До розділу

 

Руське Православне Коло

 

Віталій Романченко

«Велика Вітчизняна Війна» в українському контексті

 

 Я багато чому навчився у марксистів, і я

визнаю це без коливань. Я вчився їх методам.

Адольф Гітлер

 

Нас сповна підготували до агресивної війни. І тут

вже не наша провина, що агресію вчинили не ми.

Генерал – майор П.Г. Григоренко

«В подполье можно встретить только крыс»

 

 

      9 травня офіційно святкується 65 – а річниця перемоги СРСР у «Великій Вітчизняній» війні. Проте чи була дана війна дійсно «Великою», та ще й «Вітчизняною» для української нації?

      Даний термін для означення радянсько – німецької війни 1941 – 1945 рр. запровадив В. Молотов – голова Радянського уряду в 1930 – 1941 рр., народний комісар закордонних справ (один з підписантів пакту Молотова – Ріббентропа, що дозволив Гітлерові розв’язати Другу світову війну), безпосередній керівник проведення колективізації та Голодомору – геноциду українського народу. Радянські псевдо історики до 1991 р. не ставили під сумнів даний термін, українські історики після 1991 р. продовжують славну традицію тоталітарного минулого, не в змозі піддати події Другої світової війни ретельному аналізові.

      Корені приходу нацистів до влади йдуть з Кремля. І Маркс, і Ленін, і Сталін марили світовою революцією, Всесвітньою Радянською Соціалістичною Республікою. Спроба розпочати дану революцію в 1919 – 1920 рр. виявилась невдалою – у 1919 р. завадив наступ Денікіна, у 1920 р. розгром РСЧА під Варшавою (радянська пропаганда напередодні однозначно заявляла про наступні цілі – Берлін та Париж). Декларація про утворення СРСР 1922 р. визначала, що СРСР – це лише перший крок у створенні Всесвітньої соціалістичної республіки, намічалось збільшувати кількість республік до останньої країни у світі (до речі, на гербі СРСР зображено всю планету Земля). Дана декларація – пряме оголошення війни всьому світові, оскільки була офіційним документом, ціллю величезної держави. Важливо і те, що газета «Правда» оголосила початок 1941 р. під гаслом збільшення числа республік у складі СРСР: «Наш каждый год – победа и борьба. За уголь, за размах металлургии!.. А может быть – к шестнадцати гербам еще герба прибавятся другие».

      Лише в останні роки стає загальновідомим факт: 20 тис. німецьких офіцерів пройшли бойову підготовку в СРСР (1920-ті рр.), саме вони склали кістяк гітлерівського Вермахту. За для чого Кремль навчав німецьку армію? Ясна річ, не для того, щоб влітку 1941 р. німці направили удар по СРСР. Кремль прагнув нової світової війни, каталізатором якої знов, як і в 1914 р., мала стати Німеччина. Точніше її реванш перед Францією та Британією.

      За для початку загарбницької війни Кремль мав отримати суттєвий привід – інакше світова спільнота могла б об’єднати зусилля проти більшовизму. Таким приводом мала стати агресивна політика А. Гітлера. Ще в кінці 20-их рр. «Майн кампф» (Моя боротьба) Гітлера була таємно опублікована в СРСР – не для простого населення (за читання такої літератури просто б розстріляли), а виключно для начальницького складу ВКП(б), держави, командного складу РСЧА та НКВС. Маршал Радянського Союзу К.К. Рокоссовський свідчить: «Все мы в свое время читали книгу Гитлера «Майн кампф». Ціль публікації: ретельно пояснити номенклатурі СРСР позитив приходу Гітлера до влади у Німеччині: суть даної праці – Рейх розпочне війну на Заході (Франція) і Сході, перетвориться на зло для світового співтовариства, що призведе до світового катаклізму, під час якого СРСР зможе під приводом звільнення Європи від фашизму – окупувати континент, приєднавши до СРСР більшість країн Європи (в реальності так сталось лише наполовину – в 1944 – 1945 рр. окуповано Східну Європу). До 22 червня 1941 р. Гітлер, сам того не усвідомлюючи, був лише слухняною маріонеткою Сталіна, своєю загарбницькою політикою діючи виключно в стратегічних інтересах Кремля , наближаючи «визвольний» похід Червоної Армії в Європу. В 1933 р. Гітлер міг не прийти до влади, якби не сталінський Комінтерн, по лінії якого Компартії Німеччини було заборонено утворювати коаліцію з соціал – демократами (також лівими, однак СРСР всю пропаганду направляв проти них, а не нацистів, називаючи їх «соціал – фашистами» – чи не дивно?). Після парламентських виборів у жовтні 1932 р. Гітлер та НСДАП опинились у патовій ситуації: нацистська партія найпопулярніша у країні, але їм не вистачає місць у Рейхстазі для формування більшості (прямий аналог з Партією Регіонів у 2007 р.), партія має величезні борги. За свідченням оточення, Гітлер мав намір покінчити життя самогубством у грудні 1932 р., керівний склад НСДАП мав намір емігрувати, в іншому випадку вони б сіли до в’язниці за фінансові борги. КПН та СДПН мали неймовірну можливість знищити нацизм у зародку – утворивши коаліцію, що б дозволила сформувати більшість у парламенті, уряд. Однак, КПН пішла на вірне самогубство, відмовившись від даної ідеї, пішла не з власної волі – Комінтерн міцно тримав міжнародний комуністичний рух у покорі, як фінансово, так і політично. Таким чином, Сталін привів Гітлера до влади. На початку 90-их рр. широкий резонанс викликало розсекречення договору 1938 р. про співробітництво між Гестапо та НКВС, отже братські режими налагодили дружні стосунки задовго до пакту Молотова – Ріббентропа.

      На XVIII з’їзді ВКП(б), у березні 1939 р., Сталін публічно розкрив карти: «Первая мировая война дала победу революции в одной из самых больших стран… а потому боятся, что Вторая мировая война может привести также к победе революции в одной или нескольких странах. А поскольку нашей целью является мировая революция, то развязывание войны в Европе есть наше средство во имя цели, которая оправдывает все».

      29 вересня 1939 р. М.С. Хрущов, на новому кордоні з Німеччиною заявив: «Пусть немцы творят преступления, потом в Европу придет Красная Армия – освободительница…».

      Л.Д. Троцький, в останні роки життя, відкрито писав про підготовку СРСР до походу в Європу, за що і поплатився життям – у серпні 1940 р. був убитий агентом НКВС, за наказом Сталіна.

      Пізніше, 5 травня 1941 р., на закритому виступі перед випускниками військових академій Сталін остаточно підтвердив: «Рабоче-крестьянская армия должна стать самой агрессивной из всех когда-либо существовавших наступательных армий… Что значит политически подготовить войну? Политически подготовить войну – это значит чтобы каждый человек в стране понял, что война необходима. Сейчас, товарищи, вся Европа завоевана Германией. Подобное положение нетерпимо, и мы не собираемся его терпеть. Народы Европы с надеждой смотрят на Красную Армию-освободительницу. Видимо, войны с Германией в ближайшем будущем не избежать, и, возможно, инициатива в этом вопросе будет исходить от нас. Думаю, это случится в августе». Гітлер не став чекати нападу СРСР в серпні, він діяв на випередження. Про це – трохи пізніше.

      21 червня 1941 р. СРСР розгорнув на Заході 5 фронтів, командні пункти розгорнуто ще в лютому 1941 р. – фактично СРСР, створюючи фронти не для захисту, а для інших цілей, оголосив війну Німеччині, справа була лише у часі до нападу…

      Безпосереднім союзником нацизму виступав СРСР. Нацистське керівництво прагнуло укласти з СРСР виключно пакт про ненапад, однак прибулому до Москви Ріббентропу Сталін висунув умову – додатковий протокол про поділ сфер впливу в Європі. Ріббентропу (після консультацій з А. Гітлером) нічого не залишалось як 23 серпня 1939 р. підписати і таємний договір (за яким СРСР отримував держави Балтії, Бессарабію, Західну Україну та Західну Білорусь). Втоплена у крові спільними зусиллями Рейху та СРСР Польща – яскравий приклад однорідності ідеологій націонал – соціалізму та інтернаціонал – соціалізму (комунізму). Різниця між ними лише в об’єктах знищення: для нацистів – це нижчі раси, для комуністів – це ворожі класи. Однорідність, дзеркальна схожість режимів Рейху та СРСР не викликає сумніву у жодного незаангажованого дослідника.

      Відносно «визвольного походу» у Польщу, який українські історики не насмілюються назвати спільною війною СРСР та Рейху: сам Молотов 31 жовтня 1939 р. заявив на сесії Верховної Ради СРСР: «Оказалось достаточным короткого удара по Польше со стороны сперва германской армии, а затем Красной Армии, чтобы ничего не осталось от этого уродливого детища Версальского договора».

      І ще цитата з виступу Молотова, стосовно єдності ідеологій: «…Не только бессмысленно, но и преступно вести такую войну, как война за «уничтожение гитлеризма…». Коментарі зайві. Теза більшості істориків, про те, що підписанням пакту Сталін виграв два мирні роки для СРСР звучить як дикість: розгром Польщі, загарбницька війна проти Фінляндії, окупація Литви, Латвії, Естонії, Буковини, Бессарабії – і це мирні роки. До речі, за числом військових втрат у 1939 – 1940 рр., СРСР поніс більше втрат, ніж Німеччина: 142 тис. вбитими проти 97 тис. з німецького боку. Отже – воююча Німеччина була навіть більш «мирною», ніж «невоюючий» СРСР.

      Крім того, саме завдяки ресурсам, поставлених з СРСР, Гітлер завоював Францію, Бельгію, Голландію, Люксембург, Данію, Норвегію, Югославію, Грецію.

      СРСР міг залишитись союзником Третього Рейху – візит Молотова у Берлін у листопаді1940 р. є найяскравішим цьому свідченням. Але домовленості про новий поділ сфер впливу зайшли у тупик: Молотов, представляючи інтереси Кремля, заявив про інтереси СРСР в Румунії, Болгарії, Фінляндії, а також Туреччині (проливи Босфор і Дарданелли). У разі позитивного вирішення питання, Кремль обіцяв увійти до Антикомінтернівського пакту (!!!), влившись до союзу з Німеччиною, Італією та Японією. Однак, Гітлер, вважаючи південно – східну Європу своєю вотчиною, відмовив у претензіях (румунська нафта слугувала основою боєздатності Вермахту, окупація Буковини та Бессарабії РСЧА вже змусила Гітлера насторожитись – Сталін все більше просувається до нафтового серця Рейху). Натомість Рейх обіцяв врахувати інтереси СРСР при розподілі колоній Британської імперії (яку ще треба було перемогти). Таким чином, можливість продовження союзницьких відносин зійшли нанівець.

      До речі, вперше Гітлер висунув ідею нападу на СРСР у липні 1940 р., після численних донесень розвідки про суттєву таємну передислокацію радянських військ до німецького кордону. Тоді ж Гітлер дає доручення підготувати проект нападу на СРСР (операція «Барбаросса»), який буде затверджений директивою від 18 грудня 1940 р., після провальних вищезазначених переговорів.

      Початок бойових дій. 22 червня 1941 р. Німеччина нанесла упереджу вальний удар по СРСР.

      Радянська пропаганда (і сучасні офіційні історики) використовувала міф про перевагу Німеччини у військовій силі. Однак, навіть за заниженими даними «Військово – історичного журналу» (1989 р.), станом на 22 червня 1941 р. СРСР зосередив на кордоні 23 тис. 457 танків (більше ніж всіх танків всіх країн світу разом взятих), 20 тис. літаків. Німеччина мала: танків – 3712, літаків – 4950. Якість радянських танків, артилерії не лише не поступалась німецькій, але і значно перевершувала її. Причина катастрофи 1941 р. (найбільшої військової катастрофи в історії) однозначні: вся кадрова Червона Армії (5,5 млн. вояків), разом з незліченною кількістю озброєння, техніки, припасів були зосереджені на самому кордоні. Вся авіація, а також аеродроми розміщувались на прикордонні, командні пункти - там же. Все було підготовлено для вторгнення в Європу. Окрім того, на кордоні було зосереджено дивізії особливого призначення (Осназ) НКВС, єдина ціль яких (за досвідом окупації держав Балтії, Зах. України, Білорусі, Бессарабії, Буковини) – радянізація захоплених територій, але західніше – лише Німеччина.

       Лише напад Гітлера, що змішав ряди червоної армади, призвів до тотальної поразки. У перші ж дні була знищена практично вся радянська авіація, командири втратили зв'язок з частинами, продовольство було захоплене, або знищене німцями. Тільки вагонів з артилерійськими снарядами РСЧА втратила 25 тисяч. Дислокація свідчила лише про одне – підготовку до світової революції. Частина істориків висуває припущення: Сталін готувався до оборони. Однак, в реальності жодних оборонних дій до 22 червня не відбувалось. Навпаки, оборонна «лінія Сталіна» - знищена в 1939 – 1940 рр., «лінія Молотова» була чистим окозамилюванням для німців (мала переконати їх у тому, що СРСР має на меті лише оборону), ніколи за призначенням не використовувалась. Окрім того, саме загрозлива таємна передислокація військ РСЧА у Львівський та Білостокський виступи спровокували Гітлера. Воїнів РСЧА ніколи не вчили оборони, лише наступу, плани оборони країни – начисто відсутні, топографічних карт СРСР не існувало, друкували лише карти Німеччини та Румунії (які німці захоплювали цілими вагонами влітку 1941 р.).

      Непоміченим для істориків залишився факт: 25 червня радянські війська вдруге нанесли удар по Фінляндії. Ще 22 червня Фінський уряд ухвалив рішення про нейтралітет у радянсько – німецькій війні, посол СРСР у Гельсінкі заявив, що СРСР поважатиме нейтралітет Фінляндії. Однак, напад стався, зрозуміло, що підготовку до другої війни з Фінляндією Кремль розпочав за багато місяців до червня 1941 р. (елементарно стягнути війська, збудувати аеродроми, склади припасів за декілька днів фізично неможливо). Також, у надскладних умовах серпня 1941 р. СРСР окупував північний Іран, який, нібито міг стати союзником Рейху, але, знову, підготовка до окупації сягала, як мінімум весни 1941 р., коли СРСР не чекав нападу німців.

      Недослідженим істориками залишається факт особистої переписки Гітлера та Сталіна, але саме вона дає відповідь на питання: чому Сталін не вірив у напад Рейху. З 3 листів Гітлера збереглось лише два, з 2 листів Сталіна до Гітлера – жодного (засекречені, або знищені). В одному з них (докладніше – див. І. Буніч «Гроза. Кровавые игры диктаторов») Гітлер пояснював Сталіну причину передислокації Вермахту до кордонів СРСР як відволікаючий маневр перед вторгненням до Британії. Сталін мав всі причини повірити цьому, оскільки Вермахт був у рази слабшим у порівнянні з РСЧА, напад на Союз був би для Гітлера самогубством, так підказувала логіка, так і сталось. Вірити Р. Зорге Сталін не мав жодних підстав, оскільки той був так званим «злостным невозвращенцем», якого в СРСР чекав розстріл.

      Стосовно тези антиукраїнських діячів про ОУН – УПА, як колабораціоністську силу. Намагання С.А. Бандери та ОУН відродити Українську державу є історичним фактом – 30 червня 1941 р. у Львові проголошено Акт Відродження Української держави, сформовано уряд. Однак, дивно повелись німці з «колабораціоністами»: Бандеру відправлено до концтабору, його рідних братів вбито, проти членів ОУН розпочались репресії. Не зупиняючись на даній темі, наведу лише документ, який сучасні комуністи можуть вільно знайти у підручнику з історії України:

 

«Айнзацкоманда с/5/ц/5/ О.И., 25 листопада 1941

Поліції безпеки і СД

-Kdo- Tgb № 124321/41

Зовнішнім постам: Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінниця

Стосується: ОУН (Рух Бандери)

Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Рейхскомісаріаті (Україна) з метою створити незалежну Україну. Всі функціонери (активісти) руху Бандери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники.

Протоколи допитів належить переслати в айнзац-команду ц/5.

Цей лист має бути знищений командофюрером негайно після прочитання.

Підпис (нечіткий)

СС-оберштурмбанфюрер».

 

      Дійсно, дивно німці відносились до «колабораціоністів». Однак, очевидно підручник з історії для учнів 10 класу надто фундаментальна праця для вітчизняних марксистів.

      Окремо слід відзначити методи сталінських генералів1943 – 1944 рр.: чоловіче населення звільнених від німців українських території миттєво мобілізовували, не відводячи часу ні на бойову підготовку, ні на озброєння («одна гвинтівка на шістьох» –сувора реальність не 1941 р., а саме років повернення Червоної Армії в Україну). Дана традиція мала одну мету – використати «неблагонадійний» український народ у якості «гарматного м’яса», фактично німці відступали лише повністю використавши боєкомплект проти небоєздатних українських селян. У цьому контексті можна без перебільшень констатувати: генералісимус Сталін, маршал Жуков та ін. полководці перемогли Третій Рейх, заваливши його трупами народів СРСР. Чого вартий лише метод Жукова долати мінні поля колонами солдат, не використовуючи саперів…

      Щодо перемог радянської зброї на фронтах: Сталінградська битва вважається грандіозною перемогою РСЧА, взято у полон рештки 6 – ої армії Паулюса (90 тис. вояків). Але ж чим тоді вважати оточення частин РСЧА під Мелітополем, де німці взяли у полон 100 тис. наших вояків? Про оточення під Уманню, де німці полонили також 100 тис. червоноармійців? Про Харків (250 тис. полонених), про Смоленськ (300 тис. полонених), про Вязьму (600 тис.), Київ (665 тис. червоноармійців)? Список можна продовжувати…

      Ідея депортації українського народу. Як відомо, у 1944 р. відбулась депортація цілої низки народів СРСР (кримських татар, чеченців, карачаївців та ін.), однак закритою темою й досі (для наших істориків) залишається спроба вищого керівництва СРСР у 1944 р. піддати тотальному виселенню цілий український народ (заселивши Україну росіянами, що частково відбулось протягом 1933 р.). Цінним доказом даної тези є документ, відкритий для суспільства російським істориком (який, до речі, не відноситься до українофілів) Ф.І. Чуєвим (Солдаты империи: Беседы. Воспоминания. Документы. 1998 р.). Вважаю, варто навести документ цілком (виділення в тексті моє – Р.В.):

 

СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО

Приказ №0078/42

22 июня 1944 года

г. Москва

 

ПО НАРОДНОМУ КОМИССАРИАТУ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ СОЮЗА И НАРОДНОМУ КОМИССАРИАТУ ОБОРОНЫ СОЮЗА СССР

 

Агентурной разведкой установлено:

За последнее время на Украине, особенно в Киевской, Полтавской, Винницкой, Ровенской и других областях, наблюдается явно враждебное настроение украинского населения против Красной Армии и местных органов Советской власти. В отдельных районах и областях украинское население враждебно сопротивляется выполнять мероприятия партии и правительства по восстановлению колхозов и сдаче хлеба для нужд Красной Армии. Оно для того, чтобы сорвать колхозное строительство, хищнически убивает скот. Чтобы сорвать снабжение продовольствием Красной Армии, хлеб закапывают в ямы. Во многих районах враждебные украинские элементы, преимущественно из лиц, укрывающихся от мобилизации в Красную Армию, организовали в лесах «зеленые» банды, которые не только взрывают воинские эшелоны, но и нападают на небольшие воинские части, а также убивают местных представителей власти. Отдельные красноармейцы и командиры, попав под влияние полуфашистского украинского населения и мобилизованных красноармейцев из освобожденных областей Украины, стали разлагаться и переходить на сторону врага. Из вышеизложенного видно, что украинское население стало на путь явного саботажа Красной Армии и Советской власти и стремится к возврату немецких оккупантов. Поэтому, в целях ликвидации и контроля над мобилизованными красноармейцами и командирами освобожденных областей Украины,

приказываю:

1. Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов.

2. Выселение производить:

а) в первую очередь украинцев, которые работали и служили у немцев;

б) во вторую очередь выслать всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации;

в) выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии;

г) выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться одним и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии.

3. Над красноармейцами и командирами из оккупированных областей установить следующий контроль:

а) завести в особых отделах специальные дела на каждого;

б) все письма проверять не через цензуру, а через особый отдел;

в) прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек командиров и красноармейцев.

4. Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12 и 25 карательные дивизии НКВД.

Приказ объявить до командира полка включительно.

Народный комиссар внутренних дел Союза ССР БЕРИЯ

Зам. народного комиссара обороны Союза ССР, маршал Советского Союза ЖУКОВ

 

      Тільки військове становище та чисельність українського народу не дозволили кремлівським стратегам заслати українців у Сибір. Дані дії викликали б повстання серед українців – червоноармійців, всього українського народу, було б зруйновано радянський тил в Україні, загальний наступ РСЧА на Європу був би провалений. Таким чином, відмова Сталіна ввести даний наказ у дію пояснюється виключно залишком прагматизму, однак, відзначимо, організаційні дії на місцях співробітниками НКВС, НКДБ щодо депортації українців наприкінці червня 1944 р. проводились.

      «Звільнення» Європи. Офіційна радянська історична наука (пропаганда) як і сучасна українська наука вважають похід РСЧА у Європу в 1944 – 1945 рр. визволенням. Однак, чому ж самі жителі Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини та ін. країн нині вважають дані події окупацією? Загалом, чи отримали свободу народи Східної Європи після 1945 р.? Ні, просто один окупант змінився іншим: СРСР насадив народам Сх. Європи тоталітаризм, репресії, повне нівелювання прав людини, диктат Кремля на довгі пів століття. Загалом, правий ветеран – червоноармієць, дисидент Левко Григорович Лук’яненко: не могли раби принести іншим народам свободу. Саме рабами були всі громадяни СРСР, не маючи жодних прав, лише обов’язки; селяни були прирівняні до худоби, не маючи паспортів (до речі, на собаку високої породи паспорти дозволялись, але не на людей). То ж яку свободу несла народам Європи «армія – визволителька»? Таку саму, яку мав український народ? Тоді, така свобода гірша, за нацистське рабство.

      Народи Європи добре пам’ятають масові злочини, вчинені деякими червоноармійцями – грабунки, ґвалтування. У німецькій армії та військах СС діяв наказ – за мародерство та ґвалтування призначався розстріл. Сталін свідомо санкціонував дані злочини. Ветеран Другої світової, радянський поет Д. Самойлов свідчив: «Армия сопротивления и самозащиты неприметно стала армией лютой ненависти. И тут великая наша победа стала оборачиваться моральным поражением, которое неприметно обозначилось в 1945 году… Унимая мародерство и насилие ровно настолько, насколько оно угрожало армейской дисциплине, вводя организованные формы мародерства и насилия, Сталин создавал нечто вроде национальной круговой поруки аморализма, окончательно сводил к фразеологии идею интернационализма, чтобы лишить нацию морального права на осуществление свободы». Наскільки Європа стала вільною завдяки СРСР? Берлінське повстання 1953 р., Угорське повстання 1956 р., Берлінська стіна 1961 р., Чехословаччина 1968 р. – дійсно, «атрибути» волі.

      «Перемога». Називати війну «вітчизняною» можуть лише ті, хто захищали свою вітчизну. Українці не мали своєї держави, воюючи на боці модернізованої тоталітарної Російської імперії. Чи логічно колишній колонії і нині вважати своєю вітчизною метрополію, яка знищила українців у рази більше, ніж німці? Ми перемогли нацизм, але не стали вільними, це і є перемогою?

      Документи стосовно дислокації армій СРСР на 22 червня, їх чисельний склад досі залишаються секретними. Дослідники – ентузіасти власноруч, збираючи по крупинкам матеріали, реконструюють картину напередодні нападу німців. Парадокс: якщо війна «велика» і «вітчизняна», який сенс приховувати правду? Нема СРСР, нема Рейху, мертві всі високі учасники подій (останній член сталінського політбюро – Л. Каганович – помер у 1991 р.), війна закінчилась 65 р. тому. Логіка наводить на висновок: якщо найважливіші документи часів війни досі засекречені, значить – війна була не такою священною, і ті документи зовсім не відповідають терміну Молотова. Саме дислокація РСЧА діє відповідь на головне питання: чому Гітлер напав на СРСР.

      Стосовно офіційної історії «Великої Вітчизняної Війни» найкраще зазначив ветеран, інвалід Другої світової, російський письменник В. Астафьєв: «Советские историки в большинстве своем, а редакторы и сочинители “Истории Великой Отечественной войны” в частности, давно потеряли право прикасаться к святому cлову “правда”, ибо от прикосновения нечистых рук, грязных помыслов и крючкотворного пера – оно и без того изрядно у нас выпачканное и искривленное – пачкается и искажается еще больше. Вся 12-томная “История” создана, с позволения сказать, “учеными” для того, чтобы исказить историю войны, спрятать “концы в воду”, держать и далее наш народ в неведении относительно наших потерь и хода войны, особенно начального ее периода».

      До речі, за часів Сталіна 9 травня не було святом (Друга світова війна була для диктатора поразкою – захоплено територій у рази менше, ніж передбачалось), за Хрущова – 9 травня – звичайний робочий день (будучи членом політбюро, Хрущов прекрасно розумів: світова революція провалена, то ж що святкувати?). Лише за Л. Брежнєва, у 1965 р., було вирішено святкувати день перемоги над Німеччиною.

      Втрати. Точне число втрат у радянсько – німецькій війні невідоме. Офіційні радянські історики дали цифру у 27 млн. загиблих – дані цифри були оголошені за правління Л. Брежнєва, хоча за Хрущова статистика твердила про 20 млн., а за живого Сталіна 7 млн. Отже, за Сталіна й Хрущова радянські історики просто вводили суспільство в оману (попросту – брехали), але за часів Брежнєва могли б ті самі історики стати чесними? Чи можна довіряти статистиці тоталітарної держави, яка з перших років свого існування прагнула приховати історичну правду. Ситуація погіршується тим, що українська історична наука перебуває у зародковому стані, на вітчизняному науковому «олімпі» залишається стара «гвардія КПРС» – тому і в сучасних підручниках з історії використовується нічим не підкріплена цифра у 27 млн. Навіть історики авторитарної Росії (трансформованої Червоної імперії XXI ст.) допускають значно більші втрати: Б.В. Соколов – від 41 до 43 млн. чол.; Б. Ісаков зазначає: «Общие потери на фронте и в тылу в годы Великой Отечественной войны составляют 47–50 миллионов». Варто відзначити - значна частина загиблих на вині сталінських репресивних органів, ці жертви також відносяться до загального числа втрат у «Великій Вітчизняній» війні. Колективізація і розкуркулення, Голодомор 1932 – 1933 рр. забрали життя понад 10 млн. українців (дані СБУ), втрати у радянсько – німецькій війні складають приблизно 11 млн. осіб. Отже, якщо війна 1941 – 1945 рр. є «вітчизняною», то чим є для нас, українців, війна на знищення 1929 – 1933 рр.? Не інакше, як Великою Анти вітчизняною Війною, Геноцидом українців (що б не говорив на Парламентській Асамблеї Ради Європи антиукраїнський Президент Янукович).

      Стосовно загальних втрат народів СРСР за період 1917 – 1991 рр., вищезгаданий вчений Б. Ісаков зазначає: «Грубо говоря, мы “ополовинены”. В результате “экспериментов” XX столетия страна потеряла каждого второго жителя… Прямые формы геноцида унесли от 80 до 100 миллионов жизней. Коммунизм был даже большим злом, чем нацизм. Похожим, очень похожим, но большим, уже потому, что дольше жил. Нацизм существовал 12 лет, и, слава Богу, его прикончили, а коммунизм – 73 года…». Всесоюзне товариство «Меморіал» наводило цифру у 120 млн. загиблих протягом 70 років, з яких понад третина – українці. Але, руйнівний вплив комуністичної диктатури торкнувся не лише життя, але й душі людей: А.Н. Яковлєв у праці «К социальной демократии» (1996 р.) відзначає: «Вообще-то говоря, все, что с нами происходит, это расплата за большевизм… Большевизм изуродовал Россию, исковеркал сознание значительной части народа, всячески поощряя фанатизм, нетерпимость, иждивенчество, доносительство… В. Ульянов (Ленин), перед которым нас заставляли стоять на коленях, оказался убийцей с большой дороги. Именно он санкционировал “красный террор”, создание концентрационных лагерей, в том числе для детей заложников, применение удушливых газов против восставших тамбовских крестьян». Те ж саме можна сказати і про Сталіна, його вірного учня Хрущова, неосталініста Брежнєва та сучасну когорту комуністів, що зганьбили українську землю, поставивши пам’ятник тиранові Сталіну у м. Запоріжжя.

      Парад 9 травня у Києві, спільно з військами Білорусі та Росії, виглядає заполітизованою клоунадою. У складі СРСР перебувало 15 республік (під час Другої світової – 16), але чому ж не запросили війська Грузії, Казахстану, Естонії та ін.? Не менший за СРСР внесок у перемогу над фашизмом внесли Британія (що своєю авіацією знищила економіку Третього Рейху) та США (звільнення Африки, Італії, Західної Європи, а також Ленд – ліз, без якого СРСР навряд чи витримав участь у війні). Парад 9 травня – просто демонстрація нового курсу «української» влади, курсу в Азію, назад до Москви, не більше.

      Вірю, справжні українці не святкуватимуть 9 травня – День національного трауру, пам’яті за загиблими мільйонами безневинних людей, яких спільними зусиллями відправили на той світ підпалювачі війни – Гітлер та Сталін, Москва та Берлін. Важко уявити, щоб під час похоронів родичі померлого влаштовували святкування. Святкувати перемогу сталінського фашизму над гітлерівським – кощунство.

 

P.S.. Кому потрібен міф про «Велику» «Вітчизняну» війну?

      «Велика Вітчизняна» війна слугує потужним рупором комуністичної пропаганди як на державному рівні (Росія), так і на громадському. Окрім використання тоталітарної символіки на 9 травня, показу по ТБ заідеологізованих радянських фільмів (в яких зрадниками завжди виступають українці) небезпечною є пропаганда «культу особи» Сталіна: українські (вірніше, антиукраїнські) комуністи, інші ліві (хоч в нашій країні лівих нема, є – східні, тобто, проросійські) щораз сильніше ідеалізують Сталіна в суспільстві, оскільки він був Верховним Головнокомандувачем, «архітектором» «перемоги». Все пізнається у порівнянні: чи можна уявити у сучасній Німеччині намагання виправдати А. Гітлера? Він також був «архітектором» великої кількості перемог. 25 січня 2006 року ПАРЄ прирівняла комунізм до фашизму, тому об’єднана Європа не має суперечливих позицій з даного питання. Єдності думок не має лише українське суспільство, яке найбільше постраждало від червоного московського фашизму.

      Наведу приклад з особистого життя: наприкінці квітня 2010 р. до навчального закладу, в якому я маю честь навчатись, завітали на зустріч зі студентством ветерани «ВВВ». З чотирьох ветеранів лише двоє брали участь у бойових діях (!), однак замість розповідей про своє героїчне і трагічне життя, участь у захисті СРСР (тих ветеранів, що хоч воювали) ми, студенти, прослухали майже двогодинну лекцію про «героїв» Леніна і Сталіна. Ветерани згадали і про життєдайну силу «великого» вчення марксизму – ленінізму, «вигаданий» Голодомор, колективізацію, «виродків» бандерівців. Важливо відзначити, один з ветеранів – ніхто інший, як почесний кат українців – співробітник Внутрішніх Військ МВС СРСР (каральні війська колишнього НКВС), який хоч Другу світову в очі не бачив, але гаряче розповідав про своє героїчне «минуле» - каральні операції на Галичині проти «мерзоти» - бійців УПА у середині 1970 – их рр. По – перше, це дійсно знахідка для українських істориків, оскільки вважається, що організований опір УПА припинився в 50 – их рр. По – друге, життя даної людини яскраво ілюструє наскільки Україна є «українською»:злочинець, що вбивав борців за незалежність України (бійців УПА), нищив цвіт української нації – шанована людина, він приходить до стін українського навчального закладу, вчить молодь жити, користується великим обсягом пільг, високою пенсією. Ті ж , хто боровся за незалежність цієї країни, вмирають у бідності, не маючи жодної поваги з боку держави. Чи мають право на повагу, чи право на життя «ветерани» каральної машини Кремля? А чи має право на повагу, чи життя наша «еліта», що шанує не борців за незалежність, а катів українського народу?

 

Заступник голови Бердянського міського осередку

ВО «Свобода»                                                                                                 4 – 7 травня 2010 р.

 

 

До розділу