До розділу
   

Ім’я мови

Андрій Ігорович Клос

м. Нікополь

 

Ой тому плекайте, діти,
Рідну РУСЬКУ мову,
Вчіться складно говорити
Своїм рідним словом!
Сидір Воробкевич

 

Культурна спадщина нашого народу складається з багатьох елементів, збереженість яких формує єдність минулого, сучасного та майбутнього нашої Вітчизни – Русі. Мова є невід’ємною частиною руської спадщини та носієм інформації. Хто володіє інформацією, той володіє світом, світом об’єктивності та істини. Володіння ж знаннями про мову, не лише як про засіб комунікації, але як і про історичний витвір культури нашого народу збільшує значимість та цінність цих знань багатократно. Говорячи в наш час про відновлення історичної правди та збереження рідної мови ми, перш за все, повинні зберегти її рідну, споконвічну назву – руська мова.

Мова – суспільне явище. Історія її розвитку нерозривно пов’язана з історією народу який є творцем і носієм цієї мови. Історія народу розкриває нам причини і шляхи розвитку мови [12;5].

В «Літописі руському» закарбовано: «В літо 6360 (852), стала називатися (наша земля) – Руська земля. А про се ми довідалися (з того), що приходила Русь на Цесарград, як ото писав (Георгій) у літописанні грецькому» [14]. Тобто, в той рік греки вже почали звати Русь Руссю. Через брак інших, більш давніх, джерел літописець і зазначив саме цю дату.

Наші прабатьки, споконвічні жителі Русі – землі Наддніпрянської, звали себе руси, русини. Були вони величними та звитяжними воїнами. Все, чим володіли, гордовито називали на честь себе – руським. Землю, на якій жили – Руською. Море – Руським. Мову Києва – матері градів руських та люду руського – руською [14].

Михайло Олександрович Максимович у 1839 році у дослідженні «Волынь до XI века», що входить у збірку його творів «Киевъ явился градомъ великимъ...», подає: «Несмотря на областные названия их: галичанами, подолянами, волынянами, украинцами, запорожцами, слобожанами, черноморцами – имя русина остается их общим, родовым именем, которым и теперь зовет себя коренной народ земли Галицкой, которым и весь южнорусский или малороссийский народ отличает себя от поляков, чехов, сербов и других славян, хотя в нашем государстве имя русского теперь усвоилось преимущественно народу Великой или Московской Руси. Но до XIII века, когда первопрестольный Киев был средоточием древнего русского мира, во всех его концах именем Руси или Русской земли называлась земля Киевская. Так и у наших соплеменников поляков Русью называли прежде южнорусский народ в отличие от москвитян или великороссиян» [26;36].

«Дарма наших прабатьків малюють рабами божими, вівцями, у такому випадку, вони не були б у змозі організувати настільки сильну та мужню мову, у порівнянні з нею як санскритська, так і грецька уявляються розніженими та тьмяними» [13;37] стверджував Михайло Красуський.

Індоєвропейська епоха, тобто епоха існування близьких один одному діалектів, з яких в процесі подальшого історичного розвитку оформляються у відомі нам індоєвропейські мови, губиться в глибині тисячоліть [29;16]. Колискою орійських племен була Руська рівнина; відповідно, на цій рівнині й понині живуть русини [13;10].

Індоєвропейська єдність існувала приблизно до середини II тисячоліття до х.е.; до цього протягом декількох тисячоліть предки нинішніх народів, які утворюють індоєвропейську мовну сім’ю, були одним народом і говорили на одній мові – зараз її називають індоєвропейською прамовою [16;48].

«Індоєвропейська прамова» або спільноіндоєвропейська мова-основа – предок обширної сім’ї індоєвропейських мов. Розповсюджуючись по величезній території Євразії, де вони стикалися з іншомовними народами, індоєвропейські племена втрачали зв’язки між собою, а діалекти племен (або союзів племен), що відокремилися, розвивали нові мовні особливості (частково під впливом неіндоєвропейських діалектів асимільованих народів), поступово все більш розходилися в своєму розвитку, перетворюючись на різні мови, зберігаючи, проте, ряд загальних рис, обумовлених єдністю походження (генетичною єдністю) [29;14,16].

Частина орійських племен чотири тисячоліття тому вирушила до Індії, частина лишилася, взявши участь в етногенезі балтійських і слов’янських народів, серед них і руського. Величезна подібність між санскритом і балтійськими та слов’янськими мовами свідчить про найтісніші контакти цих народів у минулому [18;3]. Давня індійська цивілізація з первинної орійської мови витворила санскритську [13;10]. Санскрит (давньоіндійський складений, оброблений, що досяг формальної досконалості) – літературна давньоіндійська мова післяведійської пори (пам’ятники починаючи з ІV ст. до х.е.: до цих пір частини гуманітарного знання та культу). [16;55]. Санскрит є у близькій родинності з усіма мовами Європи [33;42], що належать до індоєвропейської мовної сім’ї, зокрема, з руською. Тобто, в Індії орійська мова збереглась у вигляді санскриту, у нас же, в Русі, збереглась, як руська мова. Санскрит, священна мова Індії, мало змінилась з тих давніх пір і тотожна малозміненій руській мові за звучанням та значенням коренів слів на 60-80%.

Таким чином, наша руська мова є прямим втіленням давньої, первинної орійської мови. На підставі цього мовознавці зазначають, що руська мова достатньо збереглась за останні більше, як чотири тисячі років.

Михайло Красуський ще у 1879 році констатував: «Руська мова не лише старша усіх слов’янських, але й санскритської, грецької, латинської та інших орійських – справжнє джерело давніх мов. Це мова корінна, найменше між усіма старими й новими орійськими зазнала спотворень. Збереглася краще за інші, хоча теж не зовсім у первинній формі, стоїть до сьогодні твердо, наче непохитна скеля, пануючи у центрі слов’янського світу. Мова тодішніх слов’ян, а переважно головного племені, була такою самою, як сучасна руська мова. Тому-то всі слов’янські племена краще розуміють її, ніж усі інші мови. Так, поляк, словак, чех, серб та інші легше зрозуміють русина, ніж великороса, а цей останній швидше зрозуміє русина, ніж поляка, чеха та інших» [13;9,10,22,23,34].

Після розпаду індоєвропейської єдності ще тривав період балто-слов’янської спільноти. Близькість балтійських і слов’янських мов вже давно відмічена індоєвропеїстами. Епоха балто-слов’янської мовної єдності закінчилася розпадом балто-слов’янської прамови на прабалтійську і праслов’янську [29;15].

Усі слов’янські мови вийшли з одного джерела – праслов’янської (або спільнослов’янської) мови-основи, що існувала у вигляді близькоспоріднених слов’янських племінних діалектів приблизно з середини III тисячоліття до х.е. до V ст. х. е. Результатом цього є наявність у сучасних слов’янських мовах великої кількості спільних рис і явищ. Зокрема, у словниковому складі слов’янських мов спостерігаємо багато спільних слів [28;18].

Розпад праслов’янської мови у свою чергу дав початок новим слов’янським мовам. Вони пережили ряд фонетичних, морфологічних і інших мовних процесів, що помітно змінили праслов’янську спадщину в кожній слов’янській мові. [29;9,16].

У посланні Вільгельма де Рубрука Людовику IХ, королю французькому значиться: «Мова Русів, Поляків, Чехів (Boemorum) і Слов’ян одна і та ж з мовою Вандалів» [21]. Тобто, ще у ХІІІ ст. х.е. існувала близька єдність багатьох слов’янських мов з руською у такому ступені, що вони означаються як одна і та ж мова.

Генеалогічна класифікація слов’янських мов, з розрізненням трьох груп: південно-, східно- і західнослов’янських мов (проте ще не в нинішній термінології), в новий час вперше з’являється в середині XIX ст. – в програмах славістичних курсів І.І. Срезневського (Харків, 1842; Санкт-Петербург, 1847) [16;281].

М. Красуський, стверджував: «Якщо колись не скоро здійсниться думка про загальну слов’янську мову, то малоруська перша перед усіма має на це право» [13;22].

Давньоруська мова – мова періоду Великої Русі. Давньоруська мова X-XIII ст. є спільною і єдиною мовою руського народу. Граматична будова і основний словарний фонд давньоруської мови єдині на всій території. Про це свідчать пам’ятники писемності, створені в різних князівствах і районах Русі. Діалекти давньоруської мови, що виникли на базі племінних діалектів і перетворилися в територіальні діалекти, існують паралельно з єдиною давньоруською мовою, проте вони не мають істотних граматичних відмінностей від неї [12;7].

Давні згадки про фіксацію значних текстів руською мовою на письмі зустрічаємо у відомостях, що відносяться до ІХ ст. У мораво-панонському житії Кирила, Костянтин-Кирил під час мандрівки у 860 р. найшов в Криму, в Херсонесі Євангеліє і Псалтир «руськими письмєни писано», зустрів людину, яка говорила по-руськи, вступив з ним в бесіду і прилаштувавшись до його мови, став до свого особистого (слов’яно-македонського) мовлення пристосовувати руські письмена, голосні та приголосні, скоро він почав читати і говорити по-руськи «І бесєдова с ним і силу рєчи пріім, своєй бесєдє прикладаа разлічнаа писмена, гласнаа и согласнаа вскорє начеть честі і сказаті». У одному з руських рукописів XV ст. (у Толковій Палеї) говориться ще визначеніше: «А грамота руська явилася, Богом дана, в Корсуні русинові, від неї ж навчився філософ Костянтин і оттуду скложив і написав книги руським язиком» [10;284].

Є теза, що Костянтин-Кирило є творцем слов’янської писемності і перших перекладів на слов’янську. Тоді до якої писемності віднести руську писемність, зустрінуту ним у Корсуні? Руська ж писемність – слов’янська. І які за рахунком є переклади на руську-словянську мову зустрінуті ним у Корсуні, якщо на той час він перекладами на слов’янські мови ще не займався?

Факт наявності таких складних перекладів на руську мову, як корсунські, свідчить про високий розвиток руської літератури ІХ ст. – складової високорозвинутої руської мови того часу.

Подальші події можуть слугувати підставою для думки, що Костянтин-Кирило лише використав певний тип руської-слов’янської азбучної системи засвоєної ним у Корсуні, для потреб перекладу на слов’янські мови.

Повернувшись до Константинополя, Костянтин-Кирил почав роботу по «складанню» слов’янської азбуки і перекладу богослужебних книг мовою слов’ян. За короткий час між призначенням Костянтина головою місії і від’їздом до Моравії неможливо було б скласти таку досконалу, добре пристосовану до особливостей слов’янської мови азбуку, якою є старослов’янська, і перекласти декілька книг [29;23].

Костянтин-Кирило і Мефодій, створивши в 863 р. слов’янські переклади на багато століть вирішили мовне питання в церкві болгар, сербів, чорногорців і східних слов’ян (тобто в світі Slаvia Orthodoxa, у православних слов’ян) [16;239].

Слов’янські мови в середині IX ст. були досить близькі одна одній, розрізнялися вельми незначними рисами. І ці незначні риси вказують на болгаро-македонську основу старослов’янської мови. Зокрема, дві фонетичні особливості старослов’янської мови, які характеризували діалект солунскнх слов’ян – предків нинішніх македонців. Також на це вказує і склад народних (не книжних) грецьких запозичень, що могло характеризувати лише мову слов’ян, що постійно спілкувалися з греками. Cловенець В.Облак (1864—1896), піддав спеціальному вивченню македонські говори в районі Солуня і виявив в них всі ті особливості, які відрізняють старослов’янську мову від інших слов’янських мов [29;26-27,67].

Старослов’янська мова – це мова якнайдавніших слов’янських перекладів грецьких богослужебних книг, які були виконані в середині IX ст. Це не жива, розмовна мова одного зі слов’янських народів, а письмова, літературна, створена для потреб християнської церкви. З часом у кожного із слов’янських народів старослов’янська мова почала виступати як би в місцевій «редакції». Ці пізніші місцеві різновиди старослов’янської мови прийнято називати церковнославянскою мовою болгарської, сербської, руської, московської та інших редакцій (або ізводів) [29;5].

Разом із старослов’янською літературною мовою в Русі розвивається і самобутня давньоруська літературна мова, в основі якого лежить східнослов’янська загальнонародна розмовна мова. Оскільки давньоруська і старослов’янська мови були близькоспорідненими мовами, вони не могли не робити впливу одна на одну. Поступово старослов’янська мова підпадає під вплив давньоруської мови, проте старослов’янська основа її зберігається, унаслідок чого із століттями вона стає все менш зрозумілим для східних слов’ян. Русифіковану старослов’янську мову зазвичай називають церковнослов’янською [12;11-12].

Русь розширювала володіння в результаті зовнішній військовій експансії, вийшовши державними кордонами далеко за свої історико-географічні межі, творячи Велику Русь. Зокрема, у Х-ХІІ сторіччі підпали під владу Русі неруські землі на сході. Один з нащадків Мономаха – Юрій Долгорукий став начолі руських колоністів, які шукали нові місця. Він направився на північний-схід через лісові простори, що відділяли басейни Дніпра і Волги, і на своєму шляху підкорював фінські племена. У цій підкореній країні в 1147 році і була заснована Москва. На перших порах це нове місто було лише похідним табором переселенців. Москва була не що інше, як колонія, заснована русинами в чужій, фінській землі [5;10,11].

Фінські племена з такими державними утвореннями, як Велика Мордовія з столицею Ерзя (Рязань), Велика Пермь тощо, були колонізовані. З етнографічної точки зору, основою населення всюди було фінське плем’я [5;16]. Русини принесли до них руську культуру та мову, залучаючи неслов’янів фінів, через асиміляцію, до слов’янського середовища.

В той же час релігійні війни у Великій Русі, що почались з введенням Грецької Віри (988 р.), між русинами, які її прийняли, і русинами, які не зреклися Руської Віри Прабатьків, досить швидко переросли у міжусобиці, що розшматували Велику Русь на удільні князівства. Від неї відділились колонії, і вона урізалась, уменшилась, україлась – стала Русь Украяною. Східна околиця Великої Русі, з переважаючим фінським населенням, виокремлена у Володимиро-Суздальське князівство, у 1169 році виборює собі незалежність та починає розвиватись як самостійна державна одиниця; пізніше, за назвою нового адміністративного центру – Москви, зветься Московським князівством.

Роль Києва як економічного, політичного і культурного центру всієї Великої Русі поступово зменшується. Наступає період роздробленості. До середини XII ст. завершилося розчленовування староруської держави на окремі князівства. Це, у свою чергу, сприяє розвитку діалектів. В межах окремих князівств, окремих феодальних областей з’являються нові діалектні відмінності. У мові пам’ятників цього періоду виділяються діалекти Новгорода, галицко-волинский діалект, смоленско-полоцкий. Характеризуються вони в основному деякими звуковими і лексичними особливостями [12;7-9].

За межами Русі на східних Московських просторах у незначній кількості градів-фортець, заснованих русинами, жила жменя колоніальних правителів з дружиною. До територій, населених слов’янськими народностями, можна віднести лише Смоленськ, Курськ, Брянськ. Решта земель – фінські, де ніяких слов’ян ніколи не жило: чудь, мурома, мордва, перм тощо [20;4-5]. Мовами їх спілкування були фінно-угорські мови, сім’я родинних мов, що складають разом з самодійськими мовами уральську сім’ю мов. Поділяються на п’ять підгруп: 1) прибалто-фінська – фінська, іжорська, карельська, вепська, водська, естонська, лівська мови; 2) саамська мова; 3) волзько-фінська (об’єднана за територіальною ознакою) – мокша-мордовська, ерзя-мордовська, марійська; 4) пермська – удмуртська, комі-зирянська, комі-перм’яцька; 5) угорська – угорська і обсько-угорська – хантийська і мансійська мова [23;1419].

Існує група мовознавців у Російській Федерації: Б.Серебренніков, В.Литкін, П.Кузнецов, А.Челіщев та ін., які пояснюють деякі специфічні особливості московського фольклору та мови саме чудськими впливами. Мовознавець Е.Леві висунув теорію фіно-угорського субстрату (мовної підоснови) московської мови [17;97].

Серед фінського мовного моря руська мова звучала поодинокими островками. «Государєв язик» – офіційна мова Московії – це була близька до руської мови слов’янська койне, якою користувались її державні структури, впливаючи через адміністративний апарат на мови аборигенів і вбираючи елементи цих мов. Саме мовний субстрат [23;1285] фінів, які першопочатково мешкали на північно-східних колонізованих русами територіях, залишив глибокі сліди свого впливу у мові прибульців-русинів. У той же час тубільці фіни отримали адстрат – мовні явища у своїх мовах [23;24], що виникли під впливом руської мови. Це чисто московська унікальна проблема – як поєднувати фінську мову селян зі слов’янською мовою держави. Цієї проблеми ніколи не було у русинів, поляків, чехів, болгар, сербів і решти слов’ян – де мова селян і держави одна – слов’янська [20;11].

В Московії своїх корінних слов’ян не було, крім рідких поселень русинів. А тому вивчення туземцями Московії слов’янської мови йшло через релігію, яка спиралась на болгарські тексти. Мордва Рязані, Москви, Тули, Костроми, В’ятки, Мурома та інших фінських земель пізнавала слов’янську мову через старослов’янську (болгаро-маккедонську) мову – не маючи своєї місцевої слов’янської. Тому навіть той невеликий слов’янський зміст московської мови, не стільки спільний з руською мовою, але з болгарською від болгарських книг. Вона більш схожа на болгарську і сербську мови, ніж на руську [20;6-7] 90-95% населення Московського краю було неслов’янським, яке підпорядковувалось більш цивілізованим окупантам. Мовою колоній була близькослов’янська койне – тобто мова, яка слугує для спілкування між народами з різними діалектами та мовами. У даному випадку руської за походженням княжої знаті та місцевих фінських народів. Поступово за багато віків місцеве фінське населення мурома, весь (вепси), чудь стало переймати слов’янську койне. У фінів мордовської Москви і її оточення – прийняття слов’янської койне затяглося до петровських часів, а інде збереглись свої споконвічні мови – як мова ерзя Рязані [20;5]. Койне (від греч. koiné diálektos – спільна мова), наддіалектні форми спілкування, розвивалися на базі одного або декількох діалектів, переважно як засіб усного спілкування, наприклад, на ярмарках, в великих торгових і ремісницьких центрах. Пізніше на основі койне формуються народні літературні мови – такі, як московська [16;17].

Колискою московської народності була область Ростово-Суздальськая. Природно, що провідним діалектом мови московської народності став ростово-суздальский діалект, до складу якого входив і московський говір [12;9].

Приток в фінські землі носіїв руської мови призвів до утворення русько-фінської койне, а від неї московської мови, яка у кінцевому результаті засвоїла певну кількість руських слів, що відносилися до найрізноманітніших лексичних областей. В продовж цього мовотворчого процесу руський вплив відбивсь на лексичному складі московської мови, але на її фінській граматичній будові він не відобразився. Таким чином у Московії письмово-літературний розвиток пішов по шляху гібридизації церковнослов’янскої, народних фінських мов і руської.

Всі народні мови в ареалі Slаvia Orthodoxa, хоча і в різній мірі, знаходилися під впливом церковнослов’янского мови. Їх взаємодія з «славенскою» мовою була основним процесом в історії становлення літературного (нормованого) різновиду народної мови. Найбільший вплив відчула московська літературна мова. «Московською літературною мовою середньовіччя була мова церковнославянска». У цьому твердженні визначена суть взаємин двох мов. Тому, якщо мати на увазі всю глибину і суть проблеми, то питання про роль церковнослав’янскої мови в історії московської літературної мови постане як питання про значення перших семи сторіч книжково-писемної культури у її наступному розвитку [16;265,266].

Церковнослав’янска мова в Московії широко уживався ще в XVII ст., вона відіграла помітну роль у формуванні літературної мови [29;10].

Є відомий парадокс у взаєминах церковнослов’янскої, і московської мов. Насправді, чому зі всіх слов’янських мов найбільший вплив церковнослов’янська вчинила саме на московську мову, при тому що в генеалогічному відношенні це не найближчі мови? Найближчий «родич» церковнослов’янскої – це болгарська мова. Пояснення парадоксу не в генеалогічних мовних аномаліях, а в історичних долях народів. Після того, як пала Візантія і на Балканах встановилося Османське ярмо, центри православ’я перемістилися на слов’янський Схід. Саме Православна церква і Московська держава (з її ідеологією «Москва – третій Рим») виявилися головними хранителями церковнослав’янской книжкової культури православ’я. [16;266].

З церковнослав’янского мови в московську мову прийшли лексико-фразеологічні і синтаксичні можливості виразу думки, створені в старослов’янській (церковнослoв’янскій) мові. Запозичення з церковнослов’янского мови в московській стали настільки органічні, настільки близькі словам і формам, що їх «чужемовність» не відчувається тими, хто говорить. Для мовної свідомості церковнослов’янізми – це «своє», але «особливе своє». Проте це все ж таки запозичення, і притому численні. [16;266-267].

Нашестя монголо-татар на новоутворені невеликі поствеликоруські держави призвело до захоплення і Московського князівства. Саме воно найдовше перебувало у складі Золотої Орди, ставши за цей некороткий строк її органічною складовою. Яскравим прикладом слугує захист московським князем Дмитрієм Донськім на Куликовому полі 1380 році Золотої Орди від наступу Запорозького князя Мамая. Все ж, у 1480 році, Московське князівство знову вибороло собі самостійність, але було вже з новим культурно-мовним багажем. Русь же, в результаті захоплення Києва у 1240 році, під протекторатом Золотої Орди була з 1242 до 1320 року.

Період Золотої Орди зробив більш інтенсивним у Московськовському князівстві вплив тюркської групи мов, які входять до алтайської макросім’ї мов [23;1373]. З тюркських мов, зокрема, булгарської (давньобулгарська), чуваської, татарської, башкирської, отримала московська мова тюркську лексику.

Народ, який утворився в результаті цих історичних колізій на території Московського князівства на честь своєї златоглавої столиці гордовито був прозваний московським, а люди – московитами. Це сполука, в якій є нащадки русів, які завоювали місцеві фінські племена; нащадки фінів, які були завойовані русами і нащадки монголо-татар, які пізніше завоювали і тих і тих, але потім втратили абсолютну владу. Всі вони стали співгромадянами. І навіть зараз ми можемо розрізнити східноруссв (термін вживає Виноградов В. В. Избранные труды. История русского литературного языка. - М., 1978. - С. 10-64 https://www.philology.ru/linguistics2/vinogradov-78a.htm), які антропологічно належать до різних рас: одні з рисами європеоїдної – нащадки русинів та татар, інші з рисами раси монголоїдної – нащадки угро-фінів та монголів, від мішаних шлюбів – метиси.

Те саме відбулось і з московською культурою. З захопленням влади в Золотій Орді нащадками руської князівської династії, московський народ знову змінив вектор свого культурно-мовного шляху, тепер з тюркського на руський, тому у нього є багато елементів, руської культури, змішаних з фінським субстратом та тюркськими впливами, що утворило своєрідний, неповторний, колоритний московський конгломерат. З московською мовою, названої теж на честь величавої столиці, аналогічно. Її складові – слов’яномовна койне з мовних елементів руської та церковнослов’янської мов, що належать до індоєвропейської мовної сім’ї; мов фінських народів, що належать до абсолютно іншої – уральської мовної сім’ї; а також тюркської лексики, складової ще однієї мовної сім’ї – алтайської [7;12]. Отже, мовою московського народу стала суміш мов, навіть не те що різних мовних груп однієї мовної сім’ї, а різних мовних сімей, які і утворили з цієї мішанини основу для московської мови, яка у лексиці тільки на 30-40% збігається з іншими слов’янськими мовами, в яких включаючи руську цей збіг складає 70-80% [20;6].

В результаті руських впливів князівської династії та знаті мова московська має, зокрема, і руську лексику. Але відбулось накладання принесених руських слів на структурну конструкцію мови домінуючого за кількістю місцевого фінського населення. Тому структура мови залишилась та ж, що і в фінів, а на неї були накладені, зокрема, і руські слова, але з деформацією фонетичних та морфологічних складових у результаті особливостей впливу фінських мов. Так само наклались на фінську структуру слова церковнослов’янського та тюркського походження. Ці процеси вплинули на формування московської мови, яка має гетерогенний склад лексики, що звичайно притаманно поліетнічним суспільствам, і стала оптимальним загальнодоступним компромісом для тубільців та прибульців.

Таким чином, якщо задатись питанням звідкіля ж в московській мові руські слова? То відповідь може бути однозначна, звичайно ж з руської мови, тому що іншого джерела для руських слів і немає. Так само якщо ми задаємося питанням – звідкіля в московській мові болгарські, або ж німецькі слова, то і відповідь випливає сама собою – з болгарської та німецької мови. Нюанс полягає лише в одному, що пізніше не названа московська мова ні болгарською ні німецькою.

Хоча Московські государі і називають себе великим князем або царем «всія Русі», але право на цей титул в них було таке ж, як і право їх сучасників англійських королів, за яким вони собі привласнювали герб і корону Франції [5;10].

У XIV-XV вв. відбувається швидке піднесення Москви, як державного центру східних від Русі територій, сприяло значною мірою її вигідне географічне положення: Москва стояла на перетині торгових доріг, поблизу зручних річкових шляхів. Крім того, Москва була у відносній безпеці від нападу зовнішніх ворогів, оскільки знаходилася в центрі інших князівств. Москва стала центром формування московської народності. Говір Москви, як говір політичного, економічного і культурного центру Московської держави, зіграв головну роль у формуванні мови московської народності [12;9-10]. У московському говорі об’єдналися місцеві фінські і привнесені руські, церковнослов’янські та тюркські елементи.

Москва отримуючи припливи русинів, на службі у Московської адміністрації, була тим містом, яке приносило руську лексику в фінське середовище своїх околиць та володінь.

Коло слов’янізмів, регулярно повторюваних в живому мовленні народу Московії в XVI-XVII ст., включають лише деякі слов’янізми на фоні основної маси місцевої фінської і тюркської лексики. В кінці XVII – їх 41 слово. У лінгвістів тої епохи не було ніяких підстав відносити мову московитів до «слов’янських мов», тому що самих слов’янізмів в усному мовленні не було. Селяни Московії говорили на своїх фінських говірках. Проблема «двомовності» через відсутність в Московії народної слов’янської основи взагалі головна проблема її мови. Московська говірка на 60-70% складається з неслов’янської лексики. [20; 8-11].

На переконання вчених Російської Федерації одна з московських говірок, яку звуть «акаючою», пішла від змішання з інородцями. Хоча вимовляють а, та все ж ще по-старому пишуть о, так само, як у новгородському діалекті та в руській мові, факт переробки руської мови інородцями внутрішньо-східних губерній на акаючу говірку [13;13-14,31].

У московській мові «акання» стало нормою. Попри написання, ніхто не вимовляє молоко, собака – слід казати малако, сабака тощо. Причина цього полягає в особливостях мовного апарату фінських племен – корінного населення Московії [19;95]. Фінськими впливами пояснюють явище акання, не розрізнення «а» і «о» в ненаголошеному положенні: «вода-вада», «Москва-Масква». Паралель знаходять у мордовській мові. Фінськими впливами пояснюють цокання, не розрізнення «ц» і «ч». На відміну від інших слов’янських мов, московська мова послідовніше ліквідувала розрізнення роду у формах множини, а в деяких говірках «розчиняється» категорія середнього роду. І в цьому бачать фінський вплив на московську мову, бо фіни не знають категорії роду. Конструкції «я маю» в інших індоєвропейських і слов’янських мовах відповідає московська конструкція «у меня есть». Цей зворот властивий фінським мовам і його розповсюдження в московській мові пояснюють їх впливом. Є ряд інших мовних явищ у фонетиці та синтаксисі, які пояснюються фінськими впливами [17;97-98].

Через цей же вплив московської мови російська мова, на відміну від інших індоєвропейських і слов’янських мов, не лише не скоротила число відмінків, а навпаки, спостерігається тенденція збільшення їх числа: з’являються ніби два родові відмінки (вкус чая и стакан чаю) і два прийменникові (живу в лесу и пою о лесе). А з усіх мов світу саме фінно-угорські характеризуються великим числом відмінків: угорський – 21-22, пермський – 17-18, фінський – 15-17. Це дає певну підставу бачити тут фінно-угорський вплив [8;126].

Польські та чеські лінгвісти і творці слов’янських граматик чітко розмежовували руську мову і московську, а саму цю московську мову не причисляли до сім’ї слов’янських мов. Розмовна мова Московії не вважалася ні слов’янською, ні навіть близькоруською: селяни Московії говорили на своїх фінських говірках [20;8,9].

Відомо з шкільного курсу вивчення іноземних мов, що структура російської мови, на яку мала вплив московська мова, незовсім відповідає структурі європейських мов, зокрема руської, маючи своєрідну структурну конструкцію.

Московська народність, починаючи з XVII ст., розвивається в московську націю. Цей процес пов’язаний з економічною і політичною концентрацією, злиттям окремих феодальних областей, земель, князівств в одне ціле, з утворенням спільного ринку. Складання народностей в нації супроводжується розвитком мов народностей в національні мови. Національні мови відрізняються від мов народностей своєю діалектною основою: при утворенні мови нації основу його складає діалект території, ведучій в політичному, економічному і культурному відношенні. Говір Москви продовжує виконувати основну роль і у формуванні московської національної мови, проте в мові Москви цього періоду значно посилюються південні руські елементи [12;10].

Завдяки постійно прибуваючий у московські землі руській еліті відбувалось хоч і повільне, і серйозно деформоване місцевими та іншими об’єктивними впливами, але обрусіння Московії, зокрема, русифікація та ослов’янення чисельно домінуючого фінського населення. На Московських землях руська мова деградувала як така, але розвинувся її сурогатний варіант – московська мова, яка ввібрала у себе особливості мов корінного населення, церковнослов’янської московського ізвода, руської, тюркської тощо. Вона, московська мова, діяла як компромісний варіант міжетнічного спілкування у змішаному багатонаціональному середовищі. Справа також в тім, що Москва була економічним перетином шляхів, тому і ця особливість вимагала створення специфічного сленгу, ненормативної, як до руської мови, лексики, морфології, синтаксису, структури, яка б могла задовольнити потреби саме цього регіону.

В ареалі Slаvia Orthodoxa московська церква, московська культура і держава зробили більше всіх для збереження церковнослов’янской книжності. Тут більше, ніж в інших слов’янських землях, церковнослов’янска мова була «своєю» – органічною мовою своєї церкви, своєї писемності і школи. Зі всіх слов’янських мов московська мова більш за всіх відчула вплив церковнослов’янської мови і в найбільшій мірі успадковує стилістичні традиції церковнослов’янської книжності. Це пояснюється глибокою своєрідністю історії Московії [16;241]. Тому, московська мова більше схожа на болгарську і сербську мови, ніж на руську.

Після 1320 року відбувається поступове включення руських земель, що перебували під протекторатом Золотої Орди, до складу Великого Князівства Литовського, ще званого Литовська Русь – колишньої складової Великої Русі. Велике Князівство Литовське відчувало себе прямим спадкоємцем її державності, тому в ньому було збережено руську звичаєвість, основою для якої був принцип: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Так, головним правовим документом була «Руська правда», створена ще за часів Великої Русі, а державною мовою – руська мова, сформована та усталена ще раніше. Тому для подальшого її збереження та розвитку не було жодних перепон, бо правляча литовська династія сама виступала гарантом руської консервативності. Це також зумовлювалось чисельним співвідношенням, тому що носіями руської мови були не лише державні структури Великого Князівства Литовського, але і 90% його корінного населення – русини.

У 1517-1519 рр. Ф.Скорина на гроші багатих руських купців завів в Празі друкарню, найняв друкарів і граверів і видав 23 книги під загальною назвою «Бівлія руська, виложена доктором Франциском Скориною із славнаго града Полоцька, Богу ко чті і людем посполитим к доброму наученію». У Вільно Ф.Скорина відкрив друкарню першу в руських землях. Тут в 1522 р. він надрукував «Малу подорожную книжечку». Питання про мову конфесійних текстів Скорина вирішує на користь церковнослов’янскої – класичної мови східнослов’янській книжності, проте при цьому прагне пояснити незрозуміле народною мовою. Це було продумане рішення, сформульоване в передмові до першої виданої ним книги, – «Псалтірі»: «Повєлєл єсми Псалтирю тиснути руськими словами а словенским язиком [тобто руськими літерами і словенським язиком] ... Також положил єсми на боцех нєкоториє слова для людей простих не рушаючи самоє Псалтирі ні в чем же ... Іниє слова которий суть в Псалтирі неразумниі простим людем найдуть є на боцех руським язиком что котороє слово знаменуєт» [16;255-256].

Іван Федоров (або Федорович), за геральдичними даними, походив з руського шляхетського роду Рогозів. Видрукував «Острозьку Біблію» (1581 р.). Вона зіграла видатну роль в затвердженні церковнослов’янської мови як основної мова книжно-письмової культури східного слов’янства до XVIII ст. «Острозька Біблія» послужила джерелом мовних прикладів і зразків в тому кодифікуванні церковнослов’янскої мови, яке представлене в знаменитій граматиці Мелетія Смотріцкого. У Московії XVII – початку XVIII ст. граматика Смотріцкого була головним нормативним керівництвом з церковнослов’янської мови [16;257].

У 1619 р. в Евье під Вільной в друкарні православного братства була надрукована знаменита граматика Мелетія Смотріцкого – «Граматики Славенськия, правилноє синтагма» (2-е видання М., 1648; 3-е видання М., 1721; 4-е видання Римникі (у Румунії), 1755). У граматиці Смотріцкого значною мірою знімається протиставлення церковнослов’янскої як священної мові народній («простій мовє») як мові несакральній, мирській. У передмові до граматики, написаній на «простій мовє», Смотріцкий рекомендує звертатися до неї при навчанні «славенскій» мові. У тексті самої граматики він часто пояснює церковнослов’янські форми або обороти за допомогою «простой мови», зокрема перекладає на неї біблейські вірші. Граматику Смотріцкого було перевидано в Москві (1648), «звичайно», без імені автора, що став в 1627 р. уніатом. З тексту граматики були виключені всі пояснення і переклади на народній мові. Скромна передмова Смотріцкого на «простій мовє» замінили анонімні (похідні від творів Максима Грека) церковнослов’янські міркування про святість «словенської» мови і богоугодної граматики із згадкою головних православних авторитетів (Василя Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста). Граматика 1648 р. стає «офіційним виданням московської письменності» [16;283-285]. І вчинила помітний вплив на багато граматичних творів XVIІ-ХVIII ст. з церковнослов’янської мови в Московії [29;60].

Зрозуміло, що «проста»-руська мова на якій робив пояснення Смотрицьким була вже на той час іноземною для Московії, тому цей елемент і був усунутий, як абсолютно зайвий з видання Граматики 1648 року.

Книги ж Мелетія Смотрицького показові: руське – це наше народне одвічне, що само собою і сьогодні є в реаліях «української» і «білоруської» мов, а московська – це не руська, а основане на болгарській. І переклади, які робить у книзі Мелетій Смотрицький з болгарскої на руську – це фактично переклади з московської на руську [20;12]. А для Московського видання це було непотрібно, для володіючих московською мовою все і так зрозуміло без перекладу.

1643 р. виходить в світ «Граматика словенськая» Іоанна Ужевича рукописний підручник «простой мови» – літературної руської мови [16;282].

Доречі, можемо припустити, що категорія «проста мова» походить від терміну просто, що використовується у словосполученнях «іти просто», тобто прямо. Категорія ж прямо означає також правильно. Таким чином «проста мова» - правильна мова, а не лише народна, що може бути занадто спрощеним розумінням, зважаючи на те, що цією «простою мовою» з унормованими складовими, користувалась переважно освідчена аристократична еліта.

Знаменитим є керівництво по вченому церковному красномовству руська гомілетика – «Наука, албо способ зложеня казаня» (1659) Іоанникія Галятовського, ректора Київського колегіуму, ерудита і полеміста. Він надрукував цей трактат в книзі «Ключ розумєнія». Це перша у східних слов’ян друкована риторика. У XVII ст. вона ще двічі перевидавалася в Києві і Львові, перекладалася на церковнослов’янську мову для Московії [16;209]. Окремий переклад на церковнослов’янську мову, для Московії, ще раз вказує на вагу її впливу у формуванні московської літературної мови.

На 1569 рік, момент об’єднання Великого Князівства Литовського та Корони Польської у Річ Посполиту, природний розвиток руської мови продовжувався без будь-яких відчутних зовнішніх впливів.

За 79 років перебування Русі у складі Речі Посполитої, з 1569 року по 1648 рік, руська мова не зазнала будь-яких впливів зі сторони польської мови, тому що не відбувалось міграцій поляків на схід, а не чисельні польські магнати та чиновники за цей час осіли лише у невеликій кількості значних населених пунктів, де не могли створити погоди щодо руської мови. Тим більше, що серед них була значне число новополяків, тобто перехрещених на католицизм греко-ортодоксальних русинів – носіїв руської мови. Яскравим прикладом цього є бойовий супротивник Б.Хмельницького, вірний уряду Речі Посполитої князь руський Ярема Вишневецький – русин, вихрещений на католицизм.

Що ж до власне поляків, у червні 1648 року Б.Хмельницький в універсалі зазначав: «Поляки народилися й пішли від нас же, русів, і про це свідчать їхні ж польські хронікарі. Отож були вони спочатку братами нашими, русами, але віддалилися від співжиття з нашими стародавніми предками. Вони взяли собі іншу назву і заволоклися аж за Віслу. Потім, як минуло відтоді вже багато часу, вони розплодилися й примножилися у своїх поселеннях понад Віслою і за Віслою і, безпричинно повстали на русів, тобто на своїх же з давнини природних братів. Вони привласнили достеменно наші зі стародавніх часів землі та провінції козако-руські, від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільня і Смоленська. Мав наш край довгі й просторі кордони, включаючи землі Київську, Галицьку, Львівську, Холминську, Белзьку, Подільську, Волинську, Перемисльську, Мстиславську, Вітебську й Полоцьку. Ця земля – предковічна Вітчизна наша – Русь» [6;79,81]. Ця інформація крім окреслення просторів руських етнічних земель, є ще яскравою ілюстрацією походження польської мови – якщо пращури поляків руси, то і першопочатково мова польська пішла від руської, в наступному наповнившись балтськими та латинськими впливами.

Категорія Мала Росія. За грецько традицією власне сама Греція, де споконвіку проживали еліни-греки, звалась Мала Греція. Території ж колоній завойовані греками зі змішаним греко-тубільним населенням оформлені у Візантійську імперію, звались Велика Греція. Разом з християнством з Візантії в Русь була принесена і дана традиція. Щира, корінна Русь грецькою мовою «Росія» стала зватись Мала Росія, а колоніальні території зі змішаним русько-тубільним населенням, яке сповідувало греко-ортодоксальне християнство, зватись, та і то в церковних джерелах, Велика Росія. У межі цієї віртуальної на той час Великої Росії також входила і територія Московії, хоча щодо себе вона цю назву і не вживала, як і назву Росія.

Тому, лише між назвою Русь та Росія можна поставити знак рівності на означення території домінуюча частина якої входить до сучасних держав Україна та Білорусь.

З 1654 року коли була укладена перша військово-політична спілка між Московським царством і руською державою Б.Хмельницького – Військом Запорозьким, почався новий етап русифікації московської мови за рахунок руських впливів у Московському царстві, яка здійснювалась «так званими Малоросами, або Русинами, від котрих, тобто від Русі, сама ж Росія отримала свою назву» [13;22].

У 1713 році цар Петро І, захопивши, в результати бойових дій Північної війни, нові території на Заході та урізавши ще у 1709 року автономію руської держави – Війська Запорозького, тобто Росії, надав її назву своїй розширеній Московській державі. Яка, дійсно, вже далеко вийшла за первинні кордони, охопивши значні простори Євразії, зокрема, і Русь-Росію. Назва Московської держави, яка на той час ще була в Азії (за «смоленським» меридіаном), не могла задовольнити амбіції Петра І, щодо європейськості, треба було «прорубати вікно в Європу». І рубанули з плеча – була взята назва європейської держави – Русь-Росія, що дало підстави навіть відсунути східний кордон Європи до Уралу та включити Московію в межі Європи. Саме таким чином засяяло європейське світло в прорубаному московському віконці. За те, щоб західні писці віднині писали Russia замість Moscovia Петро заплатив золотом. Таким чином, новоутворена імперія виглядала в очах Європи спадкоємицею знаної Великої Русі, що існувала до 12-13 сторіччя [19;95]. Народ московський, маючи у своєму складі лише незначну частину руської колоніальної еліти та поселенців, які звичайно зробили свій внесок з русифікації та слов’янізації корінного населення, був причисленний до руського кореня. Московія об’єднавшись з Руссю-Росією, одним махом отримала багатотисячолітню руську культурну спадщину, прикривши цією назвою, як маскою, свою фінську сутність.

1720 року, було наказано церковним друкарням, - Києво-Печерській і Чернігівській, - перевіряти тексти друкованих в Русі книжок і замінювати їх церковнослов’янські тексти руського ізвода, переповнені русизмами, текстами церковнослов’янської мови московського ізвода, щоб між ними «ніякої різниці та окремого наріччя не було». 1786 року Синод наказав київському митрополитові, щоб у книгах, що їх випускає київська друкарня, «найменшої різниці, ані додатків не було і щоб в побудові мови не було жодної зміни».

У 1721 році була проголошена Російська імперія. У її творені домінуючу роль відіграла саме руська шляхта та руська козацька старшина, нобілітовані в російське дворянство. Саме вони, русини, безпосередньо і творили нову найбільшу імперію світу, русифікуючи московитів, європейців на російській імперській службі та тубільців приєднаних країн. Чомусь ці заслуги приписують лише особистостям імператорів Російської імперії, але вони стали можливі лише завдяки потужній руській команді в її управлінні, особливо за часів імператриці Єлизавети, коли звучання руської мови в імператорських покоях було найпоширеніше.

Столицею був Санкт-Петербург, саме його, своє нове руське місто, будували руські козаки, і саме це місто відіграло ключову роль у нових мовотворчих процесах. Нові політичні реалії вимагали нового формату спілкування. Переобтяжена фінізмами та старослов’янізмами московська мова, яка до цього інтенсивно впливала на становлення офіційної мови, не могла задовольнити потреби нової імперії. Санкт-Петербургу потрібна була нова мовна формація без фінського вантажу, з руською крилатістю Центру Європи, у відповідності до геополітичного розташування столиці імперії. На ґрунті значної кількості русинів, які будували, обживали, і проживали у своєму руському Санкт-Петербурзі, що мало суттєвий вплив, почався черговий процес русифікації офіційної мови, та творення в результаті цього впливу нової мови, яка на честь руської-російської мови і була наречена російською. В цьому процесі брали безпосередню участь науковці, які отримали освіту в єдиному, на той час у Східній Європі вищому навчальному закладі – Києво-Могилянській академії, саме з русько-російською мовою навчання. Зокрема, М.В.Ломоносов, засновник Московського університету (1755 р.), який теж свого часу закінчив Києво-Могилянку, був одним з таких діячів, який продовжив процес творення російської мови на засадах русько-російської.

Санкт-Петербург став величезним казаном, в якому завдяки представникам багатьох європейських народів творилась нова мова, що серед інших вбирала в себе і руські мовні елементи. Тут більшу частину життя жив і творив Т.Г.Шевченко, пишучи руською та російською, долучаючись нарівні з іншими до вдосконалення останньої. М.В.Гоголь адаптував через російську мову широкий загал до руської лексики. Також у цьому процесі удосконалення російської мови брала участь велика плеяда руських митців та вчених. Тому М.В.Гоголь дійсно руський-російський письменник так само як і Т.Г.Шевченко, і І.Франко, і Леся Українка, які є руськими літераторами.

Лише завдяки Санкт-Петербургу ми маємо власне російську мову такою, як ми її знаємо за часів Російської імперії. Він, ставши столицею та новим економічним центром з європейським вектором розвитку, автоматично почав вбирати європейські елементи і формувати на їх основі новий конгломерат, зокрема мовний. Однією зі складових цього процесу на рівні з іншими стала європейська руська мова. Якщо мови Західної Європи несли в нову російську мову лексику технічного порядку, то руська привнесла категорії гуманітарного циклу.

Офіційна мова Російської імперії почала зватись російською при М. Ломоносові (1711-1765 рр.). У «Російській граматиці» (1755 р.), «Передмові про користь книг церковних в Російській мові» (1757-1758 рр.) і ряду інших робіт М.В. Ломоносов висловив немало цікавих зауважень і спостережень. Зокрема, він чітко представив відмінності між старослов’янською і давньоруською мовами періоду якнайдавніших пам’яток; він вказав на віддзеркалення старослов’янського впливу в руських літописах, і особливо в пам’ятках церковного характеру, – за відсутності його в діловій писемності тощо. Ломоносовим була дана і цілком обґрунтоване групування сучасних слов’янських мов за ознакою мовної спорідненості; зокрема, він вказав на велику близькість московської мови південнослов’янським, ніж західнослов’янським, що і зараз підкреслюється багатьма славістами. Він же відзначив мовну близькість слов’янських і балтійських мов. [29;61].

Отже російська мова в ній самій же так і звалась – російська. Прикладом також може бути «Карта представляющая Малороссію подъ владЂніемъ Польскимъ, сосотавленная въ началЂ ХVІІ вЂка Инженеромъ Бопланомъ на Россіискоій языкъ переложенная Дмитріемъ Бантышъ-Каменскимъ 1829 года» [2]. Тобто, категорія «на Россіискоій языкъ переложенная» означає перекладена на офіційну мову Російської імперії російську. До речі, у сучасній офіційній мові категорія переложеніє – переклад, замінена на перевод.
Московська мова з 1795 року починає називатись «великорусское наречие русского языка» [20;10].

Вплив старослов’янської мови помітно відбивається в російській літературній мові. Так, цілий ряд особливостей російського літературного синтаксису, що відрізняють його від синтаксису розмовної великоруського наріччя (в якому більше фінського), є спадщиною або подальшим розвитком синтаксичних рис старослов’янського походження [29;11]. Таким чином літературна російська мова, є штучним кабінетним винаходом, таким собі «есперанто» [20;6], на основі руської, церковнослов’янської, московської та західноєвропейських мов, що сполучалось завдяки творчій активності інтелігенції.

Мелентій Смотрицький, М.В.Ломоносов, а також наступні покоління письменників, діячів культури, науки та бюрократії Російської імперії – предтечі, творці та вершителі російської мови. Офіційна мова функціонує у всіх державних установах і є мовою повсякденного спілкування освічених класів, особливо людей тих, що живуть в столиці. Зразковою слід вважати мову двору і Санкт-Перербургу. Широко розвивається діяльність орфоепістів і граматистів. Але разом з ними питання мови обговорюються і в інших широких колах освічених людей.

Російська мова, продовжувала формуватись у ХVІІІ-ХІХ ст. завдяки зусиллям передового російського дворянства та вчених. Наприклад, талант А.С. Пушкіна освіжив «руським духом» російську мову, додав їй більш значних руських рис, наснажив ще на певний час творчий пошук російських літераторів з відродження в ній істинно руських рис. В творчості А.С. Пушкіна зустрічається значний масив руських слів, які на даний час вважаються в сучасній офіційній мові вже давньоруськими, і протягом радянського періоду вийшли з її вжитку як застарілі. На повірку ж усі давньоруські слова це і є ті слова які і зараз вживаються в руській («українській») мові.

Немало написано про руську мову, але найбільш пафосно і прекрасно цю велич означив російською мовою Тургєньєв: «О великий могучий русский язык». Що може порівнятись з височайшою оцінкою такого автора, як Тургєньєв?

Російський мовознавець академік І.І. Срезневський вважав, що руська мова «є однією з найбагатших слов’янських мов, вона навряд чи поступиться, наприклад, перед чеською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, це мова, яка, ще необроблена, може вже порівнятися з мовами культурними; щодо гнучкості й багатства синтаксичного – це мова поетична, музикальна, мальовнича» [24].

В статистичних довідниках Російської імперії значиться, зокрема у таблицях «Розподіл населення за рідною мовою»: «Группы и языки: русскіе: великорусскій, малорусскій, белорусскій» [25;94]. Тобто, всі східнослов’янські мови означались категорією руські, у зв’язку з тим, що малоруська і білоруська, це і є власне руська мова, яка має певні незначні регіональні говіркові особливості, а великоруська (московська) має похідні складові від цієї ж руської. Звернемо увагу, що маються на увазі назви рідних мов населення, а не назва офіційної мови імперії, яка тут і не згадується – російська.

Варто звернути увагу на те, що частина руського народу на нових землях включивши у своє культурно-мовне середовище інші народи створила конгломеративний великоруський народ, який частково генетично, а частково культурно-мовно належить до окремого пагона, що відбився від руського дерева.

Висвітливши питання існування руської мови, її вплив на формування московської та пізніше російської мови, не можна залишити поза увагою питання коли і в зв’язку з чим руська мова отримала назву «українська».

Руською нашу мову звали у своїх творах літератори нашої Вітчизни: Іван Франко, Сидір Воробкевич, Олександр Духнович та інші, як і у повсякденному житті наш народ, бо то є природна назва нашої рідної мови.

Руська літературна мова формувалася на основі середньонаддніпрянських говорів, які раніше від інших і ширше закріплювалися в художніх творах і науковій літературі. Так, О.П.Павловський написав першу руську граматику на фактичному матеріалі саме цих говорів (1805 р.) [28;20].

Буковинський поет Осип Юрій Федькович 1869 р. писав у статті «Щоб не було пізно! Голос с посеред руського народу» таке: «Москалі накинули своїм ордам церковно-словя’нську мову, з котрої, заабсорбувавши тодішню руську письменність, повстала теперішня московська мова, котру задля незнання історії слов’ян заходом та через безсоромне фальшування історії Москалями, ще й нині називають руською (russische Sprache). Я буду її називати завсіди по імені, московською так само як ім’я Русь належить тільки полудневій Росії, а назва Русин лише нинішнім Русинам» [1;12].

На просторах історичного існування руської мови: від Холмщини та Берестейщини до Кубані, Смоленщини і Нижнього Поволжя, від Петербургу та Новгородщини до Криму вона зрозуміла всім її носіям, незважаючи на говірки, які мають незначні лексичні розбіжності. Маковей О. у своєму творі: «З історії нашої філології – три галицькі граматики» зазначив: «Руська мова сягає від середини Галичини і північної Угорщини аж по ріку Кубань» [15;45], узагальнено окреслюючи ареал мови, яка у ХХ ст. несподівано отримала назву «українська».

Зроблено це перейменування було виключно лише з політичних міркувань руками соціалістичних-демократів «українського» походження, які аргументували його таким чином, як, наприклад, у збірці статей «Русини та москалі», що вийшла на початку XX ст. на Буковині: «Наші люди усі добре знають, що Русин що інше, а Москаль що інше. Однак москалі називають себе також «русскими», і на відміну від нашого «руського» пишуть два «с». В письмі-то «русский» (з двома «с») значить московський, а «руський» (з одним «с») означає наш нарід. На письмі се видко, – але як хто говорить, то в бесіді не може розріжнити, чи він сказав «русский» з двома «с» (в значіню «росийский»), чи сказав «руський» з одним «с» (в значіню «руський»). Тому із того виходить чисто баламутство» [22]. Отже, чуже баламутство було помічено, і з того були зроблені чудні висновки для створення свого баламутства: «Ми свого імені не зрікаємося, ми є руський нарід і наша мова є руська мова, але щоби ніхто не міг баламутити, що наш нарід і московський нарід – то одно, – тому ми називаємо себе українцями» [27;16]. Дивний парадокс «імені свого не зрікаємося, ми є руський нарід», але «називаємо себе українцями»? Хто приймав це рішення? На яких історичних засадах? «Наш нарід в межах російського царства, аби відріжнити свою народність від московської, мусив цілком закинути слова «Русь» і «руська» мова (на означення нашої землі і мови), а натоміть мусів уживати лише слів «Україна» і «український». [31;69]. Тут яскраво видно лише політику, політику руйнування спадковості руської історії. За весь руський народ розписувались поодинокі ініціатори з руських земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії, яка створювала зручні умови для зрощування української соціалістичної-демократії. Найцікавіше, що саме на цих же землях, що входили пізніше до складу Речи Посполитої Польської ІІ-ї до 1939 року, широкі маси населення, не члени різноманітних соціалістично-демократичних організацій, самоназивались русини, а мову свою звали руською. І лише включення до складу УРСР принесло новий офіційний стандарт, що вони мають на соціалістичний манер зватись українцями, а мова руська – українською. Ще пізніше це перейменування у 1944 – 1950 роках торкнулось примусово евакуйованих в УРСР зі своїх руських земель: Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини за етнічною та конфесійною ознакою громадян Речи Посполитої Польської ІІ-ї русинської національності.

Словаки та словенці не переживають, що їх мови поплутають між собою через співзвучність назв та взагалі зі поняттям слов’янські мови.

Офіційно в Російській імперії на підставі церковного впливу та термінології Русь називали Малою Росією, а мову у зв’язку з цим – малоруською. Соціалістичні-демократи, заперечуючи цю назву як дискримінаційну, назвали Русь на честь однієї з її земель – України – Центральної Наддніпрянщини, а мову руську, у зв’язку з цим, назвали українською. Причиною були лише певні політичні цілі, які достатньо співпадали з політикою Австро-Угорської імперії, зацікавленої у будь-якій дестабілізації в середині конкурента – Російської імперії. Завдяки широкій риториці та пропаганді ці назви почали поширюватись як такі, що мають ті чи інші історичні обумовленості. Але яке ж історичне підґрунтя для того, щоб забрати у мови давню рідну назву руська і дати нову – українська? Лише політична кон’юнктура. То чим же соціалістичні-демократи відрізняються від інших нищивників руського, якщо принцип мислення та дії однакові? Замість того, щоб для «великорусского нарєчія» створити свою власну руськомовну назву, щоб, як вони ж говорили не плутатись, політикани своє переназвали. Це може бути означено лише, як навмисне шкідництво, з огляду на те, скільки українські соціалістичні-демократи разом з Російською Соціал-Демократичною Робітничою партією (більшовиків) на чолі з В.Леніним принесли у тісній практичній співпраці шкоди Вітчизні. Саме їх політика призвела до успішного захоплення та закріплення, «тріумфального шестя», кривавої Радянської влади в Русі та жертв у радянський період. Рідний брат соціалістичної-демократії – соціалізм в СРСР без будь-яких заперечень прийняв соціалістично-демократичні терміни, бо саме вони розривали національно-державну та культурно-мовну тяглість від часів Великої Русі, прабатьків русів та руської мови до сьогодення.

Руська мова завдяки українським соціалістичним-демократам, урізалась, україлась і дійсно стала українською, як її і проголосили, тобто неповною руською мовою. Значну кількість лексики було віддано, аби не було схоже в українській на російську та східоруську, замість того, щоб навпаки наголосити, що ці руські слова в російській та східноруській мовах з’явились з руської. Наприклад, у нас в мові є слово іскра, а слово іскренність похідне від іскри вже мовби не наше, але ж чому? Іскренність наряду зі щирістю та відвертістю є невід’ємною складовою характеристичних особливостей Душі. А спір голитись – бритись? Таж, голять голову, а бриють бороду, тощо.

В український мові усунута навіть сама категорія язик. Як приклад у інших власне слов’янських народів ця категорія існує – у польському язику, язик – język [11;564], у чеському язику, язик – jazyk [32;1220]. Окремо існує категорія рєчь, у польському язику рєчь – mowa [11;503], у чеському язику рєчь – rec, mluwa [32;910].

Тобто виходить, що мова-рєчь, у слов’яномовному форматі, це всього лише складова язика, що і відповідає фактично тому що створили соціалістичні-демократи з нашого язика. У нас навіть залишилось речення а рєчь викинули. Дивні парадокси, язик який дав початок іншим слов’янським язикам урізався до мови.

У 1917 році до влади на теренах Російської Імперії приходить РСДРП (більшовиків) – пролетарська структура – антисоціальний, декласований елемент [23;1067], метою діяльності якої є пограбування трудового елементу. Грабується все навіть російський язик, його починають зводити до пролетарського сленгового рівня. Столиця у 1918 році була перенесена з Сект-Петербургу до Москви, цим було поставлено крапку в історії російського язика. Існує формула: «Зникає носій мови, зникає мова». Російський язик – це язик Російської імперії та його носія – російського дворянства та інтелігенції. Зі знищенням Імперії, дворянства та інтелігенції було знищено і російський язик як такий. Геополітичні умови зробили свою справу. Опинившись знову серед фінського масиву, в Москві, центр творення офіційної мови Радянської влади отримав новий приток місцевих впливів. Саме соціал-демократи – комуністи не залишила і каменю на камені від язика Російської імперії, від його високопарності та вишуканості, пишності та піднесеності, величності та витонченості не лишилось і сліду. Офіційна мова нової влади звільнилась від «тяжкої спадщини минулого» урізалась, оскуділа, вихолостилась. Під виглядом реформи був репресований навіть російський алфавіт. А немає російського алфавіту немає і російського язика. Російський язик на очах, зник, також, через вилучення з нього величезного масиву руської лексики. Прикриваючись демагогією про наближеність до народної мови вона була замінена, переважно, на слова іншомовного походження, мова почала всмоктувати неруську та неслов’янську лексику та творити неологізми в значних масштабах. Метою цих дій було розірвати ті ниті, які єднали вже і так достатньо сепаровані східнослов’янські мови. В СРСР завдяки цілеспрямованій репресивній діяльності був створений радянський народ, для якого на зміну російському язику, як язику міжетнічного спілкування, прийшла новостворена офіційно-літературна пролетарська мова з пролетарським алфавітом. Ця мова погрузла у планах, зобов’язаннях, п’ятирічках, індустріалізаціях, соціалістичних змаганнях, звітах, де за гонкою для збагачення та задоволення бажань жменьки соціалістично-демократичних – комуністичних, злочинців не було місця для людей та людської мови. Пролетарські літератори та «вчені» не відставали від партійних босів і завзято шліфували нову мову, викидаючи з неї «старорежимну» лексику. Нові засоби висловлення думки відобразили обмежений рівень інтелекту керівництва СРСР, але нажаль пролетарська мова завдяки пролетарським «вченим», зпроектувалась і на суспільство. Цей «совок» переповнений згорнутими в нього вульгаризмами, зекізмами, пошлізмами, бульварщиною та базар-вокзальщиною. І цією пролетарською мову зараз задоволені вічно совєтсько-пролетарські люди, але вона має мало спільного з мовою Л.Толстого і А.Чехова.

Коли більшовики захопили владу в Росії, то її комісари здійснили реформу. Перейменували з «великоруського язика» в просто «русскій», одночасно змінюючи національність великоросів на русскіх. Що безграмотно, бо немає в цій же мові такого, щоб назва національності раптом була прикметником, а не іменником. І це одночасно невірно науково і політично, тому що раніше єдиний (хай і штучно) у Російській імперії руський народ Білорусі, України та Московії тепер зводився тільки до народу однієї РРФСР, а Білорусь і Україна тепер вже не вважались Руссю і руськими, бо руськими тепер стали великороси – тільки частина руського народу який існував при царі [20;14-15]. Крімтого радянські «русскі» включають в себе величезну кількість представників фінських народів, які навіть расово до руських відношення ніякого немают. «Русским языком» тепер вважалася лише бувша «великоруська» мова. Велика кількість фінів асимілювалась, вважаючи тепер себе «русскімі», відірвавшись від рідного етно-культурного коріння та забувши рідні мови. Для руської ж мови тепер була введена назва «українська», і лише північноруська говірка руського язика зберегла назву білоруська мова.

Щодо цих мовних реформ влучно висловився Ільін І.А.: «Кому потрібна ця смута в думках і в мовній творчості? Відповідь може бути тільки одна: все це треба ворогам національної Росії. Їм; саме їм, і тільки їм» [9].

Наступне. З початком так званої «росіянізації», а вірніше совєтізації-пролітарізації в УРСР через перепрофіляцію «україномовних» шкіл на «російськомовні», пролітаромовність засобів масової інформації, виросло покоління русинів, яке в результаті даного мовного геноциду не змогло достатньо оволодіти навіть «україною» рідною мовою. Багато хто говорить: «Я був змушений вчитись в російськомовній школі, тому що україномовної просто не було». Для цієї людини ніде більше в світі не має Рідної землі, де б вона мала законне право вчитись рідною мовою. Без мови, природних вібрацій, притаманних рідному роду та народу, людина, хоче того чи ні, перетворюється лише на рабствуючого здобувача матеріальних благ, без будь-яких духовних цінностей. Духовні цінності формуються не за один раз, а передаються в роду, народі з покоління в покоління сотнями та тисячами років. А от втратити їх можна за одне покоління.

Стан речей мало змінився і в з часу проголошення проекту «Україна», який є продовженням проекту «УРСР», тільки вже під «лейбою» так званої «незалежності». Так званої, бо в незалежній країні корінне населення так погано не живе в соціальному та культурному плані. У незалежній країні мови нацменшин теж звучать у ЗМІ та школі, але ж домінує мова корінного населення. Що соціалізм, що демократія – є лише складовими елементами єдиної соціалістичної-демократії.

А от що можна зустріти в сучасній історичній літературі, зокрема навчальній. Посібник для студентів вищих навчальних закладів «Історія України», вчитаймося: «І.Могильницький написав науковий трактат польською мовою «Розвідка про руську мову» (1829), у якому обстоював ідею самобутності української мови, вказував на її відмінність від польської та російської» [3;242]. З цього виходить, що писав І.Могильницький «Розвідку про руську мову», а в ній обстоював ідею самобутності української мови. Незрозуміло, якщо руська мова це не польська і не російська, то до чого тут «українська» мова? Дійсно, що це може викликати лише посмішку жалю щодо не бажання бачити за політичними штампами культурно-історичну спадщину, що і призводе до подібної казуїстики.

Ще приклад, з того ж видання: «Виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця». М.Шашкевич, І.Вагилевич та Я.Головацький, які активно виступили на захист рідної української мови (термін «руська» для галичан означав українська). [3;243]. «У західноукраїнських землях перший український театр виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». Виникнення 1884 р. «Руського літературно-драматичного товариства» сприяло піднесенню театрального життя в західноукраїнських землях». [3;281]. «Руська трійця», а захищає рідну українську мову? «Руська бесіда», а театр український? «Руське літературно-драматичне товариство» на західноукраїнських землях; виходить, були собі західноукраїнські землі, були, а тут раптом, десь із зовні, взялося «Руське літературно-драматичне товариство»? Також виникає питання чого ж це тогочасні «українські» патріоти непатріотично, як на сьогоднішній широкий кшталт, називають свої організації руськими: «З’їзд діячів науки та культури – «Собор руських учених» (1848); заснування культурно-освітнього товариства – «Галицько-Руська матиця» (1848)? [3;247]. З того слідує, що вони були руськими вітчизнолюбами. А може справа в тому, що тоді ще не відбулося соціалістично-демократичного завантаження руської історії «українською» політичною термінологією? Знищення в Русі руського відбувалося за допомогою завзятої соціалістично-демократичної пропаганди понять Україна та українське, не в їх історичному значенні, як Центральної Наддніпрянщини і всього, що пов’язано з цим, а саме в політичному ключі. Сидір Воробкевич у передмові до альманаху «Руська хата» у 1876 році пише про «єдність Буковини, Галичини і України – кінців просторої Русі» [30;524-525].

Завдяки соцалістисно-демократични патріотам ми і маємо на сьогодні таке, як подає Хабургаев Г.А. у підручнику «Старословянский язык. Учебное пособие длястудентов педагогического института по специальности №2101 «Русский язык и литература»: «севернорусский» (т.е. собственно русский) и «южнорусский» (т.е. украинский)» [29;62]. Таким чином, похідну від московської мови звуть – «собственно русский», а руський язик – «украинским». Все перевернуто з ніг на голову. Кому ж це треба?

Пора звільнитись від цієї соціалістично-демократичної маячні, яка спотворює істинне сприйняття минулого нашого народу, у прагненні зруйнувати причинно-наслідкові зв’язки культурно-язикової спадковості. Відбулося намагання відсунути, нашу первинну культурно-язикову формацію на останній план історичного розвитку людства. Тобто, на даний момент, наслідкова культурно-мовна формація завдяки офіційному присвоєнню їй давньої назви стала вважатись первинною, а руська культура та язик отримавши неоназву українська, стала вважатись культуроно-мовним витвором останнього історичного періоду та іще компілятивного типу. Великорусский діалект, який виник в результаті безпосереднього впливу руського язика зветься «русскім язиком», а руський язик завдяки українським соціалістичним-демократам зветься «українською мовою». Така підміна понять призводить до жахливих наслідків, що розривають єдність нашого руського народу з нашим же культурно-язиковим минулим, саме тут і працює принцип: «поділяй та володарюй». Розділеними стають покоління русинів протягом історичних періодів, розділеними стають ті русини, які оселились поза межами Русі, ще до придумкування соціалістично-демократичного «українця».

Русини і були одним серед руських, тобто похідних від них же народів, коли соціалістичні-демократи почали використовувати як етнонім назву русскій, лише щодо великоросів. Тоді завдяки співзвучності назв русин-русскій, від нашого руського дерева на офіційному рівні, були відсічені гілки нашої руської діаспори. Руською мовою розмовляють русини, які проживають на території РФ (на Дону, Кубані, Волзі, Алтаї, Далекому Сході), Білорусії, Молдавії, Казахстані, в деяких соціалістичних країнах (Польщі, Румунії, Чехословаччині, Югославії), а також у ряді країн американського континенту (переважно нащадки русинів-емігрантів кінця XIX-початку XX ст.) [28;17]. Зокрема, в межах Російської федерації, русини, які складають переважаючу частину населення Кубані, Східної Слобожанщини, Нижнього Поволжя, Північного та Східного Казахстану, Сибіру, Далекого Сходу, які і залишились русинами, але чомусь причислені до східноруссів. В багатьох випадках вони навіть через довготривалу і суцільну антируську асимілятивну політику зберегли руський язик, як, наприклад, в станицях Кубані, так і не перейшовши на східнорусску мову. Справа в тому, що коли запорозькі козаки були переселені на Кубань, вони прийшли туди русинами – руськими людьми з руським язиком, тож і до сих пір вони є русинами – руськими людьми, а категорія «українське» так і не була сприйнята, як явно політичного походження. Тому не треба дивуватись чому, зокрема, на Кубані козаки є русинами-руськими і говорять руським язиком.

В сьогоденні, завдяки колосальному прагненню свідомої громадськості, а не державним структурам, все-таки почався певний ренесанс руського язика. Повернення ж народу до рідного коріння через мову відбувається якнайшвидше. Збереже народ мову, збереже гордість, яка у прабатьків цінувалась якнайвище. Гордість – вітчизнолюбство, а воно породжує якість у всіх сферах життя, зокрема у духовно-культурному розвитку і у виробництві.

Коли в історичній науці при передачі інформації тих чи інших джерел робляться ті чи інші неточності або модернізації це, як мінімум, трактується як історична невідповідність, а то і фальсифікація. Коли ж замість категорії русин вживається українець, замість руський – український, замість руська мова – українська мова, то це не вважається фальсифікацією. Не фальсифікат, а що ж тоді це? Не було б фальсифікації, не прийшлось би писати цю статтю. У турків, наприклад, такої проблеми немає.

Людина, незалежно від національності, яка спілкується пролетарською мовою, критикуючи інші слов’янські мови та культури, стоячи на шовіністичних засадах і є позаетнічним совєтсько-пролетарським чєловєком, втіленням мрії його творців – руйнівників руської культури та мови. Цей суб’єкт не через природну обмеженість, а через ідеологічну зазомбованість, нездатний вивчити хоч би одну слов’янську мову, тому і спілкується лише пролетарською, часто намагаючись видати себе за інтелігента. Доктрина інтернаціоналізму, заперечує головний принцип – дружбу між народами з самобутніми культурами. Для насправді інтелігентної людини, яка початково володіє хоч би пролетарською мовою, вивчити або хоч би розуміти руський та російський язики – не складає великого труда.

Як на сучасному етапі можна було б назвати совєтсько-пролетарську мову в Російській Федерації? Враховуючи той факт, що Росія припинила своє існування з падінням Російської імперії і сьогоднішня Російська Федерація до справжньої Росії, до складу якої входили з Польща і Фінляндія, північно-східна Туреччина, Північний Іран і Маньчжурія, має лише певне, досить опосередковане відношення. Треба надати перевагу у вирішенні цього питання самим носіям цієї мови. Так група «Любе», відображуючи загальну тенденцію, що панує в суспільстві на широкий загал вживає категорію Рассєя, що на мою думку є абсолютно правильним відображенням особливостей мовних реалій і повинно бути підтримане. Виходячи з категорії Рассєя, треба іменувати державно-політичне утворення – Рассєйська Федерація, його громадян – рассєянами, а офіційний язик – рассєйським, ввівши цю категорію у нормативний апарат руського язика, базуючись на принципі, характерному для нашої мови, про співвідносності між звучанням слів та їх написанням, як уже і є відносно імен громадян Рассєйської Федерації, наприклад – Владімір. Також, враховуючи історію розвитку та геополітичне розташування відносно руського («україно-білоруського») масиву, в сучасності великорусів іменувати – східноруссами, а великоруську мову – східнорусскою. Хоча більше право вона має на назву – фінорусска мова.

Ще одне.

Чи є в державі Україна східнорусска мова як така? Та навіть, чи є вона на руських етнічних землях, які входять до складу Рассєйської Федерації? Чи можна сказати, що у нас говорять східнорусскою мовою? Я вже не говорю про російський язик, язик Л.Толстого, М.Нєкрасова?

Мовознавці зазначають, що коли почалась совєтізація-пролетарізація, то структура руської мови не змінилась, бо діти, навчаючись в «російськомовних» навчальних закладах, продовжували говорити так само, як і їх руськомовні батьки, накладаючи східноруські слова на руськомовну структуру. А в мові головне – це структура, яка не була порушена. Плюс величезна кількість так і не знищених руських слів у совєтсько-пролетарському мовлені сучасних «українців».

Навіть ті, хто на азіатський лад говорять східнорусскою мовою з припаданням на «а» та гнусавленням, ніяк цим своє мовлення ближче до неї не підлаштують. Вчені зазначають, що у нас можна говорити лише про харківський, донецький, кримський діалекти руської мови, але не про східнорусску мову як таку. Тож і говорити східнорусскою мовою в сучасній Україні немає кому. Взагалі якщо говорити про так званий мовний суржик то він є руський зі східнорусскими словами, але не навпаки. Та й не усі суржикові слова є не руського походження. Щоб говорити східнорусскою мовою, треба обов’язково жити на автохтонних фінських (московських) територіях серед автохтонних східноруссів, але це можливо лише за етнічними кордонами Русі.

Санкт-Петербург, в якому і зараз живе значна руська діаспора є руське місто, хоча спілкування відбувається російською мовою. Саме санкт-петербургський діалект є найбільш наближеним до істинної російської імперської мови. Мовлення Санкт-Петербургу і Москви різне, вся справа в субстраті – мовній підоснові для Санкт-Петербургу руському, а для Москви фінському. Існує 76 розрізнень у мовленні Санкт-Петербургу та Москви. Так само в інших містах Рассєйської Федерації, де проживає руське населення, яке через цілеспрямовану асиміляційну політику говорить східнорусскою мовою є містами руськими. Бо там також, як і у Дніпропетровську, Харкові, Донецьку нащадки русів говорять східнорусскою мовою. Так само і Крим, який лежить в оточенні інших руських земель – Таврії та Кубані, звичайно може бути лише руським, як і власне Севастополь – град руської військово-морської слави.

Для сьогоднішніх східноруссів, які живуть в Україні, повинно бути престижним, що вони нащадки русів, які повернулись в Русь, мають унікальну можливість – вивчити історичний рідний ісконний руський язик – язик прабатьків, прилучившись до своїх же природних вібраційних потоків снаги та відчути усе багатоголосся та велич Русі. Що ж до фіно-угрів, які вважають себе «русскімі», то їм взагалі повинно бути все одно, яку з слов’янських мов вчити: ні та, ні інша не є їм рідною. У більшості ж випадків, чомусь, східнорусси стають носіями совєтсько-пролетарської ідеології, спрямованої на загострення міжетнічного конфлікту на мовному ґрунті та нігілізму до всього ісконноруського. Стати вище цього заважає якась необґрунтована прив’язка до шовіністичних соціалістично-демократичних ідей. Це все одно, якби нащадки англійців, які свого часу переселились до Америки, повернулись би в корінну Англію зі своїм спотвореним діалектом англійської і почали б кривити губи, чуючи чисту англійську.

Щодо назв.

Дехто може заперечити, що сучасна, так звана, «українська» мова має мало права називатись «руською», але ж називатись «українською» вона має ще менше права, бо виникла ця назва взагалі пізно і зовсім штучно.

Рассєйська мова на сучасному етапі все більше дрейфує в сторону англомовності, це пояснюють глобалізацією. Враження таке, що з нею роблять такий собі дослід, як і з жабою, яку підігрівають на повільному вогні так, що вона і не помічає, коли зварюється. Тому не буде дивно, що в недалекому майбутньому – вона може стати псевдоанглійською мовою зі скудною слов’янською лексикою. В цьому випадку єдине вирішення проблеми – це повернення рассєйської мови до руської лексики, її русифікація. Рассєйській мові допоможе лише руська.

У вживанні термінів потрібно оперувати чітким розподілом за періодами: мова Московської держави – московська, язик Російської імперії – російський, мова великоруського народу в ній – великоруське наріччя руського язика, мова СРСР і пострадянського простору – пролетарська або совєтсько-пролетарська, язик Рассєйської федерації – рассєйский, мова східноруссів – східнорусска. Язик Русі – руський, за часів Російської імперії офіційна назва – малоруське наріччя руського язика, мова соціалістично-демократичних УРСР та державних структурах сучасної України – українська.

Язик Русі та русинів завжди руський.

Sapienti sat.

Мова – носій інформації про світ та про себе.

 

 

Література

 

1. Андрусяк М. Терміни «Руський», «Роський», «Російський» і «Білоруський» в публікаціях XVI-XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука. – Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974.

2. Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – К.: Час, 1993. – 656 с.

3. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр «Академія», 1999. – 568 с.

4. Большая советская энциклопедия.

5. Валишевскій К. Иванъ Грозный (1530-1584). – М.: «Общественная польза», 1912. – 420 с.

6. Величко С.В. Літопис. Т.1. – К.: Дніпро, 1991. – 374 с.

7. Географический атлас для восьмого класа. Главное управление геодезии и картографии при совете министров СССР. М., 1986. – 48 с.

8. Журавлев В. К. Влияние было взаимным // Русская речь. – 1972. – №3.

9. Ильинъ И. А. О русском правописаніи // Наши задачи. Т. 2. Парижъ, 1956. – С. 434-437.

10. Истрин В.А. Развитие письма. М.: Издательство Академии Наук СССР, 1961. – 396 с.

11. Карманный польсько-русский и русско-польский словарь. – М.: «Русский язык», 1978. – 576с.

12. Коробчинская Л.А. Древнерусский язык. – Львов: Издательство Львовского университета, 1958. – 106 с.

13. Красуский М. Древность малороссийского языка. Дозволено цензурою. Одесса. 21 декабря 1879 г. // Індо-Європа: Етноосфера. Історіософія. Культура. Науково-популярний часопис, 1991 №1. – 96 с.

14. Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.

15. Маковей О. З історії нашої філології – три галицькі граматики (Іван Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський) // ЗНТШ. 1903. – Т. 51.

16. Мечковская Н.Б. Язык и религия: Пособие для студентов гуманитарных вузов. – М.: Агентство «ФАИР», 1998. – 352 с.

17. Наконечний Є. П. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями / Передмова Я. Дашкевича. – 3-є, доп. і випр. Вид. – Львів, 2001. – 400 с.

18. Наливайко С. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2001. – 288 с.

19. Репетька Є. // Чи єросійська мова руською. Збірник статей. – К., 2008. – 132 с.

20. Ростов В. Не русский русский язык // Чи є російська мова руською. Збірник статей. – К., 2008. – 132 с.

21. Рубрук Г. Путешествие в восточные страны. В лето благости 1253. Пер. А.И. Малеина. М., 1957.

22. Русини та москалі: Збірка статей і оповідань. – Чернівці: Руська Рада, 1911.

23. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А.М. Прохоров. – 4-е изд. – М.: Сов. Энциклопедия, 1988. – 1600 с.

24. Срезневский И.И. Взглядъ на памятники украинской народной словесности // Уче. зап. Моск. ун-та. – М., 1834.

25. Таврическая губернія / Первая всеобщая перепись населенія Россійской имперіи, 1897 г. Изданіе центральнаго статистическаго комитета министерства внутреннихъ делъ. Подъ редакціей Н.А.Тройницкаго, 1904.

26. Максимович М.О. Киевъ явился градомъ великимъ...

27. Томашівський С. Притча про двох сусідів, що мали одне ім’я. – Львів, 1909.

28. Українська мова. Ч.1 / За ред. П.С.Дудика. – К.: Вища шк. Головне вид-во, 1988. – 382 с.

29. Хабургаев Г.А. Старословянский язык. Учеб. Пособие длястудентов пед. ин-та по специальности №2101 «Русский язык и литература». М., «Просвещение», 1974. – 432 с.

30. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХІХ ст. т.2. – К.: фірма «Віпол», 1996. – 712 с.

31. Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви «Русь» і «Україна»? – Львів, 1907.

32. Школьный русско-чешский словарь. – Прага: Государственное педагогическое издательство, 1964. – 1224 с.

33. Шмидт Э. История человечества: Индия, Цейлон, Индо-китай. – СПб.: Полигон, 2003. – 367 с.

 

 

http://www.svit.in.ua

 

До розділу