До розділу
Род: Сварог, Рожаниця та їхні діти*
Світовит Пашник
Волхв Рідної Віри
Род – головний Бог слов'ян. Творець Всесвіту, Всебог, Прабог, творець людського роду, духовна сила, яка єднає усі покоління: покійних, живих і ще ненароджених. Він є ядром, що зміцнює народ і формує його майбутнє.
Спочатку Род був заточений в Світовому Яйці (в самому собі), потім розбив його. Саме Род породив Всесвіт і його ж уособлює. Він став небесним джерелом і породив води великого Океану та Богів. Свято Роду відзначають 25 грудня після обіду, коли дорослі діти несуть своїм батькам вечерю, тим самим єднаючись у своєму людському роді. [9, 60].
Точаться різні суперечки щодо функцій Рода: від найшанованішого Творця до примітивного домашнього божка. У цій статті ми розглянемо згадки про Рода в давнину та спробуємо осмислити його образ.
Свого часу для мене також існувала проблема з визначенням головного Бога Русі. Я не погоджувався з тим, що Бог Сонця Дажбог став головним і єдиним Богом у кількох течіях рідновірства, як і з намаганнями надати Перуну цю ж функцію. За Велесовою Книгою я був прихильним до Сварога, як головного Бога, але він там вступає в шлюб із Землею, що одразу порушує питання про його обмеження тільки чоловічим началом: "І се повінчаємо Сварога і Землю, і правимо свадьбу їм, якож се Творець є Сварежь і противе Нього – жона Його." [1, ВК,30]. Тобто вони виступають окремими Божествами.
У порівнянні з нашим людським життям з'являється проста відповідь на це складне питання. Чоловіка, жінку на їхніх дітей єднає Род (родина), як невидима духовна сила. Саме наше розуміння Роду переноситься на світ Божественний, який представлений Родом Всевишнім. Він має управляти Природою, а ми є Його представниками між Небом і Землею. У ширшому розумінні державне утворення стає великим Родом, де всі ми є братами і сестрами, а Боги – нашими родичами, які нас породжують.
Саме тому під час похорону людини робився шлюб між Батьком-Небом Сварогом (при чергуванні г-ж-д, отримуємо Сва-род, Сва-рож) і Матір'ю-Землею, яку за аналогією до Сварога називають Рожаницею (Рог-ань, Род-ань). Тут маємо протиставлення Слава (Сва) і Ганьба (Гань) у розумінні верх-низ, чоловік-жінка. Сварог і Рожаниця породжують своїх дітей-Богів, а також сприяють чоловікам і жінкам одружитися і творити власні родини. Перевтілення людей і народження проходить через Божу сутність: чоловік і жінка є земним втіленням Сварога і Рожаниці.
Щодо Рожаниці, то її образ у вигляді жінки досить поширений, особливо на вишивках. У складних іменах можна побачити похідні слова; при цьому, змінюючи поділ імені, ми можемо отримати варіант "Ро-жаниця". Тут можливі два трактування: якщо "Ро" вважати Сонцем-фалосом, то жінка "жне" колос і забирає (ховає) насіння-сім'я, а в протилежному русі вона виганяє-жене новонароджене Сонце (Ро).
З Родом пов'язано так багато слів і географічних назв, що немає сенсу наводити їх усі. Слово "Род" стало узагальненим для означення родової єдності спільноти, тому у давніх текстах складно сказати, чи йдеться про спільноту (рід), чи про Бога. Після цієї спроби пояснити світогляд перейдемо до констатації фактів та їхнього осмислення.
Іван Огієнко (митрополит Іларіон) був не лише духовним провідником юдо-євангельської віри, а й талановитим вченим. У книжці "Дохристиянські вірування українського народу" він писав про давньоруських Богів, зокрема залишив свідчення про Рода і Рожаницю. Подаємо розлогі цитати, оскільки в них зібрано майже все необхідне для огляду:
"Давні пам'ятки нераз згадують ще й про Рід та Рожаницю, як про богів, але не окреслюючи їх значення. В Питаннях Кирика з XII віку читаємо: "Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед" (Памятники ХІІ в. ст. 179. Афанасьев, т. ІІІ. ст. 416). Отже, як бачимо, цим богам приношено жертви. Дослідник Афанасьев доводить, що Рід – це бог долі, Доля, талан, суд-присуд; пор. приказку: "Так йому й на роду (з давнього Роду) написано". А Рожаниці – це богині людської Долі, як грецькі Мойри, чи латинські Парки (Афанасьев, т. ІІІ, ст. 368, 388, 345), це феї, що появляються при народженні дітей…
У нас Рожаниці святкувалися на другу Пречисту, на Народження Богородиці 8-го вересня. "Слово Св. Григорія" розповідає, що "по Святім Крещенії череву роботні Попове уставиша Трепар прикладати Рожества Богородиці к Рожанічьній трапезі, отклади діючи". Отже, мішали Різдво Богородиці з Рожаницями. Справляли це Свято так, що справляли трапезу з "крупичного хліба, сира й добровонного вина", пили й їли, і співали Тропаря Різдва Богородиці. Про цю трапезу Роду й Рожаницям згадує й Слово Христолюбця XI віку (Див. Д.О. Шеппинг: Опыт о значеніи Рода и Роженицы, "Временник", 1851 р., Москва. Valjavec: O Rodjenicach ili Sudjenicach, II. Памятн. церк. учит. лит. ІІІ. Лѣтопись Тихонравова, т. IV. Поливка: Новыя данныя для исторіи Рожаниц. "Этногр. Обозр").
Як свідчить "Слово Данила Заточника", Родом лякали дітей: "Діти бігають Рода". Дехто з учених, напр. Владимирів, приймають Рода за лісовика." [4, 114-115].
Серед джерел Іван Огієнко наводить "Слово нікоєго Христолюбця" ХІ століття, де найповніше подано перелік давніх Богів. Наведемо цитати, де згадуються Род і Рожаниця:
"Того ради не подобаєть хрьстьяном в пирех і на свадьбах бісовьских ігр іграти, аще ли то не Брак (Весілля) наричеться, нъ ідолослужениє, іже єсть пляска, гудьба, пісни мирьския, сопіли, бубьни, і вся жертва ідольска, іже моляться огневи под овином, Вилам, Мокошьи, Симурьглу, Перуну, Волосу, скотью огу, Хърсу, Роду, Рожаницям і всім проклятим богом іх."
"Не токмо же простотою зло творим, нъ і смішаєм нікия чистия Молитви с проклятим молениємь ідольским, трьсвятия Богородиця с Рожаницами, іже ставять лише кутья, іни трапези законьнаго обіда, іже наріцається беззаконьная трапеза, мінимая Роду і Рожаницам в прогніваниє Богу." [4, 370-371].
Друге великої ваги джерело в Огієнка, яке за текстом дуже схоже на перше, – "Слово, як погани кланялися Ідолам" XI століття:
"Тім же богом требу кладуть і творять і словеньский язик: Вилам і Мокошьі, Диві, Перуну, Хьрсу, Роду і Рожаницам, Упирем і Берегиням, і Переплуту, і верьтячеся пьють єму в розіх."
"От тих ізвикоша древле халдеї, начаша треби їм творити великия своима богома Роду і Роженицам по роженію проклятаго і скверьньнаго бога Осира… Оттуда же ізвикоша елени класти треби Артемиду і Артемиді, рекше Роду і Рожениці, тації же ігуптяне, таже римляне."
"Тако же і до словін доїде се слово. І ти почаша треби класти Роду і Роженицам преже Перуна, бога іх, а преже того клали треби упирем і Берегиням… Сего же не могуть ся лишити, наченше в поганьстві, даже і доселі, проклятаго ставленія втория трапези, нареченния Роду і Роженицам на велику прелесть вірним крьстьяном і на хулу Святому Крьщенію і на гнів Богу.
По Святім Крещенії череву роботни Попове уставиша Трепарь прикладати Рожества Богородици к Рожаничьні тряпезі, оклади діюче." [4, 374-376].
Устав преподобного Сави, за рукописом XVI століття містить таке застереження: "Ли (или, чи) сплутила (зблудила) єси з бабами богомерьския блуди, ли молилася єси Вилам, ли Роду і Роженицам, і Перуну, і Хорсу, і Мокоши, пила и їла". [4, 380].
У підсумку маємо свідчення, що Род і Рожаниці є одними з головних Богів. Зробимо припущення, що під Родом тут розуміється Бог Неба Сварог (Сварод), який згадується разом із своєю дружиною Землею-Рожаницею. Борис Рибаков також припускав, що Род і Сварог – не різні божества, а лише різні найменування, тобто імена-епітети [див. 11, 401].
Велесова Книга надає перевагу головного Бога Сварогу: "Хвалимо Ісварга Діда Божого, який тому се роду Божеську начальник і всякому роду студиць вічний." [1, ВК,11а]. А ось Род згадується з подвійним ім'ям Род-Рожанець, і то під питанням, чи це ім'я Бога, чи узагальнене означення родовитості Сварога: "І тут Сварога перво Пращури молили, се Роду-Роженієць кринь його препросили, і то дуб в корінь – хліб наш." [1, ВК,15а]; "…ми є родичі. І се Род-Рожаниць має нас до серця отчого і охраняє нас од ворогів." [1, ВК,28]. Отже, автор ВК теж має схильність приписувати ознаки Рода Сварогу, який все породжує разом із своєю жінкою – бо інакше ніяк.
Припускаємо, за числом пір року Рожаниць було чотири, тому вони можуть згадуватися у множині. (Чи не тому мусульманам дозволено мати чотирьох дружин?)
Зазначимо, що на свято 8 вересня під Богородицею Марією слід розуміти саме Матір-Землю, осінній прояв якої мав би називатися Марою. Богородиця породжує Сонце-Божича. У календарній системі Рожаниць за тотожністю свят мали б ушановувати 8-9 числа у вересні (Мара), грудні (Ганна), березні (Лада) і червні (?), тобто в першому місяці кожного нового періоду року. Іноді згадуються тільки два основні прояви, якими можуть бути протилежні Лада і Мара. Аналогічно до сонячних свят, Рожаниць ушановують по два дні: Святвечір і наступний день, присвячений черговому прояву. [див.10, 91-93].
Академік Борис Рибаков вважав Рода головним Богом. Іноді його невірно ставив попередником Перуна. Також дослідник вважав триярусну Збруцьку статую образом Рода-Святовита. З цим якраз можна погодитися, бо Род мав поєднати в собі всі три світи. [див. 11, 226]. Що ж до Святовита, то вважаємо його Богом Сонця: на статуї він мав би зображатися у верхній частині з чотирма ликами як чотири прояви сонячного божества.
Про Рода Борис Рибаков писав: "Цьому величному богу Всесвіту вкрай не пощастило в нашій науковій літературі: його або брали за дрібного домового, який охороняє лише род-сім'ю, або ж просто не згадували. А тим часом руські середньовічні автори вважали культ Рода поширеним в значній частині Старого Світу, і пристрасні повчання-проповіді культу Рода і Рожаниць церковники продовжували переписувати та розмножувати через шість-сім століть після прийняття християнства на Русі." [див. 11, 234].
У Миколи Гальковського читаємо з архіву іноземних справ, що Род порівнювався з Богом-Творцем у христосівців: " То ты не Родъ, сѣдя на воздусѣ, четохъ (мечеть) на землю груды, и в томъ рожаются дети»; «Всемъ бо есть Творецъ Богъ, а не Родъ!" [2, 97].
З цього приводу Б. Рибаков давав пояснення: "Середньовічний автор прагне оскаржити монотеїстичне розуміння Рода руськими язичниками і пише про те, що життя всього живого дає бог (християнський), а зовсім не язичницький Род… Автор говорить про зачаття і вагітність як перманентне продовження божественного акту творення живого світу. Краплі роси називалися "грудіє росне", і тому груди, опущені з повітря, з неба на землю, є дощові краплі, що несуть в собі запліднююче начало. [11, 601].
З цього запису видно, що Род уособлював усі сили Природи, він єдиний і багатопроявний. Тому його образ накладається на інших Богів, коли мова заходить про явища, що породжують життя. У даному контексті на роль дощового запліднювача більше підходить Дажбог, ім'я якого вказує на дощ. Але ж він одночасно виступає Богом Сонця. Питання може розв'язатися, коли зрозуміємо, що Сонце – є фалічним символом Батька-Сварога, який може проливати вологу чи насіння.
Розглянемо також думки інших дослідників давньої віри. Галина Лозко (волхвиня, д.ф.н.) теж вважає Рода головним Богом, але разом із Рожаницями більше схиляється до його основною функції родючості: "Творцем Всесвіту, Богом над Богами усі слов'яни завжди вважали Рода. За уявленнями наших Предків, він живе у Сварзі – найвищому небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині Долю. Род – один із Богів, який залишався у пам'яті народу найдовше..." [7, 120].
Польський історик Александр Ґейштор зайняв нейтральну позицію і виклав думки різних авторів про Рода: від простого божка родючості до висновків Б. Рибакова як головного Бога. [див. 3, 197].
Складно оминути вже популярну версію про тотожність Рода та індуського Рудри, якого наближають до Шиви. Ім'я Рудра найчастіше тлумачиться як "рудий", "багряний" "червоний". У Ведах Рудра зображується мисливцем у шкурі, із синьо-чорним волоссям, заплетеним у вузол, озброєний луком і стрілами, які іноді сприймаються як блискавки. Його стріли уособлюють хвороби, і Рудру благають не метати їх та не насилати нищівних недуг: смерть від недуги – це смерть від руки Рудри. [див. 8, 273-274].
З ототожненням Рудри із Родом не погоджувався А. Ґейштор. Ми також відкидаємо цю думку, бо червоний Рудра більше схожий із Сонцем, що заходить, і перевтілюється в місячну сутність Шиви (сивий). Тут він дійсно стає руйнівником і символом смерті. Тому слід звернути увагу не на першу частину, а на закінчення імені 'Рудра', адже 'дра' у нас може вказувати на заходження в діру, дерн і т.п., що, звісно, не відкидає значення запліднення фалосом-Сонцем лона Землі. Також Рудру можна порівняти з образом Ірода (виводять від біблійного персонажу), який в замовляннях разом із своїми 12 дочками трясовицями (лихоманками), приносить хвороби.
Михайло Козлов підкреслює неоднозначність культу Рода у висновках дослідників, але все ж підсумовує: "В космологічній уяві східних слов'ян-язичників Род та його жіночі іпостасі – Рожаниці являли собою уособлення Всесвіту, пращура богів, володаря добробуту життя та смерті людей, творця людської душі" [5].
Отже, маємо Божий Рід, що породжує життя в усій Природі. Усі Боги виконують певні функції, а людина також причетна до цього і допомагає в обрядах та діях творити Божий Світ. Ми всі перебуваємо в єдиному й багатопроявному Родові, де люди з Богами є родичами – їхніми дітьми.
Ще один суперечливий образ Сварога розглянемо окремо. У "Повісті минулих літ" під 6622 (1114) р. є компілятивний текст з "Хроніки" Іоанна Малали, доповнений руськими відомостями, де згадується Сварог. Подаємо цей уривок повністю, щоб з'ясувати, чи є Сварог ковалем, бо цей мітологічний образ дуже популярний серед рідновірів:
"А після того, як був потоп і розділено народи, став царствувати спершу Местром із роду Хамового, по ньому – Гермес, після нього – Гефест,– бо так Сварога назвали єгиптяни. Коли сей Гефест царствував у Єгипті, [то] в час царювання його упали кліщі з неба. [І] стали [єгиптяни] кувати оружжя, бо раніше від того вони палицями і камінням билися. Той же Гефест закон установив жінкам: виходити заміж за одного чоловіка і поводитись стримано. А якщо [котра] перелюбство чинить – він повелівав скарати [її], за що прозвали його богом Сварогом. Бо раніш від сього жінки чинили блуд, з ким ото [яка] хотіла, і займалися вони блудом, як скотина. Коли вона народжувала дитя, [то] оддавала [його] тому, котрий був їй люб: "Се твоє дитя". А він справляв празник і приймав [його]. Гефест же цей закон одмінив і встановив одному мужеві одну жону мати, а жінці за одного чоловіка виходити заміж. Якщо ж хто [це] переступить, нехай вкинуть його в піч огненну. Через це прозвали його Сварогом, і восхваляли його єгиптяни".
"А після цього царствував син його, на ймення Сонце,– що його зовуть Дажбогом,– сім тисяч і чотириста і сімдесят днів,– себто буде двадцять з половиною літ. Єгиптяни бо не знали іншого числення: ті по місяцю числили, а другі [...] днями вели лік рокам; число ж дванадцять місяців вони узнали потім, відтоді, як стали люди данину давати царям. Цар Сонце, син Сварогів, себто Дажбог, був же мужем сильним. Почувши від когось [про] одну жону з єгиптян, що була багатою і сановитою, і про одного, який, захотівши блудити з нею, шукав її, намагаючись узяти її, він, [цар Сонце], не бажаючи порушити закону отця свого Сварога, узяв із собою кількох мужів своїх [і], узнавши час, коли вона перелюбствує, вночі напав на неї. Він не застав [того] мужа з нею, а її знайшов, коли вона лежала з іншим, з яким ото хотіла. Отож, схопивши її, він, [цар Сонце], і мучив [її], і послав водити її по землі з ганьбою, а тому перелюбникові одсік [голову]. І настало непорочне життя по всій землі Єгипетській, і стали його прославляти". [6, 173-174].
Отже, маємо текст, де Сварог ототожнюється із Гефестом-ковалем, через що дослідники вирішили, ніби й Сварог має бути ковалем. Визначимося, як зображували Гефеста і які аналогічні Боги є в інших народів. Гефест – кульгавий син Зевса й Гери давньогрецький бог вогню та ковальства. Роздратований потворністю й каліцтвом сина, Зевс скинув його з Олімпу в море, однак Тетида й Евринома підхопили його й виховали в гроті Океанід. Гефест був неперевершеним майстром-митцем і мав владу над вулканами, де й містилася його кузня. В античному мистецтві Гефеста зображували м'язистим ковалем з молотом або обценьками в руці, у хітоні ремісника та в конічній шапці. У римлян його відповідником був бог Вулкан. [див. 12, 87-88].
Якщо з ім'ям Гефеста нам складно визначитися, то від імені бога Вулкана походить назва геологічних утворень – вулканів, що безпосередньо пов'язується з підземним вогнем, хоча є спроби послатися на небесний вогонь – Сонце, але це важко вписується у свідомість. Згідно з мітом, одного разу розлючений Юпітер викинув Вулкана з небес. Вулкан зламав при цьому обидві ноги й відтоді зашкутильгав. В архаїчно збереженому написанні є також ім'я Volcanus, що вже нагадує нашого волка/вола, і це може допомогти в зв'язку з Велесом.
Запропонуємо власну гіпотезу щодо походження імені бога Гефеста (давньогрец. Ἥφαιστος, Hephaistos). Академічні словники зазначають, що етимологія цього імені достеменно не з'ясована, а саме слово вважають догрецьким (пеласгійським) субстратом. Проте, зважаючи на передачу грецької літери ϕ (phi) через латинську графіку як ph, початковим звуком є вибуховий [p]. Це дає підстави виокремити корінь -пест-, який піддається переконливому етимологічному поясненню на слов'янському ґрунті.
Слово "пест" походить від праслов'янського *pěstъ ("пест, товкач, макогон"), пов'язаного з *pḫatī ("пхати, товкти"). Воно споріднене з лит. piestà ("ступа"), paisýti ("товкти ячмінь"), латис. piesta ("ступа") та лат. pīnsō ("товчу, розтираю"), давньоінд. pináṣṭi ("товче, розтирає"), куди проник носовий [n], а цим же коренем відомі слова пов'язані з оплатою (pensio, pense), що тотожні сімені пеніса, а разом з тим багатством Велеса.
Форма "пестик" є зменшувально-пестливою. В українській мові жіноча репродуктивна частина квітки називається маточкою (лат. pistillum), хоча за будовою вона нагадує товкач у ступі (тобто фалічний символ у лоні). Це зближує поняття з культом продовження роду і його семантичними похідними.
Дієслово "пестити" (ніжно торкатися, виявляти любов і турботу, плекати, доглядати) має прямий генетичний зв'язок із символікою запліднення та живлення: фалос метафорично "годує" сім’ям (кашею) жіноче лоно, що зіставне із взаємодією ступи та песта. Порівняймо: праслов'янське *pěstiti ("годувати") утворене від *pěstъ (< *pěttъ, "їжа"), що пов'язане чергуванням голосних із *pītati ("годувати, харчувати"). Звідси розгалужена система слов'янських паралелей:
білорус. песціць ("пестити");
давньорус. пѣстовати ("виховувати");
пол. pieścić ("пестити");
чеськ. pěstit ("вирощувати, викохувати");
словац. pestovať ("пестувати");
верхньолуж. pěscić, pěstować ("доглядати, виховувати");
болг. пестя ("берегти, економити");
макед. пести ("береже");
словен. péstovati ("доглядати");
старослов. пѣстовати ("виховувати").
Отже, ковальство як таке можна образно порівняти зі статевими стосунками.
Наостанок звернімося до образу бога-коваля в германо-скандинавській та англосаксонській мітології – Велунда (Воланда, Велента). У христосівську добу він перетворився на диявола (грецький διάβολος у слов'ян позначає двох богів Дия і Волоса-Велеса) і успадкував від бога-коваля низку хронічних рис: сакральну могутність, владу над вогнем, та кульгавість, яка має ту саму природу, що й у Гефеста. За переказами, Воланд жбурляв великі камені (нашою мовою "валуни") і сам був "велетнем", "волотом". Його образ також тісно пов'язаний з курганами. Усе це виявляє глибинну тотожність із культом слов'янського Бога Велеса, який міг прибирати подоби вола, козла чи вовка з "кривими" (кульгавими) ногами. Подібну трансформацію спостерігаємо й у зв'язку образу св. Валентина з культом кривоногого Фавна (Пана).
Тож зв'язку Сварога з Гефестом-Вулканом ми не знаходимо, а відповідно й ковальство – не його справа. Хоча через інших Богів Сварог може делегувати цю функцію. У Велесовій Книзі ковалем виступає Перун. І це цілком логічно, адже він своїм молотом має бити по рогатому ковадлу Велеса.
Література:
2. Гальковскій Н.М. Борьба христіанства съ остатками язычества въ древней Руси. Древне-русскія слова и поученія, направленныя противъ остатковъ язычества в народѣ. – М.: Печатня А.И. Снегиревой, 1913. – Т.2. – 308 с.
3. Ґейштор А. Слов'янська міфологія / Пер. з польськ. – К.: Кліо, 2015. – 416 с.
5. Козлов М.М. Основи давньослов’янського язичницького монотеїзму – культ Рода та Рожаниць. – https://svit.in.ua/stat/kozlov/kozlov_rod.pdf.
6. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591с.
7. Лозко Г.С. Українське народознавство. – К.: АртЕк, 2004. – 472 с.
8. Наливайко C.I. Індоарійські таємниці України. – К.: Просвіта, 2004. – 441 с.
11. Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. – М.: София, Гелиос, 2001. – 744 с.
12. Словник античної мітології / Упоряд. Козовик IJL, Пономарів О.Д. – Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2006. – 312с.
Стаття увійшла до збірника:
Пашник С.Д. Рідні Боги. – Запоріжжя: Рідна Віра.
До розділу