Світовит Пашник,
Волхв РПК
Свято початку дії
вечірньої Зорі, як Богині домашнього вогнища. Вважаємо, що Матир-Сва
Слава, як священна Птаха-Перуниця з Велесової Книги мала два крила –
ранкове і вечірнє. Відповідно вона провіщала або перемогу Сонця, або
його поразку:
"Слава сяє до облаків, як
Сунь, і віщує нам побіди і загибель." (ВК,7є).
"Тут Зоря Красна іде до
нас, яко жона блага, і молока дає нам в силу нашу і кріпость двожилу. Та
бо Зориня Суне вістяща. […] І так рече Суне, що віз з волами єсть там і
жде його на Молочній Стезі. Як тільки Зоря проллється в степи, позвана
Мати, аби Сва поспішила." (ВК,7ж) [1].
Образ Птиці відтворений в
календарній системі. Нам відомі опорні точки календаря, які вказують на
межі діяльності Зорі. Враховуючи, що доба прирівнюється до року, то
вечірнє (тобто осіннє) крило Зорі має межі і відповідні свята: 4 вересня
та 4 грудня. Аналогічно вираховуємо ранкове (весняне) крило: 4 березня
та 4 червня. Літня середина між крилами якраз і визначить нам свято
Перуна – 20 липня. [7, 33].
Галина Лозко за
експедиційними матеріалами на цю дату ставить Осінню Перуницю, свято на
честь Блискавки і Грому – останні осінні громи засинають на зиму. В цей
день палять вогнище з тернового гілля, яке завдяки особливим речовинам,
що містяться в рослині не згорає і з давніх часів було відоме як
"Неопалима купина". Перед таким вогнищем читали замовляння проти пожежі.
[6, 347].
Свято названо "Віста"
умовно, бо ми не знайшли народного відповідника саме на цю дату. До
слов'янської Вісти близька біблійна Вашті з "Книги Естер" чи римська
Веста (Vesta) – вечірня зоря, якою називають планету Венеру. Веста, як і
грецька Гестія чи скіфська Табіті (пор. "топити") [2, IV,59], є Богинею
домашнього вогнища, покровителька міст і держав. Вислів "Де ти
вешталася?" стосується саме порівняння із зорею. Західна частина світу
має близьку назву до "Вісти" у ряді європейських мов: west (анг.),
westen (нім.), ovest (італ.) та ін.
Чому ж більшість ознак
Богині пов'язана з домашнім вогнищем? Тому що наша вогняна птаха-зоря
Матир-Сва-Слава несе вогонь небесний у наші домівки: "Молимо Патар Дяіє,
яко той ізведе огінь, який Матирь-Сва-Слава принесла на крилах своїх
Праотцям нашим." (ВК,19) [1]. Цей вогонь мають затопити в печах на свято
Комина 1 вересня – початок Сварожого вечора. Тому птаха-зоря для нас є
доброю гостею (Гестія), віщункою (Віста) зародження Сонця, бо вогонь
символізує зародок (або дитину) небесного світила [8, 22].
Степан Килимник
повідомляє, що "ще в ХІХ ст. в селах називали пожежу – "гість"; "Бог з
неба послав гостя", – говорили, коли грім запалить щось під час бурі.
Предмета, запаленого громом, не можна було гасити… Бо вірили, що вогонь
прийшов з неба." [5, 74].
Як бачимо, на це свято
продовжується ушанування Матир-Сви – Богині домашнього вогнища і Зорі,
яка ще зветься Перуницею.
З Вістою, як Зорею,
пов'язана весільна обрядовість. Переважно на осінній час припадали
сватання, які починалися від 1-ї Пречистої (15 серпня). Тоді вже збирали
калину і прикрашати нею двори, де були молоді дівчата. Калина мала
"вістити" про дівку на виданні. Дівчина ототожнювалася із Зорею, про це,
наприклад, пише Людмила Іваннікова: "Зоря, що сходила і зарожевіла край
неба, нагадує дівчину, що засоромилася при зустрічі з милим:
– Ой
ізійди, зійди ти, зіронько та й вечірняя,
Ой вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!
– Не подоба Зірці проти Місяця зіходити,
Не подоба дівці до козака та й виходити." [4, 114].
А ось коли дівку вже
засватали і готувалися до весілля, то вона ставала "невістою", тобто вже
не вістять про її готовність до шлюбу. Етимологічно слово "невіста"
походить від давнього "невѣста". Невіста – це дівчина або жінка, яка
одружується, наречена, молода, заручена, відданиця. З цим корінням і
подібним значенням слово зустрічається в інших слов'янських мовах [3,
60]. Ця назва залишалася за молодою жінкою, як "невістка" – дружина
сина, брата, дівера, тобто невістка – дружина по відношенню до сім'ї
чоловіка.
Література
1.
Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське
Православне Коло, 7525 (2017). – 192 с.
2.
Геродот.
Історії в дев'яти книгах / пер. А.О. Білецького. – К.: Наук. думка,
1993. – 576 с.
3. Етимологічний словник української мови: У 7 т. /
Редкол. О. С. Мельничук (голов. ред.) та ін. – К.: Наук. думка, 1983. –
Т. 4: Н – П / Уклад.: Р. В. Болдирєв та ін.; Ред. тому: В. Т. Коломієць,
В. Г. Скляренко. – 2003. – 656 с.
4. Іваннікова Л. Зоря // Українські символи. – К.:
Ред. час. “Народознавство”, 1994. – С.110-114.
5.
Килимник
С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: У 2 кн.
– Кн.2. – К.: Обереги, 1994.
6.
Лозко Г.С. Українське народознавство. – К.: Зодіак-ЕКО, 1995. – 368 с.
7.
Пашник С.Д. Образ Матир-Сви, як священної птахи русів, у Велесовій Книзі
/ Бойовий дух воїна – Запоріжжя.: Руське Православне Коло, 7524 (2016).
– С.28-35.
8.
Пашник С.Д. Руська Православна Віра у питаннях і відповідях. –
Запоріжжя: РПК, 7525 (2017). – 68 с.
http://www.svit.in.ua
До розділу