим в догрецькій Пеласгії.
Геродот [V, 58] свідчить про те, що греки Малої Азії «здавна називають книги шкірами», бо писали їх колись – як варвари й досі – «на козячих і овечіх шкірах». Засновуючись на античних свідченнях про таке ж призначення Золотого Руна, за яким аргонавти плавали на Ею (острів перед входом до Керченської протоки), О. І. Асов [2, 208-221] висуває припущення про походження звідтіля «руничного письма» – не тільки етруського, але й слов'янського. Припустимо, що ця думка нефахівця – помилкова. Але незалежно і з іншого боку до подібного висновку приходить також фахівець А. Г. Кифішин. Він теж відштовхується від писемності пов’язаної з аргонавтикою малоазійської Трої, від якої прийнято вести писемну історію Греції й Європи. Але це від Трої VI-VII (1700-1250-1020 рр. до н. е.). Писемність там є, і її походження можна було б вважати фінікійським – якби вона не з’явилася в Трої-І (2920-2450 рр. до н. е.) задовго до виникнення Фінікії. А це підтверджує античні перекази про виникнення пеласгійсько-грецької писемності саме в Троаді. Прицьому її писемність вельми своєрідна й нанесена здебільшого на “прясла”, яких знайдено тут археологами близько 8 тисяч. Чимало подібних трапляється ще в Україні – від Трипілля до хрещення Русі [37; 6, 114]. В обох регіонах ці специфічні записи складаються із дат, жертовних посвячень і підписів; є варіанти. Шумеролог Кифішин [18, 39-48] робить висновок, що календар і писемність Трої-І були споріднені не тільки з еламськими й єгипетськими, але також із протогрецькими та протослов’янськими. Знаменне зауваження, що «Троя II-IV формирует собственную культуру, которая дифференцируется от праславянской, выросшей с ней из общих корней».
Ці корні А. Г. Кифішин знайшов, за допомогою публікацій В. М. Даниленка [12] і Б. Д. Михайлова [23], у Кам’яній Могилі (біля сел. Мирне на Запоріжжі). Останній та Ю. О. Шилов виділили тут зображення кораблів єгипетського й критського типів, а також суто троянські міфоритуальні сюжети [23, 131-137; 39, 112]. Висновки цих трьох було підхоплено антикознавцем Л. І. Акимовою [1, 270]: «Очевидно, славяне имели прародину на той северной территории, которая стала центром создания будущей “истории Трои”. Кроме того, нам хотелось бы привлечь внимание к одному грандиозному, исключительному по форме, смыслу и функции памятнику – Каменной Могиле… Памятник такого рода мог быть связан с “проблемой Трои”. Он мог быть центром иррадиации различных этно-культурных ветвей, ушедших затем на территории будущего Шумера, Египта, Греции, Италии». У цих висновках дослідниця спирається на протошумерський «каменный архив» Могили ХІІ-ІІІ тис. до н. е. В ньому мовиться, зокрема, про Аратту. Далі, при її розгляді, ми ще повернемося до проблеми писемності.
Що ж таке Аратта? Найперше назва Аратта як ‘Полум’я змінене’ або ‘Країна під сонцем’ (‘Країна землеробів’ надалі) була позначена на черепі мамонта зі стоянки ХVIII-XII тисячоліть до н. е. біля с. Межирічі, між Россю й Росавою. Тоді (за Кифішиним) то була не держава, а лише прильодовикова територія з центром між Карпатами й Кавказом, обжита мисливцями епохи палеоліту.
Згодом Льодовик відступив, мамонти вимерли; і в Х-ІХ тисячоліттях до н. е. відбувся перехід до епохи мезоліту. Між Карпатами й Прибалтикою склалася найбільш вдала культура мисливців за оленями тощо. Археологи умовно називають цю культуру свідерською; лінгвісти-‘мовознавці’ ж – євразійською.
Мова цієї людності поступово розкривається вченими. Наприклад, за Кифішиним, протошумерський текст № 48/А (VII тис. до н. е.) Кам’яної Могили є конспектом набагато давнішого № 52/8 (ХІІ тис. до н. е.). Таким чином охоплюються мовотворчі періоди від мисливців за мамонтами й оленями до найперших скотарів і хліборобів. Як відбувався той перехід [10-11; 26; 41]?
Ставши найпершими скотарями (проте не покинувши й мисливства), “свідерці-євразійці” настільки забезпечилися засобами існування, що численність їх значно збільшилася. Почалося розселення – як по Європі, так і в далекі краї. Частина переселенців дійшла до Алтаю, заклавши там основу майбутніх угорських, фінських, тюркських народів. А пращурами індоєвропейців стали третя й четверта частини, які пішли північним та південним узбережжями Чорного моря.
Воно було ще тоді ізольованим, як досі Каспійське й Аральське моря. Ці три водоймища утворилися внаслідок танення Льодовика, що відходив у той час все далі на Північ. Оскільки між Чорним і Каспійським морями була Маничська протока, то рух від Карпат майже не сягав Кавказу. А між Чорним і Середземним морями протоки ще не існувало – і переселенці дісталися аж до Сінаю.
Там у ті Х-VIII тис. до н. е. відбувався перехід збиральництва до хліборобства. Лижі в тих теплих краях були непотрібні, замість лука винайшли пращу, полювали мало – тому й прирученням тварин займалися менше. Зате мали постійні селища, укріплені від хижаків та загарбників. Одне з них – Ієрихон (на території сучасної Палестини) – можна вважати за найдавніше прамісто. Воно було обнесене муром і мало башту; його загальна площа становила 3 гектари.
Наприкінці VIII тис. до н. е. прийшлі “свідерці” захопили Ієрихон [26, 238-306]. Дещо змішавшися з місцевим населенням “натуфійців” (або “афразійців”), вони запозичили у них навички найдавнішого хліборобства й утворили “тухунійську культуру”. Це були протоіндоєвропейці – засновники найбільшої і, мабуть, найдавнішої із півтори тисяч існуючих мовних спільнот, тобто споріднених між собою народів. Протоіндоєвропейці попри запозичень від культури афразійців, зберегли притаманні своїм основним пращурам шанування оленів, а також Праматері [13, 18, 26]. Прасемітам, нащадкам афразійців, це було непритаманно: вони одвічно шанували змій і Прабатька [13, c. 100 та ін.]. Хоча, ясна річ, культури усіх народів мали й деякі спільні риси архетипічних глибин.
Є дані самоназви “тухунійців-протоіндоєвропейців”. Найдавніше, малоазійське населення “(…) індоєвропейців” – хатти, перегукується з сибірськими кет(ам)и – також нащадками розглянених вище “свідерців-євразійців”. Первинна територія цих переселенців із Північного Прикарпаття знаходилася, можливо, в спільній долині рік Хатанга, Хета, Котуй Красноярського краю. Отже, є підстави вважати “протоіндоєвропейців” і наступних “праіндоєвропейців” хат(т)ами. Їхні прямі малоазійські нащадки-“індоєвропейці” носили назву хетти. Ці пращури дожили до появи останніх із своїх спадкоємців. У Малій Азії та Європі вони згадувалися до ІІ ст. н. е., а на Кавказі прямими нащадками хаттів є абхази, адиги і кабардинці [16, с. 120-131], до етногенези яких причетні й хуррити…
Відійшовши дещо назад, до району нинішнього турецького селища Чатал Гуюк, “тухунійці” заснували прамісто площею 14 га. Тут мешкали жерці, правителі місцевих хліборобів-скотарів. А за межами цього центру тодішньої працивілізації розгорталися відповідні зміни – і господарчі, і соціальні, й етнічні. Культура земель первинного хліборобства (вздовж південних узбережь Каспійського, Чорного, Аральського морів, захоплюючи широту Палестини) в VII-VI тис. до н. е. почала розповсюджувалася за свої природні кордони. Цей перехід від привласнюючого (мисливства й збиральництва) до відтворюючого (скотарства та хліборобства) господарства називається «Великою неолітичною революцією».
Близько 6200 р. до н. е. настала така посуха, що населення – яке мешкало біля сучасного Чатал-Гуюка – вирішило переселятися. Безперечно також, що за 300 років існування праміста виснажилися довколишні землі, а населення збільшилося – й не могло вже прогодуватися на своїй прабатьківській землі.
Жерці-правителі розіслали експедиції на пошук нових земель. Були, напевно, до Палестини й убік Закавказзя. Про ті експедиції нічого не відомо. Простежена поки що лише одна – на північ, до Кам’яної Могили.
Сліди експедиції й переселення до Наддніпрянщини вихідців із Малої Азії, були виявлені В. М. Даниленком серед зображень Кам’яної Могили та знахідок на поселенні біля неї. Трапилися малюнки й кам’яний посуд, подібні знайденим на поселенні поблизу Чатал-Гуюка. Біля Могили є також кістки собак, овець та кіз, а найбільше – корів та биків. Схоже, що тут вперше почали розводити велику рогату худобу. Згодом поблизу сел. Василівка Запорозької області дослідили два тогочасних могильника. Вони містили кістяки і місцевих нащадків мисливців за мамонтами, і вихідців зі Східного Середземномор’я – можливо, з праміста біля Чатал-Гуюка [11, с. 8-9; 13, с. 106 та ін.; 19, с. 74-77].
Зазначена експедиція була підтверджена вивченням А. Г. Кифішиним [18, с. 507-524] писемності Кам’яної Могили. Він звернув увагу на спорідненість початку літопису з написами на зображенні Праматері чатал-гуюкського храму 23/VII 6200+97 р. до н. е. (за Дж. Меллартом). Таке могло статися лише в тому разі, якщо храм було збудовано на честь повернення посланців із Кам’яної, хранителі якої послали з ними свого представника, або ж навчили пришельців писемності й дозволили скопіювати свій ’Закон Володарки’. Ця копія засвідчила складання дружньої угоди між нащадками єдиного колись народу “свідерців-євразійців”, що розселився вздовж протилежних узбережь Чорного моря [41, с. 18-26].
Поновлення родства позначило перехід причорноморської частини колишніх “євразійців” на нову, праіндоєвропейську, стадію розвитку. “Праіндоєвропейцями” стали ті племена, які – слідом за своїми мандрівниками – вперше дійшли із чатал-гуюкських до придніпровських земель і почали змішуватися з місцевими родичами. Ці носії споріднених буго-дністровської і сурсько-дніпровської культур з кінця VII тис. до н.е. були найпершими хліборобами-скотарями Східної Європи. Років 800 вони залишалися на північно-східній околиці культури Чатал-Гуюка, яка почала насуватися із Малої Азії на Балкани – набуваючи відображення в археологічній культурі лінійно-стрічкової кераміки. Її пам’ятки відомі нині від Франції до України, де зосереджені на заході Волині й у верхів’ях Дністра.
Зазначене поновлення було прив’язано жерцями VIІ–VІ тис. до н. е. Кам’яної Могили та Чатал-Гуюка до традиції палеолітичної Аратти, але переведено в нову якість – державотворчу. Про таке свідчать написи цих пам’яток і придунайської культури Кереш (що генетично змінила культуру лінійно-стрічкової кераміки), а також на одній з табличок Горбуновського святилища аж у Південному Заураллі [20]. Ось ці тексти у їх можливій послідовності [18, с. 806 та ін.]:
Уту предків перших (людей) судив – (це) першолюди Півночі. […] (На пагорбі) Дуку утуги Аратти (біля) Древа Правителів Сина МЕ людей Спареними МЕ судили.
(За наказом) утугів Аратти Ламар (у) 80 (році) правителів судить.
Вівця схоплена жерцем Аратти.
Коли Уту Лірою в Аратті заволодів – Думузі до Ніназа у провалля насіння направив.
Ці календарно-міфологічні тексти можна розуміти так [41, с. 27-28]:
За часів Льодовика першолюди підлягали суду Сонця… Пізніше ж людей судили – на Білому Пагорбі біля Древа Правителів, від імені Сина Буття та ще й Двічі-Буттям [найвищим судом] – демони Аратти [а не Сонце].
За наказом демонів Аратти у 80 році [якогось літочислення] правителів судив Бог-Захистник.
Верховний жрець Аратти приніс у жертву вівцю.
Коли Сонце вступило над Араттою в сузір’я Ліри – тоді вмираючий-і-воскресаючий Бог-пастух Думузі (‘Пращур’) засіяв поле під опікою ‘Владики семені пізнання’ (Нін-а-зу).
Із цих розшифровок чотирьох текстів робимо кілька висновків:
По-перше, Аратта продовжила традицію мисливців за мамонтами, що посідала територію від Піренеїв і Карпат – до Анатолії й Алтаю. Але державний лад, який змінив первісність часів Льодовика, став протилежністю її додержавного устрою. Тепер найвищі судді-утуги, що діють від імені всесвітніх законів і вважаються втіленням Божественної Істини, пов’язуються вже не зі світлом, а з темрявою – із демонами. Цим підкреслюється не зло Закону, а Його надлюдська сила. І дійсно: державний лад, навіть найкращий, є насильством над первісною свободою. Суть будь-якої держави: зняття вибухонебезпечних протиріч. А вони розпочали накопичуватися (спочатку між суспільством і середовищем його існування, далі – між богатими й бідними родами і т.д.) внаслідок «Великої неолітичної революції». Згадаємо, що вона уявляла собою перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, – і це відображено в четвертому тексті. Виникнення ж державності-цивілізації стало найвищим результатом тієї революції.
По-друге, суд у Аратті був досить людяним, бо проходив під покровительством бога-захисника Ламара. Написання його імені споріднено з Араттою: обидва походять від ‘Полум’я’. Воно ж хоч і небезпечне, але переважно корисне.
По-третє, державний лад Аратти передбачав Верховного Жерця (який, по-четверте, вважався втіленням Бога-пращура Думузі).
Тут слід підкреслити, що втілення (і найвищий розвиток) Аратти на території майбутньої України відображено в трипільській археологічній культурі 5400-2750(-2250) рр. до н. е., яка здійнялася слідом за буго-дністровською. Наявність державного ладу в Аратті-“Трипіллі” засвідчує, зокрема, його надавніша назва: государство. Це слово розкладається на індоєвропейське словосполучення: го(вяд) (А)су дар(уюче) (суспіль)ство: ‘суспільство, спроможне приносити корів у жертву Богові’ [11, с. 114-126; 29, с. 135-154]. На час і специфіку хаттського государства Аратта вказують не тільки назви Бога й великої рогатої худоби, але й її приручення в трипільській та генетично передуючих культурах. При цьому «дарування Богові» мали характер релігійної системи, що успадкоємила традиції протохаттів і протошумерів VII-ІV тис. до н. е. Система базувалася на 4х2 ритуальних ланках територіального “Чотирикутника” (предтечі арійської Вари та “Квадрата” наступної Скіфії), осмисленого у його природньо-екологічному та людяно-суспільному аспектах. На думку А. Г. Кифішина, прийняту М. І. Кікешевим [16, с. 66-70], кути тієї території сягали сучасних сіл Полунічне (Львівщина), Полуденне (Черкащина), Полутори (Тернопільщина), Полум’яте (Луганщина).
Останній пункт пов’язувався, напевно, із затопленою Потопом котловиною Азовського моря – центром прабатьківщини протошумерів. Навколо третього зосередилася згодом найбільша (23) кількість міст Аратти. В області двух перших пунктів досі існують населені пункти з дещо ослов’яненими протошумерськими назвами: Урич, Урож тощо. А «в Закарпатье рядом стоят Лагаш, Ур и Урук, выступающие в ритуальной связке, как и впоследствии в Шумере» [16, с. 86-89].
“Всесвітній Потоп”, що стимулював виникнення месопотамського Шумеру внаслідок імпульсу від задніпровської Аратти, датується геологами, археологами й істориками 5550-3000 рр. до н. е. [28, с. 159-201]. Початок діапазону співпадає з 5650–5000 рр. до н. е., коли з Чатал-Гуюка пішла друга хвиля переселенців, що розпочала (у вигляді культури Вінча) “індоєвропеїзацію” Європи. У зв’язку з цим центр Аратти посунувся від Дунаю до Дніпра, набуваючи вигляду трипільської та споріднених із нею археологічних культур. Склалася така ситуація: індоєвропейці Південної й Центральної Європи насувалися на праіндоєвропейців, а в їхньому спільному малоазійському тилу залишалися ще й протоіндоєвропейці – хат(т)и. Споріднені з ними та більш пізніми хурритами й лувійцями куро-аракська і майкопська культури сягали Північного Кавказу. Тут вони стикалися з притилежним потоком вихідців із Малої Азії, Балкан і т. д. [29, с. 266-273]. Носії цих культур розповсюджувалися за Дунай шляхом “буго-дністровців” та “сурсько-дніпровців” – племена яких ставали місцевим підгрунтям для формування “трипільців” (араттів) та “середньостогівців” (аріїв) або ж усувалися від цього загального процесу і деякий час залишалися його консервативними залишками. Ця «азово-чорноморська лінія розвитку степового енеоліту, що пов'язала Трипілля з цивілізаціями Месопотамії», була виявлена В. М. Даниленком [11, с. 87-106] ще в 50-ті роки й набула загального визнання серед археологів.
Полеміка навколо визнання «трипільської археологічної культури» за Аратту – цивілізацію, з якої виводив себе месопотамський Шумер [28, с. 89-252] – розгорталася в руслі, наміченому вказаним вище відкриттям Даниленка. Незалежно від нього Кифішин у 1990 р. докинув мимохідь версію, що «Триполье (=шумер. Аратта» [17, с. 33]. А Шилов закріпив її лінгвістичними, археологічними, етнологічними даними, ув’язав із відомою вже історією – й довів версію до рівня теорії [34; 35, с. 9-14; 36; 39, с. 57-68; 40, с. 219-248; 41]. На початку цього шляху із невідомим ще тоді результатом М. Ю. Відейко [4; 5, с. 105-106] відмовився від запропанованої йому співпраці, обрав тактику глузування з тих двох дослідників і висунув гіпотезу про тотожність Аратти із городищем Шахрі-Сохте в долині Хільменду. Пройшов час, публікація капітальної монографії А. Г. Кифішина [18] примусила Відейка “забути” [6] її автора, а вихід книги Д. Рола «Генезис цивилизации» [28] – визнати його локалізування дошумерської Аратти біля озера Урмія. Але визнавши на одній сторінці, на іншій Відейко гудить «дошумерську Аратту», приписуючи Шилову та іншим дослідникам власне розуміння: «не може бути мови ні про “перенесення назви”, ні тим більше про міграцію трипільського населення до Туркменії, Афганістану, Ірану або східної частини Малої Азії, якщо прийняти вірменсько-курдську локалізацію Аратти» Д. Ролом.
Між тим загальновідомо, що назви (С)Індій, Києвів, Русей, Бу(о)лгарій тощо таки переносилися [30 та ін.] і Аратт внаслідок цього було декілька [25, с. 54; 41, с. 33-34]; що міграції “трипільців” та ін. не обов’язково пов’язувати з масами переселенців, – можна і з невеличкими групами жерців, які впроваджувалися в місцеве іншоетнічне населення і вельми впливати на його культуру (як от описані Геродотом [IV: 13, 32-36] або нами, між Чатал-Гуюком та Кам’яною Могилою, мандрівники). В індоєвропейському світі таке здійснювалося через систему календарних святилищ, започатковану дніпро-дунайською Аратою й протягом V-II тис. до н. е. розширену від британського Стоунхенджу до зауральського Аркаїму та Бгарати-Індії [33]. Такими уявлялися аратто-шумерські зв’язки Ю. О. Шилову, який припустив ще й існування якогось посередницького центру в Араратській долині [38, с. 615-622]. Д. Рол теж вказав цей район, але довів розміщення іранської (інші його не цікавили) Аратту прашумерів на південь від Урмії [28, с. 89-94]. В світлі переселень і множення центрів бачить проблему М. І. Кікешев [16, с. 193]: «Европейская Аратта, – государство Урарту (Ур-арта) – хурритская Субарта – Аратта Ирана – индийская Бхарата (божественная Аратта), – вот государства, которые создали арии на пути к Гималаям».
М. Ю. Відейко [6, с. 139-152], подивувавшись «фантастичними зовнішніми обмінами та торгівельними зв’язками» Месопотамії VI-III тис. до н. е., глузує далі над пошуками «в праісторії Шумеру слід[ів] трипільців, які, на думку деяких співвітчизників, в далекі часи ніби-то подарували Месопотамії плоди цивілізації? Навряд чи: Шумер існував сам по собі, особливо не замислюючись, що там, за горизонтом. Це дві різні історії – Трипілля та Шумер. Хоча, як свідчать моделі храмів з колекції С. Платонова, якимось дивовижним чином культурно-релігійні традиції Шумеру стали на певний час популярними в Європі», – крім Трипілля, де знайдено розглянені Відейком моделі? І як це можуть країни не замислюючись займатися зовнішніми обмінами та торгівельними зв’язками? Яким чином оте фантастичне і дивовижне спороджує у думках Відейка дві різні історії? – одну в унісон західноєвропейській історіографії, а другу всупереч вітчизняній.
Таке “роздвоєння особи” найбільш очевидне при розгляді проблеми писемності Аратти-“Трипілля”. Її визнають чимало дослідників, від В. В. Хвойка до В. М. Даниленка і В. Ф. Мицика. Чи визнає М. Ю. Відейко [6, с. 111-122], незрозуміло: «Існувала об’ємна система з глиняних жетонів – для обліку, подібна до давньосхідної. На аналогічній базі у другій половині IV тис. до н. е. склалася протописемність шумерів – найдавніша серед нині відомих у світі. Однак саме в цей час трипільське суспільство потрапило в кризу», тому його «орнаменти, знакова система поступово пішли в небуття»; і це при тому, що «староєвропейська писемність на 2000 років давніша за шумерійську», бо існувала вже в VI тис. до н. е. Пояснити таке роздвоєння особи Відейка неважко. Коли цей дослідник переказує висновки М. Гімбутас – тоді він за писемність (не Трипілля, щоправда, а розгляненої американкою сусідньої Вінчі); коли ж підходить до необхідності визнати правоту зазначених вище співвітчизників (затаврованих ще Інститутом археології АН УРСР за відступи від «Марксизма и вопросов языкознания» тощо) – тоді він проти. До того ж Відейко намагається зрівнювати незрівненне: писемність общинної Аратти, коли священним словом вважалося усне (ця традиція досі зберігається у Бгараті), – і бюрократичні записи рабовласницького Шумера… А в цей час шумеролог-мовознавець А. Г. Кифішин [17, с. 33; див. також 24] цілком професійно зробив кілька перекладів досить виразних написів на керамічних виробах культури Кукутені-Трипілля. Серед них є згадки про Праматір-неню із Близнятами (…це друге святилище близнят Інанни) і, можливо, про “Всесвітній Потоп”, насланий ‘Долею’ – посланцем Енліля (Намтар суд Води (на) рід людський постійно ллє).
Невже Відейко не знає цих публікацій? Знає [4, с. 105-107; 5, с. 105], і навіть намагався стверджувати (не будучи ні шумерологом, ні мовознавцем), що «трипільська писемність – фальсифікація повна, від початку до кінця». Тепер вже, як показано вище, не стверджує, – перейшов до крутійства й замовчування. Поганий, виходить, дослідник. Безперечні досягнення М. Ю. Відейка в археологічному речознавстві протирічать його ж історичній неосвітченості й теоретичній безпорадності, – що в цілому призводять до руйнації висновків (власних, а тим паче чужих)…
Отже, держава Аратта мала-таки писемність і найпередовіше на свій час господарство, розвинену суспільну ієрархію, міста і села, а також міжнародну систему святилищ-обсерваторій – яка пов’язувала собою індоєвропейську культуру… Нема потреби занурюватися тут далі в розгляд цієї найпершої в світі державності – причому дорабовласницьку, общинного типу, – досить послатися на висвітлення питання в монографіях Ю. О. Шилова [41] й В. Ф. Мицика [24]. Сюди можна було б віднести і книгу М. Ю. Відейка «Трипільська цивілізація» [6], але цього не дозволяють її історико-світоглядні негаразди. Спочатку автор пише про «ряд блискучих цивілізацій» часів Трипілля, «що дали початок сучасній цивілізації Європи». Отже, якщо цивілізація, то мусить бути ‘держава’. Ці різномовні слова – синоніми; до того ж у сучасній Європі додержавних країн не існує. Проте далі дослідник ховається за існуюче розмаїття понять, в якому «кожен дослідник може знайти щось, співзвучне його думкам, щоб потім, керуючись своїми знаннями, а головне, доступними йому науковими даними, запропонувати своє бачення проблеми». А воно у Відейка таке: суспільство «трипільської цивілізації … достатньо тривалий час йшло шляхом створення цивілізації, але з невідомих причин так і не завершило його створенням державності». Отакої: шлях творення створеної-таки «цивілізації» тривав достатньо, але створенням «державності» не завершився… то хто ж, як не дослідник, має зробити відомими причини – накрученої ним же самим плутанини?
Ще більшу плутанину вчинив Л. Л. Залізняк – не фахівець по Трипіллю, але авторитетніший за Відейка археолог. У своїй монографії «Нариси стародавньої історії України» (К., 1994) Залізняк заклав основу “семітизації Трипілля” та забуття добре аргументованих висновків В. М. Даниленка і Б. О. Рибакова про її індоєвропейську належність, про паралелі в українській культурі. А ось підхід Л. Л.Залізняка [14, с. 84-91]: «Близький Схід не міг бути прабатьківщиною індоєвропейців тому, що був батьківщиною семітської сім’ї народів (Гамкрелидзе, Иванов, 1984, с. 800)… Наприкінці V – IV тис. до н. е. носії культурних традицій неоліту Близького Сходу заселили весь Балканський півострів до Альп та Карпат включно… Саме на півдні України землеробська протоцивілізація Балкан через свій північно-східний форпост – трипільську культуру безпосередньо вплинула на предків майбутніх скотарів – мисливців та рибалок лісостепів басейнів Дніпра та Дінця. Останні отримали від балканських нащадків найдавніших землеробів та скотарів Близького Сходу не тільки навички відтворюючого господарства, а й прасемітську та прашумерську сільськогосподарську термінологію, що простежена лінгвістами в мові праіндоєвропейців (Ильич-Свитыч, 1964, 1971)». Ця установка дала напрямок тому відторгненню Трипілля від індоєвропейського світу, яке представлено в усіх подальших академічних виданнях Інституту археології НАНУ, що репрезентують початкові етапи офіційної історії України.
Не будемо з’ясовувати тут замовників цього ідеологічного напрямку та міру його шкідливості (не тільки для українців і слов’ян, але для всіх індоєвропейських народів, для людства в цілому), – досить сказаного й самим Залізняком. Зосередимося лише на науковому аспекті «этой диверсии» [21, с. 9-10], подібні прояви якої охопили вже й історичну науку Росії. Щоправда, там відповідна спекуляція зародком цивілізації набула “зворотнього боку тієї ж медалі”. Якщо українські вчені налаштовані тепер здавати минувщину Причорномор’я семітам, то російські – шукати прабатьківщину індоєвропейців у Приполяр’ї, в міфічній Гіпербореї [9, с. 54-63; 16, с. 43-50]. Слов‘янські історики, як бачимо, готують своїм народам наукове обгрунтування для новітнього Гулагу, – уроки радянської минувщини на користь не пішли, уже забуваються.
Отже, цитований вище Л. Л. Залізняк перекрутив історіографію, вилучив із Близького Сходу малоазійську прабатьківщину індоєвропейців (за В. В. Івановим і Т. В. Гамкрелидзе, В. О. Сафроновим та ін.) і розпростер на неї Сінайську прабатьківщину семітів, змішав їх із шумерами; послався на застарілі роботи В. М. Ілліча-Світича та проігнорував і їх подальшу критику С. О. Старостіним, і новітній розгляд проблеми індоєвропейсько-семітських взаємозв’язків В. О. Сафроновим [29, с. 242-258], успішний захист докторської дисертації якого відбувся у 1990 р. в Інституті археології АН УРСР. І взагалі, найдавніші з відомих історикам згадки про семітів з’являються (в Месопотамії) близько 2300 р. до н. е., тоді як трипільська культура почалася (в Подунав’ї) близько 5400 р. до н. е.; ще раніше склалася сурсько-дніпровська культура, носії якої обійшлися в своєму започаткуванні скотарства в Східній Європі без впливів неіснуючого тоді ще Трипілля… Невже професор Л. Л. Залізняк не розуміється на елементарній логиці, не знає арифметики та географії? Повірити в таке неможливо. Залишається зробити висновок: свідомо дурить своїх читачів.
Для Залізняка це характерно, що свідчить про низький рівень його наукової етики. Він може, наприклад, повести “дискусію” в науковому журналі проти свого опонента, ігноруючи прицьому його наукові доробки і видаючи за такі полемічні сторінки й художній твір (годі й казати, що перекручений Залізняком) [15]. Гулагівський дух аж пашить із виступів Залізняка в академічних виданнях: тут тобі і сполохи в «арійській душі колишнього українського націоналіста» [4, с. 110], і знущання над «жидомасонською загрозою» та викриття «неофашистів білокам’яної», і обіцянки опонентові «конкретної юридичної реакції» на спробу того розказати громадкості про важкий стан сучасної історичної науки [15, с. 157-159]. А він такий, що навіть захищаючи думку М. Ю. Відейка про єдину і неділиму іранську Аратту, доктор історичних наук Л. Л. Залізняк багаторазово наводить її назву з помилкою, – не говорячи вже про нерозуміння проблеми [15, с. 153-155].
Між тим є чимало колег, які вважають Залізняка світочем української археології й історіографії. Вони щиро вважають, що «бачення витоків праіндоєвропейської цивілізації» і місце в них України – це «домисли» Шилова (а не продовжений ним напрямок академічної науки, започаткований ще в ХVII ст. предтечами В. М. Даниленка, Б. О. Рибакова, О. М. Трубачова, В. О. Сафронова, і продовжений нині, крім Ю. О. Шилова, ще й Б. Д. Михайловим, А. Г. Кифішиним, Л. І. Акімовою, М. І. Кікешевим). І вони не знають (чи замовчують), що дійсно-таки «найсучасніші історичні відкриття» цькованого Інститутом археології НАНУ Ю. О. Шилова вже включено до підручників [3, с. 98-102, 265; 7, с. 29-157; 27, с. 204; 31, с. 75-92, 112; 32, с. 253]. А в мізерності свого наукового рівня такі прихильники знаного у нас і за кордоном фахівця Л. Л. Залізняка розписалися самі: «історія така ж точна наука, як, приміром, математика, фізика чи хімія» [22, с. 14]. Якби ж то, панове «кандидати історичних наук, наукові співробітники Буковинського центру археологічних досліджень при ЧНУ ім. Ю. Федьковича», якби ж!..
На заключення – дещо про значення відкриття держави Аратта.
Аратту і загалом державність такого – дорабовласницького, общинного або «первіснокомуністичного» – типу відкрито Ю. О. Шиловим [33-36, 41] та ін. лише нещодавно. Тому вона, та й дійсні витоки державності-цивілізації були невідомі засновникам теорії історичного матеріалізму. І вони – Маркс, Енгельс, Ленін – сповідуючи уявлення свого часу про “найперші” рабовласницькі країни Євразії, невірно вважали, що державність-цивілізація стоїть на класовому розбраті суспільства, експлуатації народних мас можновладцями, нищівних війнах тощо. Відкриття общинної держави Аратти, до того ж найдавнішої в світі, якісно змінює розуміння основи цивілізації: вона стоїть на свободі, братерстві й рівності – які є нормальним станом суспільства, тоді як рабовласницька й наступні класові формації є, по суті, викривленими надбудовами цієї основи.
В Європі (не кажучи про інші континенти) общинна державність проіснувала поряд з класовою до ХVІ-ХVІІІ століть. Прицьому безпосередня традиція Аратти простежується в 12 містах-державах сколотів (носіїв чорнолісської культури), а також русенів-етрусків; натяки на продовження цієї традиції є в арабських описах Арти-Арсанії у складі Київської Русі ІХ-ХІ ст. Народна влада на чолі з одвічним Віче була скасована в Новгороді лише при Івані IV. А в Запорізькій Січі – «першій демократичній республиці новітньої Європи» (за К. Марксом) – козацька Рада зникла аж у 1775 р. Надалі цю традицію (запорізьку, не знаючи про араттську) намагався відтворити Батько Махно та деякі інші комуністи (обдурені політично-науковими потрактуваннями цього вчення); по суті ж, притому практично, вона відтворюється нині в «громадських суспільствах» Скандинавських країн. Можна сподіватися, що це діалектично-циклічне відродження весни цивілізації не мине колись і Україну – пряму спадкоємицю славетної Аратти-“Трипілля”. Якісна, адекватна взаємодія археологічних досліджень “трипільської культури” з її ж історичними реконструкціями може значно допомогти в цьому процесі.
 

Література

1. Акимова Л. И. Троянский мир в античной мифоритуальной традиции // В сб.: Сокровища Трои. – М.-Милан: ГМИИ – Leonardo Arte, 1996. – С. 241-280.
2. Асов А. И. Славянские руны и «Боянов гимн». – М.: Вече, 2000. – 416 с.
3. Білоусько О. А. Україна давня. – К.: Генеза, 2002. – 272 с.
4. Відейко М. Ю. В пошуках держави Аратти // В час.: Археологія. – К.: Київська Академія Євробізнесу, 1995. – № 2. – С. 104-117.
5. Відейко М. Ю., Залізняк Л. Л. та ін. Дискусії // Археологія, 1996. – № 2. – С. 103-116.
6. Відейко М. Ю. Трипільська цивілізація. – К.: Академперіодика, 2003. – 184 с.
7. Вовк С. М., Шилов Ю. О., Наливайко С. І. Сторінки історії та культури Праукраїни. Кн. 2. – Чернівці: Прут, 2003. – 252 с.
8. Геродот. Історія / Переклад А. О. Білецького. – К.: Наук. думка, 1993. – 572 с.
9. Гусева Н. Р. Славяне и арьи. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2002. – 336 с.
10. Даниленко В. Н. Неолит Украины. – К.: Наук. думка, 1969. – 260 с.
11. Даниленко В. Н. Энеолит Украины. – К.: Наук. думка, 1974. – 176 с.
12. Даниленко В. Н. Кам’яна Могила. – К.: Наук. думка, 1986. – 152 с.
13. Даниленко В. Н. Космогония первобытного общества // В кн.: Начала цивилизации. – Екатеринбург-М.: Деловая книга – Раритет, 1999. – с. 3-216.
14. Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. – К.: Абрис, 1994. – 256 с.
15. Залізняк Л. Л. «Свиня як критерій нордичних народів та семітів» // В час.: Київська старовина, 2002. – № 3. – С. 152-160.
16. Кикешев Н. И. Прародина и предки. – М.: Белые альвы, 2003. – 400 с.
17. Кифишин А. Г. Геноструктура догреческого и древнегреческого мифа // В сб.: Образ – смысл в античной культуре. – М.: ГМИИ, 1990. – С. 9-63.
18. Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ-ІІІ тыс. до н. э. – К.: Аратта, 2001. – 872 с.
19. Колосов Ю. Г. Мезоліт // В кн.: Археологія УРСР.– К.: Н. дум., 1971. – С. 64-77.
20. Косарев М. Ф., Кифишин А. Г. Глиняные таблички Горбуновского торфяника // В сб.: Жертвоприношение. – М.: Яз-ки рус. культуры, 2000. – С.269-277.
21. Кузьмин А. Г. Начало Руси. – М.: Вече, 2003. – 428 с.
22. Михайлина Л., Пивоваров С. та ін. / Передмова до ст.: Л. Залізняк. Манівцями «ісконно русскіх» аріїв // В газ.: Час. – Чернівці, 2003. – № 16 (203). – С. 14.
23. Михайлов Б. Д. Петроглифы Каменной Могилы. – Запорожье-М.: Дикое Поле – Ин-т общегум-х иссл., 1999. – 238 с.
24. Мицик В. Ф. Священна Країна хліборобів. – К., 2004 (у друці).
25. Наливайко С. І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Просвіта, 2000. – 288 с.
26. Николаева Н. А., Сафронов В. А. Истоки славянской и евразийской мифологии. – М.: Белый волк – КРАФТ, 1999. – 312 с.
27. Рибалка В. В. Методологічні питання наукової психології. – К., 2003. – 204 с.
28. Рол Д. Генезис цивилизации. – М.: Єксмо, 2002. – 478 с.
29. Сафронов В. А. Индоевропейские прародині. – Горький: ГГУ, 1989. – 400 с.
30. Трубачев О. Н. Indoarica в Северном Причерноморье.– М.:Наука,2000.– 320 с.
31. Черепанова С. О. Проблема людини в українському мистецтві. – Л.: Світ, 2001. – 296 с. Чумарна М. І. З початку світу. – Львів: Приватна автор. школа, 1996. – 256 с.
32. Шилов Ю. А. Мифы о «космических странниках» и календарная служба Европы V-I тыс. до н. э. // В сб.: Историко-астрономические исследования – 1991. Вып. XXIII. – М.: Наука, 1992. – С. 272-303.
33. Шилов Ю. О. Аратта і Аріан. Пракорені Русі // В зб. тез: Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури. – Пер.-Хмельн.: МПП «Буклет», 1992. – С. 46-47.
34. Шилов Ю. А. Актуальнейшие задачи истории и родственных наук (археологии, этнографии и др.) // В журн.: Русская мысль. – М.: Общественная польза, 1994. – № 1-6. – С. 3-15.
35. Шилов Ю. О. Археологічні відкриття останніх десятиріч і новітнє розуміння основ цивілізації // В зб. тез: Універсум людини: мислення, культура, наука. – К.: ЦГО НАНУ, 1994. – Ч. IV.
36. Шилов Ю. О. Валентин Даниленко – дослідник найдавнішої писемності України // В час.: Український Світ. – К.: Преса Укр., 1994. - № 3-4. – С. 18-30.
37. Шилов Ю. А. Прародина ариев. – К.: СИНТО, 1995. – 744 с.
38. Шилов Ю. А. Аратта: у истоков цивилизации; Троя-Илион и этногенез славян // В сб.: Варвары. – М.: Метагалактика, 1999. – С. 57-68; 105-116.
39. Шилов Ю. А. Праистория Руси // В кн.: Начала цивилизации. – Екатеринбург-М.: Деловая книга – Раритет, 1999. – С. 217-301.
40. Шилов Ю. О. Джерела витоків української етнокультури ХІХ тис. до н. е. – ІІ тис. н. е. – К.: Аратта, 2002. – 272 с. Опубліковано (з незначними скороченнми): Етнокультура у контексті світової історії. Матеріали VI міжнародного наукового семінару “Черезівські читання”. Чернівці, ЧНУ ім. Ю. Федьковича, 20 березня 2004. – Чернівці : “Прут”, 2004. – С. 121-134.

http://www.svit.in.ua