До розділу
 

 

Політика Богдана Хмельницького щодо західноруських земель

Андрій Ігорович Клос

м. Нікополь

 

 

30.04.7516 року (2008) м.Нікополь, всеукраїнська наукова конференція «Микитинська Запорозька Січ і початок національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ століття».

 

Клос А.І. Політика Богдана Хмельницького щодо західноруських земель // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Микитинська Запорозька Січ і початок національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ століття» – Нікополь: РПЦ «Січ», 2008. – 108 с. – С. 77-86.

 

 

Досліджуючи діяльність гетьмана Війська Запорозького Богдана Хмельницького неможна оминути увагою його політику щодо західних регіонів Русі. Так, з початком проведення військових дій у 1648 році проти урядових військ Речі Посполитої, вектор наступу повстанців, від землі Запорожжя, мав західну спрямованість. Звичайно, що саме в цьому напрямку відбувався відступ, після поразок, антиповстанських сил, які переслідувались та підлягали знищенню. Але там же, на Заході, Б.Хмельницький бачив значний масив руських земель та руський етнічний елемент у безпосередньо прилеглому до польських теренів регіоні. Розгляд саме цього питання може стати додатковою рисою у дослідженні політичних і державницьких поглядів Б.Хмельницького та історичної долі західної гілки руського (українського) народу.

У працях, що стосуються даного періоду вітчизняної історії, долі західноруських земель за Бугом приділяється увага лише як території, на якій розгорталися деякі події зумовлені загальним перебігом війни руського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Імовірно, це результат проблематики даної примежової території, яка деякими авторами чомусь навіть не означається як руська. Але саме вона є невід’ємною складовою історико-географічної країни – Русь. І свідоме розуміння цього було одним з напрямків державотворчої політики Б.Хмельницького.

Тому завданням даного дослідження і є спроба з’ясування поглядів Богдана Хмельницького, як державного діяча, щодо західноруських земель, історичної їх обґрунтованості та історичної долі русинів цього регіону нашої Вітчизни.

За водоподілом ріки Буг край цей зва¬ли ще Забужня Русь, Забужжя [1;12]. Це землі Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини, тобто сучасних східних воєводств Республіки Польща.

У квітні 1648 року на Микитинській Січі все Запорозьке військо одностайно й одноголосно назвало Хмельницького своїм гетьманом, постановило й обіцялося за нього у війні з поляками, навіть якщо треба буде головами накласти [4;59]. І війна почалась.

У травні 1648 року повстанське військо вщент розгромило коронну армію під Жовтими Водами і Корсунем [19;224].

У червні 1648 року Б.Хмельницький від Білої Церкви: «Розіслав був свої гетьманські універсали, визначаючи в них широкі руські кордони» [4;78], закликаючи народ до повстання, він обґрунтовує свою позицію щодо територіальних претензій на руські історичні землі: «Поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів, і про це свідчать їхні ж польські хронікарі. Отож були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але віддалилися від співжиття з нашими стародавніми предками. Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки) і заволоклися аж за Віслу, і осіли між знаменитими європейськими річками Одрою та Віслою... Потім, як минуло відтоді вже багато часу, вони розплодилися й примножилися у своїх поселеннях понад Віслою і за Віслою і, безпричинно й по-зрадницькому повстали на русів чи савроматів, тобто на своїх же з давнини природних братів. Вони звоювали війною і привласнили через свою ненаситність достеменно наші зі стародавніх часів землі та провінції козако-руські, савроматійські від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільня і Смоленська. Мав наш край довгі й просторі кордони, включаючи землі Київську, Галицьку, Львівську, Холминську, Белзьку, Подільську, Волинську, Перемисльську, Мстиславську, Вітебську й Полоцьку. Ця земля – предковічна Вітчизна наша – Русь. Станьте за благочестя, за цілісність Вітчизни і бороніть давні права та вольності разом з нами проти цих наружників і руйнівників, як ставали за свою правду славні борці предки наші, руси» [4;79,81].

Отже, складовими політичной концепції Б.Хмельницького були, по-перше, ідея цілісності всіх руських етнічних земель, які включають території таких сучасних держав як Україна, Білорусь, Молдова та частково Російської Федерації, Литви, Румунії та Польщі з безпосередньо забузькими землями; по-друге, ідея історичної тяглості від часів Великої Русі, від предків – русів. Тобто Б.Хмельницький фактично проголошує збирання руських земель.

Б.Хмельницький навчався свого часу п’ять років у Львові у латинській школі, яку ще називали єзуїтською колегією, пройшовши «всі тодішні класи добрих наук під керівництвом найкращих вчителів…», опанував кілька мов, знайшов друзів [11;8]. Саме високий рівень освіти давав йому підстави для створення Великоруської політичної концепції, а перебування у безпосередній близькості з Забужжям неопосередковану обізнаність з історичною долею регіону та русько-польськими змаганнями за нього.

Полум’я повстання, яке очолив Б.Хмельницький продовжувало розгоратись охоплюючи ширші терени. Військові дії продовжувались. Після Пилявської битви військо Б.Хмельницького обложило Львів, взяло багатий викуп [19;224-225]. 24 жовтня з-під Львова рушив Хмельницький до Замостя [12;370]. По дорозі робив попередні спостереження по очищенню селищ Руських від Поляків, Уніатів та Жидівства [10;125]. Хоча невідомі випадки забиття козаками греко-католиків, в той же час як жертви серед римо-католиків та юдеїв нараховувались тисячами [9;90].

Ще не приступивши до Замостя, Хмельницький уже закликав покінчити діло окупом. Місто було дуже добре укріплене, повне припасів; мало постійну залогу в службі Замойских (800 вояків), а тепер її скріпили ще військові відділи приведені Вишневецьким і Вайєром. Разом рахувалося до півчетверти тисячі війська. Додати ще міліцію: міщанську і академічну — місцевої Замойської академії. Зібралося також багато шляхти з околичних повітів – на чотири тисячі [5;97].

Під Замостям стояв Хмельницький до половини листопада [12;370].

Хмельницький стратив три штурми, штурмуючи до Замостя [5;99]. Ці приступи чергувались з переговорами. Тим часом там стоячи, орда с козаками по самую Вислу пустошили [16].

На Холмщині у цей час відбувалися селянські повстання, які охоплювали райони таких головних міст як Холм, Красностав, Парчев та ін. Ці повстання виникали при співучасті козацтва і жителів міст [3;14], що слугує вказівкою на наявність значного руського етнічного елементу в цьому регіоні, бо саме він, переважно русько-православний елемент, а не польсько-католицький, брав участь у діях на підтримку Б.Хмельницького.

«Тоє спустошення того літа тривало, почавши от петрова поста до пилипова посту, там под Замостям зоставал Хмелницкій» [16]. На переговорах з замостянами Хмельницький спочатку жадав двісті тисяч червоних – стільки як зі Львова: замостяне відпрошувались, давали двадцять тисяч золотих — і Хмельницький згодився. Проголошено кінець облоги, і воєнний табор під Замостям змінився на велике торговище [5;101].

У листопаді 1648 року в листі до турецького султана Мухамеда Б.Хмельницький пише: «Нам господь Бог в нагороду дозволив взяти під владу більшу половину польського королівства, Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією Руссю, аж по Віслу» [8;626-628].

В цей же період королем обрано Яна Казимира, за яким заявлялися козаки, Хмельницький уклав тимчасове перемир’я, прийняв демаркаційну лінію на Горині і вернувся в Наддніпрянщину [13;208].

Військова компанія 1648 року була, за рішенням Б.Хмельницького, завершена і досить успішно, хоча, звичайно, здобутки могли бути більш масштабними з огляду на непідготовленість урядових військ Речі Посполитої до такого розвитку подій. М.С.Грушевський у своїй праці «Історія України-Руси» зазначає про неквапливість Б.Хмельницького щодо закріплення військових успіхів. Подальше просування військ, які були ще на руських, але вже поруч з власне польськими територіями, не відбулося. Військо Б.Хмельницького залишає зайнятий західноруський регіон і повертає назад, задовольняється меншим від можливого. Даний розвиток подій є недостатньо адекватним з огляду на Білоцерківський універсал.

У подальшому Б.Хмельницький продовжив діяльності у напрямку на відродження державності Русі в межах її історичних територій, зокрема західних.

У лютому 1649 р. під час переговорів гетьманської адміністрації з польськими комісарами на чолі з А.Киселем у Переяславі Б.Хмельницькій говорив: «Виб’ю з лядьської неволі весь руський народ! Весь народ допоможе мені по Люблін і по Краків, а я від нього не відступлю. Не піду воювати за кордон; не підійму шаблі на турків та татар; буде з мене України, Поділля, Волині; досить достатньо нашого руського князівства по Холм, Львів, Галич. Стану над Віслою і скажу тамошнім ляхам: «Сидіть тихо, ляхи! Мовчіть ляхи! Всіх тузів ваших, князів, туди загоню, а стануть за Віслою кричати – я їх і там знайду! Бог дав мені, що нині я одновладний самодержець руський!» [12;373].

Таким чином, вимагалось відновлення історичного західного кордону Русі з Польщею по лінії Люблін–Краків вздовж Вісли. Тобто, Б.Хмельницький вважав, що в межі володінь його держави – Війська Запорозького, як обов’язкові, повинні входити Забузькі землі, заселені руським етнічним елементом. Відклавши просування військ далі на Захід після облоги Замостя, Б.Хмельницький, імовірно, планував закріпити успіхи, сподіваючись на військові перемоги подібні до компанії 1648 року.

Послання Б.Хмельницького від лютого 1649 року насичене категоріями: «стародавня Русь», «наш руський народ», «ми Русь», «права руського народу», «з’єдналась Русь з Польщею», «руському народу скрізь в Короні і Литві» [8;105-107]. Тобто, продовжувалась ідея стародавності Русі та її руського народу, який живе скрізь на руських етнічних землях, що є у складі Корони Польської та Великого князівства Литовського і повинен мати давні права та свободи, а в підтексті, які можливі лише за умови входження цих земель в єдину Руську державу.

У своїх заявах Б.Хмельницький наполягав: «Король повинен присягнути народові руському. Чвари не припиняться доти, поки Русь не буде такою, якою вона була з давніх часів» [7;693].

За Зборівським, серпня 1649 року, мирним договором Військо Запорозьке офіційно отримувало Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Західний кордон йшов вздовж Случу [13;210]. Що відсувало його на схід, ще більше не відповідаючи конфігурації межі західноруських етнічних земель та не включало, зокрема і їх до складу Війська Запорозького. Було невдоволення, що не вдалося втримати під козацькою владою всіх просторів, зайнятих Запорозьким Військом [13;210].

У червні 1652 року після битви під Батогом військо Б.Хмельницького знову займає території до західних кордонів Волині та Поділля, що були втрачені за Білоцерківським договором вересня 1651 року.

В результаті взаємин Війська Зпорозького з Московією у 1654 році розпочався наступ руських та московських військ на Річ Посполиту, до яких приєдналися Швеція, Трансільванія, Бранденбург [19;230-231].

За ініціативою Б.Хмельницького козацький полк під проводом Данила Виговського, ходив походом на Холмщину і здобув Люблін 15 жовтня 1655 р.; в умові з містом забезпечено участь у міській раді тамошніх руських колоній [13;218].

В титулі Богдана Хмельницького, який вказаний в Універсалі під Батогом 1655 року, відображено його Великоруські політичні амбіції та тогочасні військові досягнення: «з ласки милостивого Бога король Галицький, великий князь Руський, Сіверський, Київський, Подільський, Брацлавський, Волинський, Холмський, Белзький, великий стражник Порти Оттоманської, праводавця Лядський, гетьман Запорозький» [28;234].

У 1656 році гетьман пояснював московському послу Василю Кініну, що історичне розмежування між русинами й поляками має бути таким: «Як за давніх князів руських, адже від початку кордон у великих князів руських з польськими королями був по саму Віслу і угорський кордон» [8;502].

У 1656 році Б.Хмельницький склав союзний договір з Семигородом. У лютому 1657 року козацький корпус під проводом Антона Ждановича разом з семигородським князем Юрієм Ракоциєм рушили за Сян та взяли Краків. Через Замостя, Люблін, Луків і Венгрів – перехід до Берестя. Жданович приєднав Полісся до козацької влади [13;218]. Цей похід фактично вказував межі історичних територіальних претензій на західноруському етнічному прикордонні.

19 червня 1657 року об’єднане угорсько-шведсько-руське військо добуло Варшаву. Але політичної мети похід не осягнув, – козаки не змогли посадити Ракоция на польському престолі [13;218-220], а це могло б спростити вирішення питання русько-польського розмежування на Забузькому етнічному прикордонні.

В серпні 1657 року Б.Хмельницького нестало. Йому так і не вдалося втілити в життя свою політику щодо західноруських земель. Після Хмельниччини Холмщина потрапила під польське панування [3;15], як і інші землі цього регіону.

Наступник Хмельницького, гетьман Іван Виговський, бере участь у переговорах з поляками щодо утворення федерації. 1658 року у Гадячі відбулось підписання угоди, що мала змінити структуру Речі Посполитої: намічено перекшталтувати її у федерацію трьох держав – Королівства Польського, Великого князівства Литовського та Князівства Руського, а також трьох об’єднаних народів «як рівних з рівними, вільних з вільними» [22;125]. Але наставали смутні часи Руїни і цим планам не судилося здійснитись. Козацькій старшині в умовах Руїни вже не було діла до проблеми західного кордону [18;82].

Яка ж історична доля західноруських земель, що так прагнув прилучити до держави Б.Хмельницький?

Є переказ, що після поділу всієї Руської землі між першими трьома князями: Києм, Щеком і Хоривом, Холмська земля дісталася Щеку, який і поставив тут стовпи. Щек вибудував під горою поблизу Стовп'я з каменю капище. Що ці місця належали Щеку, роблять висновок, що і з того часу незапам'ятного ліс і гори з Спаським фільварком називають Щекотом або Щекавицею [3;10-11].

«Холмщина – одвічна руська земля, в очах поляків вона була завсіди «Русю» [6;112], – зазначає М.С.Грушевський, який сам був русином з Холму і, як місцевий житель та видатний історик, прекрасно знався на проблемах західноруського регіону.

Розселення наших предків на захід – до Вісли, чітко простежується вже в часи Великої Русі [26;77]. Але з тих же часів відбувається суперництво за ці руські етнічні землі, які періодично захоплювались поляками. В черговий раз в 981 році були приєднані до Великої Русі на західнім пограниччю Перемишль, Червень і інші города. Польща не хотіла зректися Червенських городів. По смерті Володимира польський князь Болеслав зайняв Забужжя у 1018 p., яке було під поляками до 1031 р. Ярослав Мудрий знову повернув Червенські городи до Руської держави. Від тоді ведеться боротьба між русинами і поляками за пограничні землі. Поляки не раз доходили до Буга, руські князі старалися зробити границю на Віслі [24;7].

Коли Руська держава поділилась, Забужжя прилучено до Волині, до Володимирського князівства. Був й такий час, коли Червенська земля відокремилась в Червенське князівство. Найвизначнішу історичну роль Забужжя відіграє під династією Романовичів. Роман Мстиславич приділяв західному пограниччю належну увагу. Його походи на захід і північ, на Польщу і Литву мали мету утвердити і розширити Забужжя [24;7].

Центром цього району є Холм, який згаданий уперше в 1074 році і відновлений королем Данилом як один з резиденційних городів галицько-волинських володарів [3;8].

Після смерті Романа, польський князь Лєшко у 1214 році зайняв Червенські городи. Дорогочин забрав мазовецький князь Конрад і віддав цю землю німецьким хрестоносним лицарям. В 1219 році Данило з Васильком пішли походом на Лєшка, зайняли Угроверськ, Верещин, Столп’є, Комів і всю Україну. Таким чином Червенська земля вернулась під владу Романовичів [24;8].

Князь Данило в 1234 році об’єднує Червенські городи з Галичиною в одну державу, а в 1238 році відібрав у хрестоносців Дорогочин. В 1240 році на західноруські землі напали монголо-татари та знищили всі городи. В тому часі Данило переносить столицю до Холма в більш безпечніші північні землі. Прагнучи розширити своє володіння на захід аж до Вісли, князь Данило пішов походом на Люблінську землю, після тривалої облоги у 1243 році Люблін піддався [24;8].

Кордон між Польщею і Руссю тоді пролягав по Віслі. Саме тут, у Дорогочині, папський легат Оніс коронував 1253 року Данила Галицького на короля всієї Русі [26;77].

Після занепаду династії Романовичів Підляшшя, як і Холмщина, підпадає під владу Польщі. «Руським воєводством» іменували поляки захоплені в XIV ст. Галичину. У XV ст. Руське воєводство складалося із Львівської, Перемишльської і Сяноцької земель; від кінця XV або з початку XVI ст. до нього належала і Холмська земля [21;170] та Підляшшя.

Крім того, про те, що Холмщина і вся Забузька земля здавна була заселена русинами, говорять і назви її населених пунктів [3;7]. Наприклад: Києвець, Руська Воля, Піски Руські, Горишів Руський, Лопінник Руський, Савичи Руські, Яблінь Руська [14;143,144-145,148,152]. Боратинець Руський, Грушка Запорозька, Русіли, Руськов, Русь Стара, Сток-Руський, Воля Русіновська, Вільна Русь [23].

Звертає на себе увагу навіть те, що постійна залога замку в Замості, який облягав Б. Хмельницький у 1648 році, складалась з православних руських шляхтичів. Частина з них мешкала в селі Сєдліска на захід від Замостя. За переказом, який існує у сєдліщан, предки свого часу служили в Запорозькому Війську, були найняті на початку XVII ст. канслером Речі Посполитої Яном Замойським для охорони його замку в Замості і мали за службу значні привілеї [20;49]. На шляхетне походження, в усякому разі частини сєдліщан, вказує «Литовська Метрика» 1528 р. [15], в якій зустрічаються їх прізвища.

На території Замойщини, земля Холмська, розташовувалось багато сіл руських. Ще в XVIII сторіччі церкви знаходились в Сєдлісці, Щебрешині, Замосці, Томашові, Козобудах, Сулміцах, Біжці, Лозинку, Замці, Жданові, Кшесові, Бортатичах, Стаброві, Рожанку, Ліпінах, Злойці, Обзі, Монастирі [20;50].

Мовні, віровизнаннєві й культурно-історичні відмінності між Руссю і Польщею не згладжувалися і в наступні століття [27;33].

Після третього розбору Польщі, зокрема Холмські землі, попали до складу Австрії та Берестейського і Підляського воєводств. Але в 1805 році Холмщину було приєднано до Варшавського воєводства, а після Віденського Конгресу – в 1815 році – до царства Польського [3;15].

У складі Російської імперії Забужжя перебувало до 1917 року. В роках 1917–1918 Забужжя було проголошено територією УНР, у 1918 – у складі Української Держави. З 1919 по 1939 роки Забужжя в складі Республіки Польща, русини – її громадяни. Позитивним у цей час є те, що населення цього регіону було врятоване від радянських репресій, хоча і у самій Республіці Польща були переслідування за національною та конфесійною ознакою. З 1939 по 1944 рік Забужжя під пануванням Німеччини.

У 40-50-х роках ХХ століття в результаті репресивних дій комуністичних тоталітарних систем Польщі та СРСР русини Забужжя були незаконно піддані репресіям. Керівництво Української Радянської Соціалістичної республіки і Польський Комітет Національного Визволення підписали Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР від 09.09.1944 року [2;127-136], за якою русини (українці) були, за національною та конфесійною ознакою, незаконно позбавлені польського громадянства, у них була конфіскована приватна власність, а самі вони депортовані в УРСР. Сама Угода незаконна [18;9] з огляду на те, що з 25.04.1943 по 05.01.1945 СРСР не мав стосунків з легітимним урядом Польщі.

Ще один факт щодо даного епізоду історії Забужжя. У доповідній наркома внутрішніх справ УРСР від 18.09.1944 р. поданий список заступників районних Уповноважених і заступників районних представників НКВС УРСР, виділених для роботи з евакуації громадян української, білоруської і русинської національностей з території Польщі на територію УРСР [25;50-51]. Цей документ показує, що дана «евакуація» проводилась таким каральним органом, як НКВС, тому може розцінюватись як етноцид та злочин проти людства, який призвів до зачистки у ХХ столітті Забузьких територій від автохтонного руського етнічного елементу.

На цей період польські джерела подають, що на теренах західноруських земель проживало 1062000 осіб русинського (українського) роду, з того вивезено 700000 осіб до УРСР [24;65]. За іншими даними, з Польщі до України протягом 1944-1946 років вивезено 482880 осіб [17;65]. Але ще на початку 50-х років продовжувався вивіз русинів з цього регіону, зокрема з околиць Кракова, до УРСР, що звичайно збільшує останнє з вказаних чисел. Інші дані є такі, що до грудня 1946 року було депортовано з Польщі до УРСР 529.925 осіб [3;29]. Люди вимушені були залишати свої рідні місця, де народилися, зросли, де поховані їх рідні та близькі, покидати свої рідні села та міста. Отже польська комуністична влада, при найактивнішій співпраці з владою СРСР, розправилась з русинами – автохтонами забузьких земель, позбавивши їх тих місць, де вони проживали віками [3;30-31].

Вищенаведена інформація дає уявлення щодо рівня заселеності Забужжя автохтонним руським етнічним населенням з глибин історичного минулого до середини ХХ ст. і, звичайно, вказує на заселеність цього ж регіону русинами у середині XVII ст. в період визвольної війни.

Підводячи підсумок, можемо зазначити, що політика Б.Хмельницького щодо земель Західної Русі була історично обґрунтована, об’єктивна та виважена, а по своїй суті визвольною щодо автохтонного руського населення цих земель, яке тут проживало споконвіку.
В той же час Б.Хмельницький не зміг закріпити результати військових перемог у державному форматі щодо входження цих земель до складу керованої ним Руської держави – Війська Запорозького, тим самим спровокував зі сторони антирусько-православних сил реакцію, яка була спрямована в подальшому на активне окатоличення і ополячення русинів, православних і греко-католиків.

Також діяльність Б.Хмельницького показала тісний етнокультурний зв’язок між населенням руських земель України (Центральної Наддніпрянщини) з населенням руських земель Забужжя, як єдиного етнічного організму, який прагне до спільного державного існування.

Хоча політика Б.Хмельницького щодо західноруських і не досягла у кінцевому результаті поставленої ним мети, тим не менш, це була яскрава спроба, спрямована до активізації державницьких принципів мислення, характерних для формату існування ідеї Великої Русі. Б.Хмельницький, власне, і був її натхненником, хоча і недостатньо вдалим реалізатором, який на первинному етапі не побажав скористатися посмішкою долі, а на наступному – сподівався в основному на закордонну підтримку, що не була достатньо ефективною.

Дане дослідження є лише загальним оглядом вищерозглянутої теми і може мати продовження у подальших дослідженнях цього питання, як безпосередньо щодо західноруських земель так і інших примежових територій історико-географічної країни Русь.

 

 

Література

 

1. Борисенко В. Проблеми етнографічного вивчення українців Холмщини й Підляшшя / Холмщина і Підляшшя. Історико-етнографічне дослідження. – К.: Родовід, 1997. – 384 с.

2. Боровик О.М. Трагедія Холмщини. – Рівне: Овід, 2007. – 236 с.

3. Бухало Г.В. Холмський край наш український. – Рівне, 1994. – 48 с.

4. Величко С.В. Літопис. Т.1. – К.: Дніпро, 1991. – 374 с.

5. Грушевський М.С. Історія України-Руси: У 11т., 12 кн. – К: Наук. думка, 1991. – Т. 8., 1995. – 856 с.

6. Грушевський М.С. На порозі нової України – К., 1991.

7. Довідник з історії України (А–Я): Посібник для серед. загальноосвіт. навч. закл. / за заг. ред. І.Підкова, Р.Шуста. – 2-ге вид., доопр. і доповн. – К.: Генеза, 2001. – 1136 с.

8. Документи Богдана Хмельницького. – К.: Видавництво академії наук УРСР, 1961. – 740 с.

9. Іваненко-Коленда С. Гавриїл Коленда – греко-католицький митрополит часів Хмельниччини і Руїни // Козацька спадщина: альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії України НАНУ. – Вип. 2. – Нікополь-Дніпро-вськ: Пороги, 2005. – 140 с.

10. Історія Русів. – К.: Рад. Письменник, 1991. – 318 с.

11. Костомаров М.І. Богдан Хмельницький: Історичний нарис. – К.: Веселка, 1992. – 93 с.

12. Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. – К.: Издательство при Киевском университете, 1989. – 736 с.

13. Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефан З. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / Упорядник Б.З.Якимович. – 4-те вид. – Львів: Світ, 1992. – 712 с.

14. Крип’якевич І., Крип’якевич Р. Матеріали до історії церков Холмщини і Підляшшя / Холмщина і Підляшшя. Історико-етнографічне дослідження. – Київ: Родовід, 1997. – 384 с.

15. Lietuvos Metrika = Lithuanian Metrica = Литовская Метрика – Vilnius: Mokslo ir enciklopediju leidyhla, Kn. 523: (1528); Viesuju reikalu knyga 1 / Lietuvos istorios institutas; parenge Algirdas Baliulis, Arturas Dubonis. – Vilnius, 2006. – 280 p.

16. Літопис Самовидця. видання підготував Я. І. Дзира. – Київ: Наукова думка, 1971. – 208 с.

17. Макар Ю. Холмщина і Підляшшя в першій половині ХХ століття: Історико-політична проблема. – Львів: Інститут Українознавства НАН України ім. І.Крип’якевича, 2003. – 88 с.

18. Матеріали Світового Конгресу українців Холмщини і Підляшшя (19-21 вересня 1997 року). Редактор О.Боровик. – Рівне, 1998. – 130 с.

19. Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали Історичні розповіді про запорозьких козаків. – Дніпро-вськ: Промінь, 1990. – 302 с.

20. Myk S. O Siedliskach spod Zamościa // Zamoiski Kwartalnik Kulturalny. – 1990. – № 1/23.

21. Наконечний Є. П. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. – Львів, 2001. – 400 с.

22. Polskie dzieje od czasów najdawniejszych do współczesności. – Warszawa: wydawnictwo naukowe PWN, 1994. – 378 c.

23. Polska. Mapa samochodowa. 1:715000. – Warszawa: Demart Sp. z.o.o., 2007.

24. Процюк В. Книга пам’яті. – Львів, 1994. – 76 с.

25. Сергійчук В.І. Депортації поляків з України. Невідомі документи про насильницьке переселення більшовицькою владою польського населення з УРСР в Польщу в 1944-1946 роках. – К.: ТОВ Українська видавнича спілка, 1999. – 192 с.

26. Сергійчук В.І. З історії українців Холмщини й Підляшшя / Холмщина і Підляшшя. Історико-етнографічне дослідження. – К.: Родовід, 1997. – 384 с.

27. Циганок О.М. З історії латинських літературних впливів в українському письменстві XVI-XVIII ст. – К.: Пед. преса, 1999.

28. Яковенко Н.М. Українська шляхта. З кінця XIV до середини XVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна). – Київ, 1993. – 414 с.

 

 

http://www.svit.in.ua

 

До розділу