Світовит Пашник,
Волхв РВ
Церковне свято Господнього Стрітення
припадає на 2 лютого й пов'язене з тим, що малого Ісуса через 40 днів
після народження батьки принесли до храму, де він зустрівся із Семе(о)ном,
якому, за євангельською оповіддю, було відкрито Святим Духом, що він не
побачить смерті, доки не узріє Месію. Семен пізнає в Ісусі довгожданого
Спасителя й бере його на руки. Це свято христосівською церквою було
запроваджене лише в другій половині IV століття, і протягом кількох
віків воно поширилося на теренах панування релігії. У храмах того дня
прийнято носити свічки. [див. 1, 372-374].
Вважаємо, що церква використала
стародавнє свято для своїх потреб, адже в багатьох народів існує звичай
посвячувати новонароджену дитину на 40-й день. Саме на цей час
Місяць-човен, що відправився у подорож 1 січня, досягнув іншого берега –
завершується місяць очищення як для новонародженого, так і для померлого
сонячного божества. Тоді ж завершується й весільна подорож, яка
остаточно утверджує постання нової родини.
Число 40 і слово "с(т)рок мають
праслов'янське походження. Воно пов'язане з давньоруським "сърокъ" та
праслов'янським *sъrokъ, що означало "угода" або "домовленість".
Етимологічно, "строк" вказує на певний період часу, встановлений для
важливої події, або на момент, коли ця подія має завершитися.
40 днів – священне число. Від смерті
старого Сонця, народження нового Світила та божественного шлюбу має
пройти 40 днів до моменту "строку-угоди". Тому всі "зустрічаються" в
храмі, щоб укласти угоду.
Припускаємо, що саме цього дня дитину
мали вперше вводити до храму і приєднувати до Роду Земного, тоді як душа
померлого приєднувалася до Роду Небесного. Вони зустрічалися в храмі,
щоб кожен зайняв своє місце. Тож проводили відповідні обряди посвячення
і поминок. До цього часу душа померлого ще "митарствує", а згодом
знаходить спокій. Новонароджену дитину начебто переслідують навські
божества – триває вічна боротьба за душу між світами. Тому до посвячення
намагалися не показувати немовля чужим людям; раніше навіть не виносили
на вулицю. Відмінно від євангельського сюжету, де дитину до храму
приходять батьки, у нашому звичаї це роблять куми – підмінні духовні
батьки. Бо потойбічні сили знають справжніх батьків і можуть зашкодити
дитині (див. легенди про переслідування божественного малюка).
Далі подаємо народний звичай святкування
Стрітення за дослідженнями М. Шмайди. На Стрітення люди йшли до храму на
Службу Божу й несли з собою або купували свічку, яку після освячення
називали громничною, а також пляшку з водою, яку священик кропив
свяченою водою разом із свічками.
Кожен з прихожан, хто приносив в храм
свічку, робив на ній якийсь знак (шкрябав нігтем, обв'язував кольоровою
ниточкою чи позначав якимось іншим знаком), щоб після освячення впізнати
її серед інших.
Громничні свічки застосовували у багатьох
життєвих ситуаціях. Коли хтось не міг умерти, йому давали свічку в руки
(а якщо не тримав – запалювали її за головою). Коли хтось вирушав у
далеку дорогу – на війну чи за океан. Коли в селах лютувала пошесть –
холера чи мор. Коли вперше йшли орати або вперше виганяли худобу навесні
– завжди запалювали свічку-громничку. Коли в хаті водилося нещастя – нею
обкурювали обійстя.
Коли навесні налітала велика буря з
громом і блискавками (у народі казали "б'ють перуни"), селяни, щоб
захистити себе, господарство і худобу від вогняної блискавиці,
запалювали свічку-громничку, посвячену в храмі, ставили її перед
образами або приліплювали до столу і молилися: "Врятуй, Боже
Всемогутній, мене від усякого зла". Тоді брали зілля – багнітки,
посвячені на Квітну неділю, та ліщину, якою замаювали вікна й двері на
Русаля, – і кидали у вогонь як жертву Перунові. Вірили, що святий дим зі
свяченого торішнього зілля розганяє хмари.
Разом із свічками-громничками в церкві
святили й воду – стрітенську. Її берегли як цілющу: вживали проти
пристріту (наврочення), лікували вуха, натирали хворі місця на тілі. Нею
навесні окроплювали господаря, коли він уперше йшов орати, та худобу,
коли вперше виганяли в поле, щоб її не "пристрітили" погані очі. Нею ж
окроплювали кути хати, щоб у ній панував спокій, а решту залишали на
випадок якоїсь недуги. У таку воду кидали вуглики як протиотруту від
хвороб (пристріту). [див. 2].
Припускаємо, що зустріч човна-місяця, а
разом із ним і вшанування на 40-й день від Різдва новонародженого,
пошлюбленого і померлого сонячного божества супроводжувалася грюканням у
дзвони, наче грім, сани прикрашали дзвонами, і люди могли нести
дзвоники. І гриміло, коли з'їжджалися до храму, тому свято мало й другу
назву – Громниця.
Література
1. Катрій Ю.Я. Пізнай свій обряд! Літургійний рік Української
католицької церкви. – Ню-Йорк, Рим: ОО. Василіян, 1982. – 493 с.
2. Шмайда М. З обрядового календаря русинів-українців Пряшівщини //
Пам’ятки України, 1992, – ч.1. – С.50-54.
Пашник С.Д. Руський
Православний Календар. – Запоріжжя: Рідна
Віра
- у форматі
PDF
- у
форматі DOCX
http://www.svit.in.ua
До розділу