Про те, як «знайшлося» Тмутараканське князівство

Володимир ШОВКУН, краєзнавець

 

Публікація: Шовкун В. Неймовірно, але факт, або Про те, як "знайшлося" Тмутараканське князівство // Запорозька Січ. - 13.05.1999. - С. 19.

 

Гарна пора для краєзнавця – весна та літо. Бо степ, плавні та й вся наша свята Хортиця дарують у цей час безліч своїх таємниць – не лінуйся лише ходити та відшукувати їх. А от короткі зимові дні з довгими вечорами – це для роботи в архівах. Перевірено досвідом – уважніше прочитуються документи, збільшується вірогідність, що щось таке «вичепиш». От хоча б про знамените й напівлегендарне Тмутараканське князівство, яке, начебто, й було, і, начебто, ні. І сліди його ведуть буцімто на Північний Кавказ, у що віриться, як то мовиться, «с большим трудом».

Відомий англійський історик та філософ Р. Дж. Коллінгвуд якось писав, що критерієм істини історика, не може бути тільки документ. Вважається, і це безспірно, що, окрім документів, історики (а також політики та всі нормальні люди) повинні враховувати достовірність.

Так ось про Тмутараканське князівство.

 

Європа до кінця ХІІІ ст.

 

Читаючи цікаві статті «Большой Советской Энциклопедии» (Т, 42 М., 1956 г. Стр. 528), довідуємось що однойменні місто й князівство (Тмутаракань) знаходилися на Північному Кавказі і вперше згадуються у літописах буцімто з 988 року (саме тоді, коли прийняте на Русі християнство!). Після смерті Володимира (1015 р.) його син Мстислав Хоробрий, посаджений на князівство в Тмутаракані, захопив у 1024 році Чернігівську землю. Вже пізніше чернігівський князь Святослав посадив на трон свого сина Гліба, котрого вигнав галицький князь Ростислав Володимирович (1064 р), а після смерті останнього Гліб повернувся знову (1067 р.) до Тмутаракані. Наступного року, стверджується у «БСЭ», цей Гліб начебто міряв по замерзлому льоду Керченську протоку і залишив мармурову плиту розміром 2,25x0,70x0,24 м вагою більше як 850 кілограмів з написом: «В лето 6576 (1068) индикта 6 Глебъ мерил море по леду от Тмутороканя до Корчева (Керчи) 14000 сажень». Цей камінець і вважають до цього часу безперечним доказом того, що Тмутаракань знаходилася якраз на Таманському півострові, тобто на Північному Кавказі.

Давайте поглянемо на карту Київської Русі того часу. Південний кордон проходить по річці Псел, а річки Ворскла, Орель, Самара, Конка – під половецькими землями. Неозброєним оком видно, що суходолом шлях до р. Дон й далі вздовж берега Азовського моря виключений. Без дозволу напівдиких половецьких каганів там не пройдеш. Морським шляхом спілкуватись Київській Русі з «відірваним князівством» ще гірше. Наші предки ходили до Константинополя в IX, X, XI століттях, але виключно на виду у берега, а як, скажіть на милість, пройти до Тмутаракані, що буцімто знаходилась на Кавказі? Якщо йтимеш від. Тендровської коси до Криму, втратиш з поля зору берег, і зовсім невідомо, куди тебе занесе неспокійне та бурхливе Чорне море. Йти на виду берега – потрапиш у мілководдя Кіркінікідської затоки, де теж, до речі, гуляють скажені хвилі, на березі ворог, відсутні продовольча та ремонтні бази! Та давайте ж до того ще й замислимось, а яка була необхідність мати землі в такій далечині від рідних берегів? Походи на Константинополь давали значний прибуток (у разі перемоги), славу, привілеї в торгівлі на Середземномор'ї. А що давали походи на східний берег Керченської протоки?

Та не було там ніколи Тмутаракані! Вона була зовсім в іншому місці, бо спілкуватись з нею доводилось досить часто. Руські князі, в разі значної загрози, часто-густо тікали з Тмутаракані, мабуть, під захист більш сильного сусіда. А які сусіди були в той час біля так званої Тмутаракані, на Таманському півострові та довкола нього?

«Святослав, брат Ерославов, пошол на Великий Новгород, в котором Ростислав, сын Володимеров княжил, и воевал Святослав Новгород так, аж князь Ростислав мусил з Новгорода утечи, и пришол к Тмутороканю, выгнал з Тмуторокани Глеба, сына Святославового, а сам сел там. Теды Святослав пошол знову на Ростислава к Тмутороканю, а Ростислав, не боячися Святослава, але яко стрия своего шануючи, вышел з Тмутороканя добровольно (цікаво – куди?, - В.Ш.) Святослав знову Глеба, сына своего, посадил княжит в Тмуторокане и отышол додому. Ростислав знову выгнал Глеба, а сам сел в Тмуторокани, але немного сидел, бо един грек Котопана названии, дал Ростиславу трутизну в напою, от которого Ростислав осмого дня умер». (Ф. Софонович. Хроніка з літописців стародавніх. К., 1992, стор. 74). Це відомості «Хроніки о Русі» Ф. Софоновича, які не мають аналогії в інших джерелах.

Тмутаракань існувала, але зовсім не там, де вказують пальцем російські історики, а за ними деякі українські та й інші. Ні, це зовсім не хула цим людям. Вони говорять про те, що їм... підсунули! Спробуймо відкинути амбіції, а просто розібратися.

Відомо, що на Тмутаракань ходили з Новгорода, Чернігова, Києва, але ж... «Святослав посадил в Тмутаракани сина Глеба, которий бил изгнан галицким князем Ростиславом Владимировичем…» (БСЭ. Т.42. Стр., 528). Зрозуміло, що Галич до Таманського півострова недоступний. А що ж доступне? На мою думку, ось це цікаве повідомлення остаточно переконує в тому, де знаходиться Тмутаракань. «Из сих князей знатнейшие по историям: Каган, воевавший Грецию и осадивший флотіліею своею и сухопутніми войсками столичній город Константинополь, спасшийся чудом Богоматери; Кий, основатель Кіева и княжества сего имени; победоносные в войсках Оскольд и Дир, воевавшие славно с греками и Генуезцами на море и суше, разорившие славные города Синоп и Трапезонд, и поразившие на голову войска неприятельские при реке Осколе; Игорь избивший коварно Оскольда и Дира и сам убитый древлянами; Святослав, покоривший себе Болгар Задунайских и тамо живший в городе Переяславце, нынешнем Рущуке; Владимир, первый крестивший всю Росію» (Г. Конисский. История русов или Малой Россіи. М. 1846. Стр. 3).

Зараз місто Рущук перейменоване в Русе, як і велика кількість інших міст Болгарії, дарма, що за часів російсько-турецької війни 1806-1812 рр. саме Рущукська битва 22 червня 1811 р. мала вирішальне значення, цю старовинну назву не зберегли. У своїй книзі «Разгром турецкой армии в 1811 г.», що видана в Москві 1952 року на стор. 29 видатний російський військовий історик П. Жилій пише: «Рушук являлся важным стратегическим пунктом, овладение которым преграждало движение русских к Балканам. Кроме того, через Рушук проходил кратчайший путь к Бухаресту, куда стремилась прорваться турецкая армия». Досить часто в літописах згадується місто Доростол, відома навіть Доростольська оборона 971 року, де 45-тисячне військо І. Цімісхія оточило 30000 воїнів князя Святослава (!) Прориваючись з оточення, кияни (русичі) втратили більше як половину війська, а візантійці – 20000. Радянська енциклопедія історії України від 1970 року (К., Стор. 72) стверджує, що «23 липня 971 року Святослав змушений був підписати мирний договір, за яким відмовився від придунайських (!) земель». Чому на картах Київської Русі ми ніколи не бачили «Придунайських земель»? Місто Доростол теж зараз переіменоване в Сілістру.

 

Північна Болгарія на кордоні з Румунією (ліворуч - Русе, праворуч - Сілістра, посередині - Тутракан)

 

Поглянемо на карту Болгарії. Понад Дунаєм, між містами Русе та Сілістра знаходиться місто зі співзвучною назвою Тутракан (!), така його назва зараз. Це місто Тутракан знаходиться на відстані 60 кілометрів від м. Русе і десь 40 кілометрів від Сілістри. У ІV-V століттях це місто носило назву Трансмариска, у ІХ-Х – Тмуторкан, у ХІ-ХІІ – Тмутаракан, у ХІІІ – знову вже має назву без «а» – Тмутаркан, у XIV – Тмутаркан Дирака, а з XV століття і до цього часу має назву Тутракан. (История на България. Т: 1-2-3. Карти. Софія 1972-1982 гг.). Проте, що якраз тут, у цих краях, знаходились важливі стратегічні шляхи до Візантії, знали вже давно руські князі. Через ці дороги був короткий та безпечний шлях суходолом до Русі, Валахії, Жмуді – пізніше Жечі Посполитої. Якраз тут і базувався передній форпост земель Руських. До речі, зовсім недалеко від Тутракана є ще один цікавий «городок» – Галац. Може, ми теж повторюємо з чужого слова «галицькі» замість «галацькі»? А до того ж, спитайте себе, з чого це мармурова гарна плитка валялась просто неба у безлісому краї на Північному Кавказі, і знайшли її якраз тоді, коли треба було підтвердити «миролюбиву політику» царського російського уряду, щодо «визвольної місії російської армії» на Кавказі?

Що ж послужило поштовхом до «шукання Тмутараканського каменя»? Приводом цього «шукання» слугував той факт, що: «29 декабря 1791 г. в Яссах был заключен между Россией и Турцией мирный договор, которым прежде всего подтверждались трактат 1774 г. и акт 1783 г. о присоединении Крыма и Тамани к России и установлении русско-турецкой границы по р. Кубани.

Подтверждалась также принадлежность к Турции черноморского побережья вплоть до р. Кубани. Турция обязывалась «употреблять вею власть и способы к обузданию и воздержанию народов, на левом берегу реки Кубани обитающих при границах ее, дабы они на пределы Всероссийской империи набегов не чинили...» (Н. Смирнов. Политика России на Кавказе в ХV-ХІХ веках. М. 1958. Стр. 162).

Якось доводилось читати, що на початку першої світової війни (1914 року) якийсь кореспондент, звертаючись до кайзера Вільгельма II, запитав: «...Як пояснити вступ німецького війська на територію Польщі?» Кайзер відповів: «А навіщо у мене мається ціла дивізія істориків? Вони знайдуть відповідні аргументи і моє право на цю територію». Вже під час німецької окупації України у 1941-1943 рр. та території нашої області проводились розкопки городищ та курганів у пошуках так званої «шнурової кераміки», наявність якої засвідчувала б про належність цих земель прадавнім німцям-арійцям(!). Отож пошуки потрібних експонатів задля виправдання своїх навіть агресивних планів були й залишаються актуальними завжди, в різні часи, в різних народів, за панування різних форм державної влади. Не є винятком і Росія. В ті часи вона, розширюючи власні кордони, не зупинялась ні перед чим: терор і насилля, ласки та підкуп, нагла брехня та історична фальсифікація, все годилось задля єдиної мети – загарбання чужих земель.

Вже значно пізніше Ясського мирного договору... «В 1792 г. в ведение Черноморского казачьего войска был передан Таманский полуостров и земли по правую сторону нижнего течения р. Кубани. Здесь были созданы 42 куреня, составившие 10 конных и 10 пеших полков». (Политика России на Кавказе. Стр. 163). Але, якщо звіримось з попередніми даними договору 1791 року, то територія від Темрюцької затоки (куди впадає р. Кубань) до Чорного моря, включаючи Таманський півострів, належали Туреччині. Ось, виявляється, де «собака зарита»! Раз треба, то зразу ж «знаходиться аргумент» у вигляді «Тмутараканського каменя». Напис на цьому камені вперше був опублікований А.І. Мусіним-Пушкіним у 1794 році. Цю публікацію та дослідження після неї А.М. Оленіна покладено в початки Російської епіграфіки та палеографії.

Унікальність напису послужила причиною «сомнений в ее подлинности (!)» (Советская историческая энциклопедия. Т. 14. М., 1973 г. Стр. 261). Ну, що ще можна додати до цього, і хіба може бути інша розумна думка після всього сказаного?

Тмутаракань існує й по сьогодні, дарма, що під іншою назвою. А те, що «Тмутараканское княжество в конце ХІ-ХІІ вв. потеряло связь с другими русскими землями, сведения о его политической истории прерываются» (БСЭ. Т. 42, Стр. 528), то нічого дивного, адже наших князів «ласкаво попросили» зі своєї землі болгари при допомозі візантійців.

 

 

Додаток до теми:

 

"Водночас є усі підстави вважати, що княгиня Ольга прийшла в Київ не з півночі Русі, а з півдня. Відомість про те, що Ольга була родом із Плескова (Пскова) доносять нам таки новгородські літописи не раніше ХІІ ст. - у Початковому літописі, як ми вже казали, цих даних нема. Так само жодної згадки про походження Ольги з півночі немає і в давніх Прологах ХІІІ-XIV ст. з житієм Ольги. В місцевому короткому Володимирському літописі (XV ст.) введено факт, що "Олег пойняв Ігорю жінку в Болгарах, княжну іменем Ольгу, і була вона мудра вельми" У літописі початку ХVII ст. (1606) з Погодінського зібрання читаємо ще й таке: "По сьому (після походу Олега на Царгород. - В.Ш.) женився князь Ігор Рюрикович у Плескові, пойнявши за себе княжну Ольгу, дочку Тмутаракана, князя полоцького"; тобто Плесків - це зовсім не Псков, і лежить він ніби десь неподалік Тмуторокані. Вчені висловлюють думку,що Ольга була княжною тмутороканською, родом із так званих "чорних болгар", тобто болгар азовсько-причорноморських. Є ще звістка, що Ольга була княжна болгарська з болгарського Плескова (Плиски) тощо." (Шевчук В.О. Мисленне дерево. – К.: ЦК ЛКСМУ "Молодь", 1989. – 360 с., стор.225-226).

 

Майофис М.Л. Тмутараканский камень в культурном строительстве конца XVIII - начале XIX века. (PDF)

 

 

http://www.svit.in.ua