До розділу
«Зоряні олені Хортиці»:
історико-культурний аспект
Арнольд Леонідович Кононюк (Сокульський) (Запоріжжя)
Публікація: Кононюк А.Л. «Зоряні олені Хортиці»: історико-культурний аспект // Хортицький семінар: Сакральна географія і феномен паломництва: вітчизняний і світовий контекст. Зб. наук. пр. / Науковий редактор і упорядник Ю.Ю. Завгородній. - Запоріжжя: Дике Поле, 2012. - С. 82-91.
Хортиця – легендарна частина Вітчизни. Її тисячолітня історія вимірюється довгим і нелегким шляхом, пройденим далекими і близькими предками.
Глибиною культурної пам’яті дніпровський острів на теренах України може порівнюватися лише з Кам’яною Могилою. В обох багатошарових пам’ятках археології, історії та природи закодована добра половина хронології Земної цивілізації.
Ці святі для кожного українця пам’ятки знали, їм поклонялися протягом тисячоліть. Хортиця була і колискою Запорозької Січі, запорозького лицарства.
Незважаючи на руйнівні процеси і холодні вітри в долі Хортиці, вона щораз відкривала людям ту чи іншу іпостась сивої давнини. Про одну з них йтиметься у статті. Ми розповімо про оленя – красиву і стрімку тварину, яка була одухотворена багатьма етносами, їй поклонялися і вважали святою. В науці він так і названий – Європейський благородний олень. Не всі біологи-систематики відали, що ця дивовижна тварина зіграла в історії багатьох народів фантастичну, сакральну і легендарну роль.
1. Шляхом пошуків, гіпотез і відкриттів
Десь із середини 1960-х рр. навколо Хортиці розпочалися пошукові роботи спортсменів-аквалангістів. Аматорські організовані експедиції нерідко виконувались без формальних дозволів. Те, що на початку 1970-х рр. називалось підводною археологією, ще довгий час не відповідало науковим вимогам й інструкціям галузі, особливо в методах фіксації, реєстрації, музеєфікації знахідок, виявлених на постійно змінюваному дні русла великої ріки. Ситуація не набагато змінилася і в наші дні. Лише з великою натяжкою пошуки, а точніше вилучення з дна ріки різних знахідок, на наш погляд, можна кваліфікувати археологічними дослідженнями.
У ході цих пошуків аквалангісти піднімали з дна чимало остеологічного й палеонтологічного матеріалу: черепи, роги турів, красиві гіллясті оленячі роги – Європейського благородного оленя (Cervus elaphus bacterianus). Їх знаходили близько десяти разів у різний час різні автори. Зкам’янілі гіллясті роги оленів цього виду вважалися екзотикою і не розглядалися як наукові факти, що свідчили про релігійні вірування стародавнього населення Надпоріжжя, Хортиці, Великого Лугу Запорозького. Їх використовували для інтер’єрів гаражів, боксів, під «казани» чи для подарунків.
Спортсмени-аквалангісти С. Капустін, Е. Спінов, В. Миколаєв, М. Романов, В. Іонов, С. Соляник та інші нерідко піднімали зо дна ріки навколо о. Хортиця гіллясті роги оленів. Їх частіше знаходили на ділянках дніпровського дна, де /82/ великі балки Оленячий ріг, Громушина, Музичина виходили своїми устями-гирлами в заплавну терасу Дніпра. Взагалі підводний остеологічний матеріал мав би досліджуватись палеонтологами, зоологами, біологами вузьких спеціалізацій. Цього, звичайно, не було. Жодна експедиція не мала можливостей їх задіяти в ході робіт. Палеонтологічні дослідження потребують спеціальних знань і належного фахового досвіду, щоб відрізнити кістку скелета тура від скелета бізона, коня від тарпана тощо. Кістяна тканина рогів була скам’янілою, трималась вона міцно і, що нас тоді не дивувало, збереженість, як правило, була бездоганною. Тобто, обидві гілки рогів рідко коли мали пошкодження, і, якщо такі виявлялись, то, здається, отримані були ще в гордих герцях самців-вожаків у їх земному житті. Поширеними були припущення, що олені скидали роги в період сезонного линяння.
Пишучи ці рядки, відчуваю власну провину, що ці роги тоді не потрапили до фондів хортицького музею. Пожалкував я про це пізніше, в процесі вивчення давніх епох хортицької історії. Пригадую, що одна пара прекрасних семигіллястих оленячих рогів прикрасила віллу народного художника України А. Гайдамаки. Тоді Анатолій Васильович оформляв експозицію хортицького музею, і в знак подяки підводники-аквалангісти подарували йому скам’янілі роги Європейського благородного оленя, який позбувся їх у віці близько 7–8 років, у вік апогею оленя-самця. Пізніше, вже в середині 1990-х рр. друга пара оленячих рогів прикрасила оселю французького українця Григорія Логайдюка, колишнього керівника ансамблю-балету «Запорозькі козаки», який часто наїздив з Франції на гастролі в Україну, не минаючи і Запоріжжя – колиску козацтва. Третя пара оленячих рогів залишалася довго в аквалангіста Валерія Іонова – інженера місцевого підприємства «Запоріжтрансформатор». Подібним чином розходились і всі роги.
Наступне їх вивчення виявляло все нові і нові обставини. Роги оленів морфологічно засвідчували вік їх носіїв – 7–8 років, на перелічених мною екземплярах нараховується сім гіллястих ростків. Всі пари рогів в своїй основі були з вирубаною з черепа прямокутною в формі лобною кісткою. Вирубані були досить акуратно, що свідчить про антропогенне втручання. Звідси і виникло перше припущення, що роги належали жертвенним тваринам, або ж були аксесуарами давнього невідомого ритуального дійства. Вони виявлялись на глибинах 14–16 м, а це може засвідчувати, що роги як жертовні символи могли сплавлятись рікою по її фарватеру.
2. Олені Хортиці в культурологічному контексті
Перші археологічні дослідження на о. Хортиця здійснював Вільям Людвігович Беренштам (1839–1904) – археолог і громадський діяч, народився в Києві. У 1862 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, займався педагогічною діяльністю в Україні та Росії, працював у Південно-Західному відділі Імператорського російського геральдичного товариства, співпрацював з часописами «Киевский телеграф» і «Киевская старина». Він був /83/ тим українським інтелігентом, який після відвідування Т.Г. Шевченком острова, приступив до вивчення о. Хортиця у 1870-х рр.
У виданому рукописі Я. Новицького «Остров Хортица на Днепре, его история и древности» від 1917 р. йдеться про розкопки В. Беренштамом VI могильника, де значиться: «В 2-х из 3-х курганов – по глиняному кувшину; на одном грубо выцарапан олень» [Новицький 1997, 20]. Нижче Я. Новицький зазначає: «<…>… и в особенности вблизи Савутиной скалы, рыбаки много раз извлекали сетями оленьи рога и турьи рога, огромные кости не существующих ныне животных, окаменелости дуба и «янтаря» [Новицький 1997, 36]. Використовуючи фольклорні дані, Новицький згадує, що «<…> по воспоминаниям рыбаков, в заборе (нижче острова Розcтебина – А. С.) этой нередко находили оленьи рога, один из которых, виденный нами, с огромными разветвлениями, долгое время хранился в церкви с. Вознесенка и затем был передан в Областной музей Поля» [Новицький 1997, 40].
Зображення оленя – тварини із сонячного пантеону, з’являється у глибокій давнині. Ще на світанку людства, в епоху палеоліту, на печерних малюнках зображувались тварини, на яких полювали перші мисливці. Малюнки тварин символізували перші уявлення людей про навколишній світ, їх вірування. А. Леруа-Гуран першим класифікував їх на основі зображення тварин у великих печерних святилищах на півдні Франції. Поряд із малюнком людини мисливця (шамана?) зустрічаються всі тогочасні тварини: мамонти, вівцебики, тури, ведмеді, лосі, олені та інші. Поміж ними виявлялись і талісмани-обереги, свідки культових дій тієї ранньої доби людства.
Мисливська ідеологія наступних епох мезоліту й неоліту збереглася завдяки стадіальності і в повноті виявилась в етнографічних і фольклорних матеріалах XIX ст., та законсервувалась на півночі, насамперед у фінно-угорському етноареалі, а також у гуцулів Карпат. Гуцульські, і, загалом, українські писанки нерідко і досі репрезентовані композиціями двох, чотирьох оленів, вписаних в композиції восьмипроменевих зірок. Академік Б. Рибаков, якому належить розробка гіпотези сонячних оленів макрокосму, відносив їх до широкого комплексу архаїчних космогонічних уявлень, про що зробив окрему доповідь на науковій раді Інституту археології АН СРСР 04.06.1968 р. Зображення небесних оленів на чудських шаманських бляшках учений трансполює на найважливіші сузір’я північної півкулі – Велику Ведмедицю, яку на півночі звали «лосем», «сохатим». З цього приводу Б. Рибаков відзначав: «Важнейшее созвездие нашего северного полушария – Большая Медведица – на русском Севере называлось «Лосем», «Сохатым». В XV в. Афанасий Никитин, находясь в Индии, отмечал: «Лось стоит головой на восток». У поляков Полярная звезда называется «Лосиной звездой» (Gwiazda Łosiowa). У /84/ эвенков созвездие Большой Медведицы (Ursus Major) называется – «Теленком Хэглэн»» [Рыбаков 1981, 54].
А. Ф. Анісімов, описуючи язичницькі пожертвування на півночі Європи, приводить оленів як давніх жертовних тварин. Населення півночі зберігає міф, за яким у Петрів день (29 червня за старим стилем) вибігає з лісу олень. Тварину забивали на святковий обід, але одного разу селяни не дочекалися оленя, замінили його биком, і з тієї пори олень більше не з’являвся [див.: Анисимов 1959, 11–15]. Г. Шаповалова теж вважала, що в північній легенді про оленя йдеться про принесення тварини в жертву на Петрів день (29 червня), а також на Іллін день (20 липня), Успіння (15 серпня), Різдво Богородиці (8 вересня) [див.: Шаповалова 1973, 209–223].
Згідно з північною легендою про небесних оленів, народження оленячого приплоду проходило на небесах, там, де було сузір’я оленів-лосів. Великий матеріал до сонячних міфів дає народна астрономія. Відомо, що козаки й українські чумаки точно визначали час за положенням окремих небесних світил. У народній пам’яті вони мали повні назви, як-от: Квочка (Плеяда), Волосожар (Оріон), Віз (Велика Ведмедиця), Дівчина з відрами (Терези) [Вовк 1995, 218].
Релікти давніх уявлень про небесних володарок і прародительниць за участю оленів зустрічаються в евенків, що не викликає сумнівів: масове полювання було особливо поширеним. Олені і лосі, ягнята і лосиці в багатьох мітах можуть взаємно замінятися. Вже немає багатьох народів, а культура їх живе в міфах, прикладному мистецтві, пісенній творчості. У міфах народів, що зникли, з глибокою повнотою розкривається культ небесних лосів, оленів, дозволяючи на цьому матеріалі зрозуміти їхнє символічне значення. Архетип Мокоші може, наприклад, означати водяну жіночу істоту, яка знаходилась там, де і зоряні або сонячні олені.
3. Пам’ять народу
Нерідко в давніх українських мітах переплітаються божественні персонажі з жертовними птахами, рослинами. Легенда з циклу про вшанування рослин розкриває перевтілення (метаморфізм), де жива душа або душа покійника з тіла переходить у дерево, птаха чи квітку. Згідно з нею, юнак, що покохав дівчину, втік із нею, але ніяк не міг з’єднатися шлюбом, обернувся в терен, а дівчина – в калину.
А, скажімо, в героїчному епосі юнак, повернувшись після тривалого козакування, одружився і дізнався, що суджена – його рідна сестра. Обоє обернулися квіткою, що зветься в Україні Брат-і-Сестра (Viola tricolor), синій колір означає брата, а жовтий – сестру.
Згадаймо обряд біля священного дуба на о. Хортиця за часів Святослава: «руси ставали в коло навколо дуба, втикали стріли, клали шматки хліба, і що в кого є, кидали жереб – вбивати півнів чи відпустити живими» [Константин Ба-/86/грянородный 1958, 39]. В іншому випадку, за свідченням Лева Діакона (IX.6), воїни Святослава топили у водах Істру (Дунаю) немовлят і півнів після поховання загиблих воїнів [Лев Диакон 1988, 78].
Про принесення в жертву козла (оленя) йдеться в обрядовій пісні:
«За рікою, за бистрою
Стоять ліси гримучі.
А в тих лісах вогні горять,
Вогні горять великі.
Навкруг вогнів ослони стоять,
Ослони стоять дубові,
На тих ослонах добрії молодці,
Добрі молодці, красні дівиці,
Співають пісні, колядочки:
Посередині старший сидить,
Він гострить свій булатний ніж,
Біля нього козел стоїть,
Хочуть козла зарізати...» [Сокульський 2008, 193].У жертву, звичайно, у ті часи приносили свійських тварин і птицю: биків, вівцю, кіз, коней, собак, кур. Під час жертвопринесення здійснювалося ворожіння, і жерці, щоб надихнутись пророчою силою, пили кров жертви. Воїни Святослава й інших князів-язичників жертви споживали на бенкетах.
У день святого Георгія (на Юра) вранці кожен господар біля воріт свого обійстя встромлює острог і цим оголошує весняне свято, яке мало чотири значення: релігійне, землеробське, родинне і поминальне. По виконанню останнього акту справлялась тризна, урочистий бенкет на честь покійника, на якому їли і пили звані й незвані гості. З цього язичницького дійства виникли обряд і поняття «тризна». Спочатку «тризна» означало бій, поєдинок, назву місця бою («тризник» – подвижник; «тризнити», «тризувати» – битися, гратися). У давнину тризною ще називали свято, поєднане з військовими втіхами.
Культ оленів і лосів, як і культ праматері тваринного світу, є відголоском спільного мисливства. З розвитком скотарства, особливо конярства, у результаті поєднання старого з новим, замість священних оленів стали зображувати коней [Мещанинов 1932, 6–12]. Живучість оленячого культу спостерігається в українців, росіян, карелів, югри, евенків, танасанів, селькупів, мансійців, деякі з них уже не відшукуються на азійських землях.
Поширення священних оленів від палеоліту до мезоліту і бронзи на стародавній пластиці, символічних малюнках тривало тисячоліття і зберігається до сьогодні.
Оленячі роги прикрашали причілки хат [див.: Черниш 1959, 24–27, рис. 16–18]. В. Маркевич виявив на трипільському поселенні Костенках ІV фігури з гіллястими оленячими рогами на голові глиняних скульптур, так звані трипільські «Бугаді Енінтін». Матеріали культу оленів ведуть до мовних предків праслав’ян, /86/ які, за новітніми даними, локалізуються в південно-східній зоні індоєвропейської спільності. Відлуння тих часів проявляється в схожості слов’янських мов з хетською, вірменською, індійською та дако-мізійськими мовами. Отже, Б. Горнунг робить висновок про те, що «…мовні предки протослов’ян у складі стародавньої південно-східної індоєвропейської мовної ойкумени знаходимо виключно серед носіїв трипільської культури, її середнього етапу» [Горнунг 1963, 36].
Західніше Вісли існувала накольчата і ленденська землеробські культури, а східніше Вісли – трипільська, теж землеробська культура, частина якої визначається лінгвістами спорідненою з давньоруським етнічним масивом, заключає Б. Горнунг. За його висновком, праслов’янську (давньоукраїнську – А. С.) передісторію цей автор ділить на такі етапи:
1. Мовні предки праслов’ян. Неоліт, енеоліт (V–ІІІ тис. до н. е.).
2. Протослов’яни – кінець енеоліту (кінець ІІІ – початок ІІ тис. до н. е.).
3. Праслов’яни – розквіт бронзового віку. В Надпоріжжі середньостогівська культура (ІІІ – середина ІІ тис. до н. е.).
До цього часу належить знахідка стели з малюнком оленя в кургані з кромлехом біля села Усатово (Одеська обл.). Вся композиція малюнка присвячена культу Артеміди, супутницею якої була лань.
Звичайно, образ оленя – це семантика мисливських часів. Вона охоплює величезні території Євразії. Широке відображення одухотвореного образу оленя знаходять в скіфській та давньоукраїнській міфології. У скіфському звіриному стилі переважають магічно-тотемічні образи оленя. На бляшках, що нашивалися на одяг, збруї коней у VI–IV ст. до н. е., олені зображені і в експресивній формі, і в спокійній лежачій позі. Можливо, це подібно до меча-акінака, який у скіфів уособлював бога війни Арея(са); образ оленя міг теж ототожнюватись із божеством тваринного світу.
Окрім досліджень писемних джерел, варта уваги жива пам’ять культур численних народів, їхня історична пам’ять, що виявляється у народній творчості: піснях, колядках, забобонах, повір’ях. Невичерпним джерелом залишається ще матінка історії – археологія, знахідки якої потребують вивчення і переосмислення. Семантика оленя в часи давні і недавні набувала різне, але в основному одухотворене значення.
У 1927 р. у поселенні Джерах (Ічкерія) професор Л. Семенов під розвалом стародавнього святилища знайшов бронзову скульптурку оленя. Благородна тварина зображена із закинутими на спину гіллястими рогами і повернутими назад вухами, мовби прислуховуючись до близької небезпеки. Олень мав видовжені ноги із загостреними копитами і петлю на животі, призначену для підвішування дзвіночка.
Цю скульптурку відлив із бронзи 3000 років тому майстер кобанської культури. Фігурка оленя пройшла через сторінки наукових видань Владикавказу, Москви, Кембриджу і виставлялася в експозиції Чечено-Інгушського музею. Чи зберігся цей шедевр донині?! [Виноградов 1966, 151].
4. Семантика оленів за останні 2000 років
Доба зародження й поширення моногамних релігій і культів не витіснила образ одухотвореного оленя з народної пам’яті багатьох народів Європи й Азії.
Джон Фолі узагальнив відомості стосовно цього універсального символу і визнав, що знання про трансформацію образу оленя сприяють його кращому розумінню. Олень як універсальний сприятливий символ своїм началом асоціюється зі Сходом. Символізує схід сонця, світло, чистоту, оновлення, творчість і духовність [див.: Фоли 1997, 345–346].
Образ оленя широко використовується у скіфському звіриному стилі, в культурі народного побуту українців. Дорослий олень-самець – сонячна емблема добробуту, його гіллясті роги в американських індійців та деяких інших народів символізують Дерево життя, сонячне проміння, довговічність і відродження (періодична зміна рогів).
Олень також пов’язаний з мужністю і пристрастю, а в Китаї – з багатством і удачею, слово «олень» – там синонім поняття «добробут».
Найбільш характерні ознаки оленя – стрімкість, грація, краса. В європейській і японській традиції з оленем пов’язаний символізм самотності, що випливає із його поведінки.
Кельти вірили, що олені – основна тварина у священних стадах богів (власне це могло привести до традиції, згідно з якою Санта Клаус подорожує в оленячій збруї); деякі кельтські боги власне зображувались з оленячими рогами.
На оленях людина може подолати великі відстані. У минулому трипільські, шумерські і синтоські божества-олені представлялись як чудні вісники і провідники, вказували героям шлях до мети. Олені також корисні в лікуванні, бо мають здатність розшукувати лікарські рослини. Коли мисливці під час полювання гонять лося, у тварини виникає передінфарктний стан. І якщо вона уникне переслідування, то шукає лікарські рослини, що нормалізують серцево-судинну діяльність і знімають стрес.
У християнській історіографії олень, що топче змію, – емблема знищення зла, а в Біблії зустрічається аналогія між оленем, який прагне води, і людською душею, що прагне Бога – ці паралелі стали причиною того, що самець часто символізує набожність. Тому на хрещенських купелях, а також у релігійному живописі його зображують таким, що п’є воду у підніжжя хреста.
Самка оленя у вигляді символу зустрічається рідше, насамперед як супутниця місячних богинь полювання, наприклад, давньогрецької Артеміди (у римській міфології Діани). Там олениця символізує жіноче начало в обрядах ініціації. Олениця часто буває тотемом у народів Центральної Азії – звідси і легенда про те, що предками Чингісхана були вовк і олениця.
І самець, і самка оленя часто означають символ перевтілення: алхіміки вважали, що це пов’язано з міфом про Артеміду, яка перетворила Аксона на оленя за те, що він бачив її під час купання [Фоли 1997, 443]. /88/
Білий олень був улюбленим нагрудним знаком англійського короля Річарда II (1377–1399 рр. правління). Коли Річард ІІ розпорядився, щоби біля готелів був якийсь знак, у більшості випадків було використано зображення білого оленя [Прозоровский 1897]. У західноєвропейській літературі [див.: Фоли 1997] символ оленя ототожнюється зі світлом, чистотою, оновленням, творчістю і духовністю.
Живучість оленячих символів властива ледь не всім археологічним культурам. Від гіперборейських чумів і трипільського декору обрядових горщиків до скіфської творчості й давньоукраїнських вишивок й писанок проходять зоряні міти про сонячних, золотих, парних і одиноких оленів, лосів, олениць та їх теляток. Модель макрокосмосу звичайно відображувалась у численних знаках, символах, пов’язаних спочатку з мисливськими, а пізніше – аграрними обрядами.
Вивчення ритуальних посудин-календарів IV ст. для літніх молитов за дощ із села Ромашки на Київщині, посудини з Кам’янки із «чертами і резами», трилітрового глечика з 16 окремими клеймами прикрашалися зображеннями оленя. Автор цієї знахідки – наш земляк О. Бодянський, та видатний протоісторик Б. Рибаков, інтерпретуючи календарні «черти і рези», посилались на розрахунки зведеної таблиці слов’янських місяців Д. Прозоровського [Прозоровский 1897, 206] і пов’язували сонячні хрести з річними фазами сонячного року. Б. Рибаков на основі співставлень розміщення, характеру хрестів як фаз календарів сел Лепесівки й Військового (на Дніпропетровщині) виділяв шість господарчих символів і дійшов таких висновків:
«Лютий (давньоруськ. сечень) – час рубки дерев для очистки ділянок лісу під ріллю.
Квітень (березол) – час спалення дерев й удобрення землі.
Серпень (укр. серпень) – час жнив і вивозу снопів з поля (хорватське – коловоз).
Серпень (рюєн, сербо-хорв. красний) – час ловлі перелітних птахів на встановлені перевіси.
Жовтень (пездерник, кастричник) – час обробки льону.
Грудень (студень) – час установки тенет на лісову рогату дичину» [Рыбаков 1988, 173].
Нам здається, що хортицька ритуальна обрядовість з оленячими рогами може належати до середньостогівської культури, що склалася в межиріччі Дніпра й Дону в IV–III тис. до н. е. Обрядність могла здійснюватись, можливо, після полювання на рогату дичину за допомогою тенет чи в якийсь інший спосіб.
Степовий пояс від Хінгану до Карпат, обмежений на півночі «морем» тайги, а з півдня безкраїми пустелями і горами був спільним ареалом скотарських племен, які пронесли через тисячоліття міфи про оленів, успадковані ще від мисливців палеолітичної доби. Не дивно, що вони збереглися в пам’яті культури людства до наших днів.
Підсумовуючи сказане, приходимо висновку, що хортицьке населення доби енеоліту і бронзи сповідувало сонячні культи. Східне узбережжя сакрального острова буквально усіяне культовими пам’ятками: святилища-обсерваторії, /89/ мегалітичні яйця, менгіри, кам’яні закладки тощо. В сакральному пантеоні о. Хортиця протягом вказаних часів домінував і культ сонячних оленів, образи яких виявляються у поховальному інвентарі й побутовій культурі.
Література
Анисимов А. Ф. Космологические представления народов Севера. – М.–Л.: Издательство Академии наук СССР, 1959. – 106 с.
Виноградов В. Б. Тайны минувших времен. / В. Виноградов. АН СССР, Институт археологии. Отв. ред. д. и. н. К. Ф.Смирнов. – М.: Наука, 1966. – 168 с.
Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336 с.
Горнунг Б. В. Из предистории образования общеславянского языкового единства. – М.: Издательство АН СССР, 1963. – 143 с.
Константин Багрянородный. Об управлении государством // Хрестоматия по истории Украинской ССР. Под ред. проф. И. А. Гуржия. – К.: Радянська школа, 1959. – Т.І. С древнейших времен до конца 50-х годов ХІХ ст. – С. 38–40.
Лев Диакон. История. – М.: Наука, 1988. – 239 с.
Мещанинов И. И. О применении лингвистического материала при исследовании вещественных памятников // Сообщения Государственной академии истории материальной культуры. – 1932. – № 1–2. – С. 6–12.
Новицький Я. Острів Хортиця на Дніпрі, його природа, історія, старожитності. – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1997. – Вип. 1. – 88 с.
Прозоровский Д. О. О славяно-русском дохристианском счислении времени // Труды VІІІ археологического съезда в Москве 1890 г. – М., 1897. – Т. ІІІ. – С.201–217.
Рыбаков Б. Я. Язычество Древней Руси. – М.: Наука, 1988. – 784 с.
Рыбаков Б. Я. Язычество древних славян. – М.: Наука, 1981. – 607 с.
Сокульський А. Л. Козацька Хортиця: історико-культурне значення в процесі виникнення і становлення запорозького козацтва. – Запоріжжя: Класичний приватний університет, 2008. – 766 с.
Фоли Д. Энциклопедия знаков и символов. – М.: Вече, 1997. – 512 с.
Черниш К. К. Ранньотрипільське поселення Лінківці на Середньому Дніпрі. – К., 1959. – 108 с.
Шаповалова Г. Г. Северорусская легенда об олене // Фольклор и этнография русского Севера. – Л.: Наука, 1973. – С. 209–223. /90/
«Звездные олени Хортицы»: историко-культурный аспект
А. Л. Кононюк (Запорожье)
Изображение оленя – семантический знак ритуального и сакрального действия от палеолита до нового времени. Встречается у многих народов ойкумены – от Арктики до тропиков.
Образ оленя ассоциируется со светом, чистотою, обновлением, творчеством и духовностью.
«The Starry Deer of Khortytsia»: A Historical and Cultural Aspect
Arnold Kononyuk (Zaporizhzhya)
The image of a deer is the semantic sign of ritual and sacral activities from the Paleolithic period till the present day. It occurs almost in every nation of the world from the Arctic to the tropics.
The image of a deer is associated with light, purity, renovation, creativity and spirituality. /91/
До розділу