Прощання з побратимом Владиславом Литвиненком в Київському
крематорії
07 листопада 7530 (2022) р.
Київ
Після
довготривалого часу 5 листопада в обійми Симаргла було віддано тіло героя
України, захисника Маріуполя. Обряд прощання проводили волхв Світовит Пашник,
берегиня Ясна Яковенко та жрець Ярун Воєводін.
Ще 2010 року він казав: «Мам, буде
війна». Можливо, так далася взнаки суспільна напруга. У 15 років він вирішив
вступати у військове училище, але не пройшов - недобрав балів.
2013 року розпочався Майдан, у
якому він брав участь. А там - війна. В січні 2015 року він сказав: «Мам, ми
їдемо на змагання, під Харків, зв’язку не буде, будемо в полях». Він приїхав і
нарешті сказав: «Мам, я був у Пісках, на війні». У мене аж волосся на голові
заворушилося. З того року моє спокійне життя скінчилося. Потім щоразу, коли він
зникав з дому, я говорила чоловікові: «Невже знову на війну. Невже на війні?».
Потім був указ не брати на фронт
без військового квитка, а квиток студентам не давали. Він тикався-тикався за
моєю спиною. І знайшов Азов. Пішов, пройшов курс молодого бійця. Я весь час
перепитувала його: «Сина, ти переконаний, що армія і служба - то твоє?». А він
каже: «Мам, якби я не пішов, то все б життя шкодував. А коли війна, то хто як не
я?».
Він мав контузії. Шум у вухах,
голова боліла. Коли вперше в Маріуполі прийшов до лікарки, та запитала: «Може,
ти симулюєш, щоб додому поїхати?». На що син каже: «Та я б і поїхав, якби ваш
чоловік чи син мене замінили».
25 лютого він зателефонував. Я
кажу: «Сина, ну чому ти там?». А він: «Мам, нас сім років вчили воювати. Ми
маємо завершити цю війну». Вони були на війні не лише тому, що вони природжені
бійці і не вміють жити по-іншому. Вони пішли, бо треба захищати країну. У перші
дні він казав: «Не хвилюйся, ми тримаємо наше місто...»
Я пам’ятаю останню розмову. 18
березня в Азовсталі. Їх поливали з усього, що можна. Я ж йому розказую, як ми
облаштуємося після війни, а він каже: «Мамо, у мене великі плани на майбутнє,
але може бути по-різному. І я хочу, щоб ти знала, що я ні про що не шкодую...»
