XIV. ОЧИЩЕННЯ ВОД 393
1. Освячення та заворожіння ставків та рік
2. Очищення та заворожіння копанок-калабань
3. Сакральний похід до безодень, драговин
4. Безодня
5: Кринички
6. Очищення - освячення криниць
XV. ПОЛЬОВА КРИНИЦЯ 417
XIV. ОЧИЩЕННЯ ВОД
свячення криниць, ставків, рік, копанок (ковбань).
До літніх сакральних свят належать також більш скромні, але у ті часи
важливі, а саме:
1. Очищення, освячення та заворожіння БРОДІВ-ПЕРЕХОДІВ;
2. Очищення, освячення та заворожіння СТАВКІВ та РІК;
3. Очищення, освячення та заворожіння КОПАНОК-КОВБАНЬ;
4. Очищення, освячення та заворожіння БЕЗОДЕНЬ, ДРАГОВИН та КРИНИЧОК;
5. Очищення, освячення та заворожіння КРИНИЦЬ сільських та ПОЛЬОВИХ;
6. ОБХОДИ СЕЛА чи ПОСЕЛЕННЯ. [393]
Броди-переходи
Люди прирічних поселень завжди мали необхідність переходити ріку чи річку
"убрід", переїздити підводами, переганяти на пасовиська худобу, звозити
снопи чи сіно, що знаходилося по той бік ріки.
У ті далекі часи іще не було поромів (поронів), та досконалих мостів,
особливо через ширшу ріку. При переході, перегоні худоби чи перевозі часто
траплялися небезпеки: інколи вода зносила і худобу, і людей. Тому й було в
стародавні часи магічне побажання, яким зачаровували людину й вона не так
боялась тих бід, що траплялись на воді:
...„Хай вас бог рятує
на кожному броді й переході..."
Первісні люди вірили, що на броді є добра сила, добрий бог, що рятує людей,
допомагає їм, але є й лихі сили, які саме й наряджають людей та худобу на ту
небезпеку. Добрі сили треба умилостивити, прихилити до себе, а лихі –
відігнати, унешкодити.
Яку саме назву носив бог броду-переходу, в чому саме полягали його функції –
ми не знаємо. Чи був водним богом Водяник чи Водяний? Трудно сказати, бо в
одних віруваннях Водяник уявлявся як добра сила, прихильна для людини, а в
других – навпаки.
Отже, улітку вся весь (старослов'янська назва села) у перші дні Петрівки
йшла святочним походом на брід-перехід.
Часто поля, ліси й пасовиська весі були й на другому березі ріки. Тому
обробляти ці поля, чи звозити з них урожай – неминуче треба було
перебиратись через брід. Ось чому в силу анімістичного світогляду й треба
було брод-переход заворожити. Для цього й створені були спогадані святочні
походи туди.
За деякий час перед походом чоловіки збиралися до броду й упорядковували
його: підсипали та зрівнювали [394] підходи-під'їзди з обох берегів ріки,
щоб можна було спокійно в'їхати чи виїхати, вимощували дорогу-переїзд на
воді – укладали кам'яними плитами, щоб вода невисоко затоплювала перехожих,
проїжджаючих чи худобу. Звозили до броду дерев'яні плахи, кам'яні плити,
стовпи, кілля тощо.
В давнину на небезпечних місцях з обох боків броду ставили кам'яні баби, які
зберіглися до наших часів і опинилися в музеях та окремих панських маєтках.
Ці кам'яні баби щось подібне до грецького бога доріг, подорожніх та злодіїв
– Гермеса.
Яке саме шестя було на брід-перехід та його зміст – до нас не дійшло. Не
дійшли навіть окремі фрагменти. Це природньо, коли людина навчилася будувати
пороми (порони) та мости – необхідність тих походів помалу відпадала. Хоч,
правда, хресні ходи відбувалися до тих стародавніх місць – колишніх бродів –
у багатьох місцевостях понад Дніпром, Дністром, Десною та Богом, до останніх
часів (XIX стол.).
Коли брід не дуже глибокий, хресний хід переходив через нього, й священик
святив воду обабіч.
В окремих глухих місцевостях перед хресним ходом проїздив брід верхи один з
господарів і розкидав по воді татарзілля та зілля „нечуй-вітер", за ним ішло
шестя. На обох берегах служили молебні. Ясно, що це рештки тих стародавніх
походів на брід-перехід, але християнізовані. Подати ж дохристиянський похід
на брід, немає найменшої можливости – все утрачено протягом віків...
ОЧИЩЕННЯ-ОСВЯЧЕННЯ ТА
ЗАВОРОЖЕННЯ СТАВКІВ ТА РІК
„Xоджєніє на воду" – під такою
назвою існував в дохристиянський період похід на ріку чи ставок, яким
користалася весь (село чи поселення) – прали шмаття (білизну), купалися,
купали худобу, поїли худобу, ловили рибу, раки, жали рогозу на кошики та
очерет на покрівля та огорожу, "мочили" коноплі (прядиво) тощо. [395]
Більшість ставків в Україні – це високомальовничі, досить великі, досягали
5-10 гектарів, а в окремих місцях доходили до 40-50 та й більше. Ставки
майже завжди окаймлені навколо (за винятком греблі) очеретом, рогозою,
татарським зіллям, верболозом тощо, а греблі з обох сторін обсаджені
вербами. Особливо мальовничі й таємничі були верховини ставків – зарослі
завжди височезним очеретом та рогозою, були досить глибокі, бо якраз це вони
й „приймали" води з інших ставків та річечок, надмірно зарибнені, а очерети
та верболозні зарослі наповнені були водним та болотним птаством...
Верховини у ставках, за народним повір'ям, вважалися дуже небезпечними й
куди люди боялися заходити ... Там була оселя водяного, там проживали водяні
русалки, там мав оселю й очеретяний (чорт)... Уночі у верховинах справляли
свої ігри русалки, а водяник ними керував... Очеретяний та болотяний –
висилали потерчат, які заманювала людей у верховину... На ставах у давнину
були розташовані й млини... А в млинах перебувати таємничі сили, які крутили
млинові колеса та млинове каміння уночі без мельника, співали, гуділи,
свистали; а в ніч під Купала, під Великдень, у Великодний четвер, на
Зеленому тижні – ті таємні сили й мололи ночами до третіх півнів, – такі
були повір'я. Отже, всі ставки з верховинами, з млинами вважалися
пристановищем різних надприродніх сил, а тому оповиті численними легендами
та сказаннями.
Ці мальовничі, зарослі навколо, з плавними, інколи з острівками, – ріки та
ставки, часто глибокі, були наповнені різною річковою та ставковою рибою,
надзвичайно смачною й добірною: щупаками, коропами, линами, карасями,
численною плотичкою та іншими видами риб та раків. Мілчі місця ставків,
зарослі ставковою кропивкою, водили безліч раків, у берегів – багато жаб, а
на глибших місцях, де цвіли білі та жовті лілеї – водилась велика риба, яка
в місячну ніч розшукувала здобич, випливала на глибокі місця – на плесо
ставу чи ріки й „кидалася''. Якась метрова чи півметрова щука, кинувшись
високо над водою, порушу-[396]вала ту чарівничу тишу ночі над ставом, а кола
водні йшли аж до берегів та греблі. На нічного подорожнього це справляло
страхітне враження й у його уяві виникали образи й водяника, й річних
русалок, і болотяного й очеретяного... Подібно, коли пурхне припадково у
верховині чи в очереті якийсь нічний болотний птах – також нервує первісну
людину й вона вірить, що дійсно ставок, верховина, млин, плавні та верболози
– все заселено надприродніми силами-духами... Не можна не спогадати й того,
що майже в кожному ставку, особливо за часів панщини, траплялися
самогубства, а чи припадкові утопленики, а все це нотувалося на конто
надприродніх сил-духів. І душі тих утоплених нещасливців вітали над ставом,
млином та греблею, виходили ночами і темними, і місячними з очеретів, з води
й часто заподівали лихо подорожнім ... Так, як видно, зародились у давнину
романтичні погляди й особливі вірування щодо водних надприродніх сил-істот.
Т.Г. Шевченко та М.В. Гоголь, як і численні інші письменники, дуже гарно,
картинно передали ці народні вірування.
А зважаючи на все те, щоб відвернути лихі сили, зупинити злі дії водних
істот та прихилити їх на добро та служіння людям – і зародилося свято –
культ води – "Ходженіє на воду".
Ми знаємо, що протягом року на ріку чи на став відбувалося декілька
священних походів – зимовий, так величний – на Водохрищі; так вибуялий,
весняний – на Юрія, та такий урочистий улітку на Зелених Святах чи в перші
петрівчані дні.
Але це не лише було заворожіння води, її очищення від лихих сил, але це й
було вітання й хвала "найвищому чистителеві й святителеві" – воді.
Свято води – "ходженіє на воду", а в останніх часах – хресні ходи на воду –
складалося з двох частин: 1. Підготовчі роботи на ставу; 2. Саме свято – „хожденіє
на воду".
Підготовча робота до свята полягала в практичній справі: зміцнення греблі,
розчищення плеса, часткове про-[397]чищення та зміцнення берегів; укріплення
лотоків; ремонтування громадського млина; прочищення верховини, річечок чи
озерець, які наповнювали став водою; прочищали ті місця, де прали шмаття,
клали нові кладки, розчищали місця водопою, купання людей та худоби; гатили
хмиззям слабкі місця греблі та посипали дорогу для шестя піском, накидали по
всьому пляцу, де мало відбуватися це свято, татарське зілля, любисток, полин
та канупер.
Друга сакральна (священна), головна частина походу на став, а чи освячення
ставу – це тоді, коли все населення весі (села) урочистим шестям з квітами,
гілками клечання з піснями, бубнами-сопілами-цимбалами – йшло на воду. Які
саме дні для цього відводилися? На це питання відповісти трудно, бо в різних
місцевостях і в різні дні відбувалося це величне чарівне шестя. В одних
місцевостях це провадилось на Зеленому тижні, у других – у перший день
Петрівки. Правда, було іще освячення води та "хожденіє на воду" й на Купала,
але те свято не було так ВСЕНАРОДНЄ, як "хожденіє" на став чи ріку.
Купальське "хожденіє" – це було виключно свято молоді, хлопців та дівчат.
Збори всієї людности для походу на став чи ріку провадились обов'язково на
"вигоні", краще сказати на роздоріжжі. Починалось це шестя вранці на зорі
(коли воно починалось у ту далеку давнину – невідомо, але є думка, що до
світанку). Під час шестя проходили магічні дії-гри, священні танці та
магічні співи на честь "найвищого чистителя й святителя" – води.
Коли шестя підходило до ставу чи ріки – назустріч, виходили – один з
почесних господарів з шанованою громадянкою-господинею, з уклоном шестю
вітали "гостей" хлібом-сіллю та квітами, промовляючи приблизно так:
Господар: …Свята вода хай очистить від усього лихого наш став, нашу ріку, а
хто її питиме – і худоба, і люди, і риба, і все що в ній живе – хай здорове
й чисте буде...
Господиня: ...І всі душі, що витають у цьому ставу (річці) – хай допомагають
усім нам, а всі лихі сили – [398] хай ідуть на болота на очерети, куди
курячий голос не заходить...
Після цього вітання співалися хвальні пісні воді, але які саме, до нас не
дійшли. У часи християнські вже співали апокрифічних псальмів, як наприклад:
"Ой ти, водо, пречистая ..."
Тоді хліб-сіль господарі-вітальники клали на стіл, який був застелений
чистою скатертю і на якому стояло двоє відер води. Яка саме вода була у
відрах – сказати трудно, але, судячи по тих обичаях, що відбувалися іще в
XIX стор., вода певно була хоч благовіщенська, хоч юр'ївська. Коли
відбувалися хресні ходи, то також ставили два столи: на одному хліб-сіль, на
другому вода та колово. Колово (кутя лише без маку) ставилося в давнину як
жертвенна їжа богам,, а чи надприроднім силам та покійникам.
Спочатку біля ставу відбувалися певні жертвенні ритуали: ігри, співи, танці
та кроплення води в ставу водою з одного з відер. Після цього відбувався
обхід ставу. З верховини виходили переодягнені люди, замасковані, які
зустрічали шестя, а після обходу ті переодягнені люди вдавали, що "пішли в
очерета" ...
У чому полягала суть цих священних обходів у давнину?
Тлумачення є різні, а тому трудно зупинитися на одному лише, а краще подам
думки взагалі щодо цього. Перша думка: це умилостивлення водних сил, щоб не
діяли на зло, а були б прихильні до весі (села); друга думка: став населений
і душами покійників (у давнину, в дохристиянський період, в окремих
місцевостях опускали (пускали) своїх покійників на воду, щоб ішли назад
туди, відкіля прийшли. А було вірування, правда не всюди, що перші
праро-дителі приилили водою). Ось тому й віддавалася шана духам-душам
прародителів; третя думка, що це шана води, зачарування її, заворожіння, щоб
була чудодійною, чистою, цілющою, що надає людині здоров'я; четверта думка:
це „хожденіє" – умилостивлення водяника та русалок, [399] щоб милостиві були
до людей, до худоби, щоб було безпечно і купатися, і прати, і пити, і худобу
поїти, і коноплі мочити, щоб при пранні – всяку "нужду й недугу"
вимивати-очищати. Що саме є вірним, що саме було головним, а чи все взяте
разом – трудно і заперечити, трудно й ствердити. Безсумніву, що з шестям на
воду щось таки було спільне з спогаданими точками, зокрема з покійниками, бо
жертвенна їжа-кутя кидалася у воду (дві-три ложки), а решту всі споживали
потрошки.
Але повність цього шести, цих ритуалів подати неможливо. Як попереду
спогадав я, до нас дійшли окремі фрагменти та оповідання старих людей.
Знаємо ми також, що ця непоборна стихія – вода мала високо-почесне місце в
наших пращурів і шанувалася у кожну пору року – всією людністю весі, чи
села.
Майже всі ставки та ріки-річки оповиті численними сказаннями, легендами,
оповіданнями. Це дуже багато допомагає дослідженню вірувань наших предків
щодо води, населення її різними істотами за уявою прапрадідів, духами та
дією тих духів та надприродніх істот. Але самий ритуал, саме шестя в "гості
до води" – відображено дуже слабо.
Хресні ходи на стави та ріку, свячення води – відбувалося все це іще до
революції; вони, до деякої міри, є спадщиною, продовженням традицій
стародавньої культури, але первісний та середньовічний християнський
аскетизм – ті вибуялі свята первісних часів – поборов і християнізував на
75-80 відсотків.
Є у мене занотовано декілька оригінальних легенд-сказань з Поділля, Київщини
та Полтавщини, про стави, ріки, верховини та млини, але вони будуть подані в
етнографічних та історичних нарисах під заголовком "Землею українською" (як
спогади).
(Про ріки, озера та походи на ріки багато розповів мені, – іще в дитинстві,
1900-1902 р.р. Фанько з м. Юзвина, а мав він тоді 112 років). [400]
ОЧИЩЕННЯ ТА ЗАВОРОЖЕННЯ КОПАНОК-КАДАБАНЬ
Коли похід на брід та на
ставок-ріку – було загальним святом усієї людности, то „ОЧИЩЕННЯ
ОПОЛОНОК-КОПАНОК було лише жіночим святом.
Очищення копанок-ополонок припадає на перший понеділок чи вівторок Петрівки.
Молоді жінки-господині певного кутка чи певної вулиці, які прали своє шмаття
(архаїчний вислів, що визначав прати білизну) у тій копанці чи ополонці, а
чи на тому чи іншому березі ставу чи річки – умовлялися між собою протягом
Русального тижня, і в умовлений день збирались до своєї копанки. Ані молодь,
ані чоловіки участи в святі не брали, за винятком цілком фізичної допомоги
жінкам, як покласти нові кладки, вбити кілля під поміст, на якому прали, чи
обгородити копанку зсередини і т.д.
Збори провадились так: жінки-господині вставали рано й порали господарство
до сходу сонця. Але у цей день нічого не можна було робити в господарстві,
крім рядової й щоденної роботи: приготовити обід для родини, нагодувати
птицю та інші тварини.
Вранці, до сходу сонця будили малих дітей (у віці 4-7 років), яких брали з
собою. Зеленою зеленосвятською гілкою (пізніше свяченою вербою) гнали худобу
до череди. З собою брали праники (стародавні прості прилади, груба дощечка з
ручкою для вибивання полотен та білизни на річці), дітей у спогаданому віці,
їжі різної (хто що мав), щоб вистачило й для других, цебто для „громадки",
яка чиститиме копанку, та плящину чогось міцного – меду, вишняку чи
запіканки (в останніх часах горілки). Уся їжа складалася в освячену посудину
(в якій святили паски, це, певно, вже вплив християнства); одягалися
чистенько, а, крім цього, ще брали напівсвяточний одяг, щоб після праці
можна було передягнутися.
Вигнавши худобу, збиралися на "клинці" – роздоріжжі (на горбочку). Поки
збируться всі – годували там дітей. Але ось усі в зборі. Сідають і
частуються "по чарці", [401] але ніхто не снідає, бо очищати,
копанку-ковбаню треба натщесерце. Чарчина обійшла коло, всі повеселішали й
починають співати пісень. Пісні співали спеціяльні, які до нас не дійшли,
але крім пісень ритуальних співали й веснянок, петрівчаних та русальних. Із
співами й вирушали вони де копанки-калабані (ставки здебільшого були дальше
від поселення, а тому кожний куток копав собі копанку, – в інших місцевостях
називали "калабаню", – щоб жінкам ближче було ходити прати білизну, купати
дітей та поїти худобу). Крім спогаданого, брали іще відра (стародавня назва
"коновки") та лопати (стародавня назва рискаль). Отож шестя такі були не так
великі, але набиралося близько 15-20 жінок. Усе село чистило свої копанки в
один і той же день. Тому в селі завжди було досить шумно та гамірно від
співів та переспівів жіночих гуртків, що чистили копанки, які здебільшого
розташовувались по одному і тому ж поріччю-струмку.
Отож із співами приходить це невеличке шестя до своєї копанки. Насамперед
зносять з усіх боків галуззя Я розкладають багаття (вогонь), навколо вогню
усаджують дітей і старшеньким доручають підтримувати те багаття. Сами,
поклавши збоку свої „пожитки" та чисту суху одежу, беруться за руки й
співають відповідних пісень та обходять вогонь та дітей по сонцю; перед цим
обтикали гілками клечання, що принесли з собою, навколо копанки. Обтикаючи,
співали:
Посаджу я вербицю, посаджу я сухую,
А виросте вербиця, а з'явиться криниця;
Вербиця зеленая, криниця погожая.
Наша русалонька-дівонька – пригожая...
В кінці XIX сторіччя (а мабуть і в попередніх сторіччях) співали апокрифічні
псальми, як, наприклад:
…Пішла дівка воду брати,
Вода була каламутна...
"Ой це вода нечистая".
– Ой я вода пречистая,
А ти, дівко, нечистая... [402]
Я привів саме цю строфу з псальми, щоб підтвердити, що воду в давнину, як і
хліб, вважали святими, на які не можна навіть чогось негарного казати, а в
воду, зокрема, не можна було навіть щось „брудне" кинути. Прання брудної
білизни належало до понять "треба очистити".
Перед приходом до копанки жінок-господинь, – за день-два приходили чоловіки
й укладали нові кладки, давали нову огорожу копанки, коли це потрібно було,
робили та прочищували канали допливу води та стоку і т. д.
Але повернемось назад. Спочатку жінки, як хоровод, взявшися за руки, ходили
соняшним колом навколо вогню, а потім з тими ж піснями навколо копанки.
Мабуть перше визначало очищалися вогнем, а друге – чарували-заворожували
копанку, виганяли з неї всі лихі сили... У цей час, можливо й умовлено,
хтось з-за посічі (своєрідна огорожа) чи з-за плота гукнув:
"Ух! Ух!"
І всі жінки, в чому були, вмить кидаються у воду... У воді проходить деякий
час – своєрідне "обливання" та гра. Потім беруть лопати та коновки,
викидають грязюку та виливають воду, коли-ковбаня невеличка. Коли ж копанка
велика, то починають прокопувати рівчак, щоб воду спустити. Тепер на
допомогу жінкам приходять чоловіки лише для практичної праці: спустити воду,
чи вилити коновками та, коли попереду досконало не полагодили, не зміцнили
огорожі та берегів, то саме тепер закінчують цю працю.
За повір'ям, ніхто не може ухилятися чи лінуватися, тому всі на такий праці
поспішають, щоб краще упорядкувати, краще обладнати. Але копанка вичищена,
вода вилита... Усі наввипередки хапають сухий одяг і біжать у "верби" чи
кущі переодягатися. Чоловіки намагаються приховати одяг і проходить
своєрідна гра-боротьба. Врешті жінки передягнулися, причепурилися, і аж
тепер ладнають собі "снідання", хоч це інколи було зовсім підвечір. Одні
господині розкладають біля копанки їжу, а другі обкидають копанку різним
зіллям, зокрема татарзіллям та насаджують навколо копанки верби, коли таких
не було до того [403] часу. Потім усі сідають навколо приготовленої їжі,
їдять, п'ють, жартують та співають русальних, петрівчаних пісень. Після
цього влаштовують гри: жінки тікають, чоловіки ловлять... Зловивши,
піднесуть над вогнем і пускають; ті жінки більш не тікають, стають до гурту,
до співів та ігор. Тим часом набіжить вода в копанку, й чоловіки та жінки
намагаються облити одне одного свіжою водою з копанки.
Перед приходом череди, всі з піснями повертаються до своїх домівок разом з
дітьми. Так закінчувалось очищення копанок-калабань.
Варто уваги тут те, що у день "очищення" копанки-ополонки ніхто нічого
поважного в господарстві не міг робити – ніхто не працював з того кутка, де
чистилась копанка-ополонка; друге, жінки-господині йдуть чистити копанку
натщесерце – нічого не їли; трете, розкладання багаття біля копанок;
четверте, обходи "за сонцем" навколо вогню та копанки; співи магічних
пісень; обтикання навколо копанки-ополонки клечанням; ритуальне посадження
верби; обливання водою і т.д. – все це магічні-чарівні дії – рештки ритуалів
з тих далеких часів, коли світогляд наших пращурів був цілком анімістичний.
(Нотатки зроблено на основі опитування старших жінок на Поділлі – Літинщина,
Вінниччина та Ушицький повіт).
САКРАЛЬНИЙ (СВЯТОЧНИЙ) ПОХІД
ДО БЕЗОДЕНЬ, ДРАГОВИН ТА КРИНИЧОК
Бажаючи розв'язати незрозумілі
й неосяжні на той час питання, привело наших пращурів до віри й вірування в
надприродні сили – до АНІМІСТИЧНОГО світогляду та антропоморфізму – до
уявлення в людських образах спочатку явищ природи – як сонце, мороз, вітер,
вогонь, дощ, весна, зима, літо, осінь і т.д., а потім і надприродніх сил –
домовиків, русалок, чортів, потерчат тощо. Вірування пішли іще далі, – що
всі ці надприродні сили "обитають" – перебувають у неприступних для людини
місцях: у скелях, болотах, драговинах, прірвах та кручах. [404]
Драговиною називали засмоктуюче болото, яке завжди, і влітку і взимку, було
покрите зеленою свіжою травицею, бо підігрівалось знизу теплою водою, мабуть
з підземних теплих джерел, ніколи не замерзало це болото, не покривалось
снігом. Коли ж у велику хугу й занесе його снігом, то він за годину гинув.
Драговини найчастіше бували в мокрих долинах, поблизу річок. Вічнозеленим
своїм покровом-килимом манили до себе й подорожню людину, і тварин. Коли ж
хтось ступить на драговину, вона йото засмоктує, і слід зникає. Дуже трудно
рятувати людей та тварин, які попали у драговину.
Ось чому в давнину й повстав обряд "ходити на драговину", властиво до
драговини. Ті ходження відбувалися віками й докотилися до наших днів (кінця
XIX століття). У часи християнства ці шестя відбувалися, як хресні ходи, під
знаком християнської віри.
Мета тих сакральних походів до драговини у давнину – це умилостивлення
"єства", задобрення його, що жило й було господарем драговини, треба було
заворожити, зачарувати те "єство", щоб воно не "хапало" людей та тварин, і
цим не чинило людям зла. За деякими, не цілком ясними, здогадами та
відомостями під час цих околишніх походів приносились жертви "єству
драговини", як кутя, кроплення молоком та кидання крашанок.
Такі походи, судячи за останніми походами та оповіданнями, супроводжувались
співами, грою музик, танцями та іграми, особливими замовленнями. До драговин
ішли з гіллям-клечанням, полином, татарським зіллям, з квітами та Юр'євою
водою, а в останніх часах деінде – з благовіщенською стріховою водою.
У процесі заворожіння насаджували навколо драговини верби (коли вже такі
були, то насадження провадилось символічне). На деревах і в деревах вітали
душі покійників та русалки з мавками – опікуни людського "очага"
(вогнища-хати). Тому дерева й остерігали проходжих та тварин. Драговину
обходили з вогнями, саму кропили чарівною водою. За часів християнства, під
час хресних ходів [405] до таких небезпечних місць, співали священні пісні,
читалось кілька Євангелій, обкаджувалась драговина кадилом, обходили з
свічами, хвореньґами та образами.
Коли були сказання, що в драговині загинули люди, служились панахиди...
Багато існує леґенд про драговини. Легенди досить різноманітні.
На Вінниччині між селами Хмельова-Зарванці та Якушинці, у долині, де
протікає струмок і викопана криниця була невеличка драговина. За місцевими
переказами вона "поглотила" чимало людей, а навіть у 1913 році дійсно
засмоктала юродиву людину – Юхима. Цього Юхима, правда, витягали, але вже
неживого, бо, як видно, опинився він у драговині звечора. Напружуючи зусилля
викарабкатися ув'язав усе глибше й глибше. Прохожі близькою дорогою
(драговина близько дороги), чули стогін, але, під вражінням сказань, що там
щоночі "нечиста сила" стогне й заманює людей, тікали. А крім того, було
повір'я, що в драговині мучаться душі самогубців і що дуже небезпечно
зупинятися й дивиться в бік драговини, коли чутно відтіля якісь звуки, а чи
благання про порятунок...
Друга подібна драговина була вбік Літинського повіту, на Поділлі, між селами
Слобідкою, Саварівкою та Лукашівкою, поблизу ставу Росохватий. Про цю
драговину мені розповідав старенький дідусь Артем Мельник таку легенду, як
видно створену пізніше, у часи кріпаччини:
..."Дід Марчук, кріпак пана Маковськото, (такий польський пан дійсно був і
мав маєток у с. Зарванці, можливо, що він мав іще й в інших селах), який
служив при дворику льокаєм, – був покараний паном: дали йому 50 різок і
зранили тіло до крови. У невимовнім горі, ледве йшов пізно увечорі, під
Іллів день, Марчук додому... По доров зі зайшов у "Довгу коршму", ("Довга
коршма" дійсне була на Літинському шляху під с. Зарванці). У коршмі розпитав
Лейба Марчука, чого невеселий "пан льокай", чого зажурений, чого смутний?
Марчук розповів свою біду, що пан його задаремно так тяжко покарав... У пана
хтось відіткнув у погребі бочку з горілкою, горілка вилилась. Пан сказав, що
це таки Марчук зробив, бо у нього ключі від погреба... Але він, Гнат Марчук,
Богові душу [406] винен, бо в той день і до погреба не ходив; не знав і не
відав, хто те лихо заподіяв...
Лейба налив одну-другу чарку... За заплату не журився, бо Марчук завжди був
при грошах...
"Іди, Гнатку, спокійно додому, а завтра приходь до коршми, і ми зробимо так,
що пан Маковський знову буде добрий до тебе..."
І пішов Гнатко (так пани звали свого льокая). Але треба було пройти через
греблю. Час уже був пізній... Ступає на греблю, коли назустріч йому двоє
маленьких дітей з ліхтариками в руках, – а ніч була темна. Гнатко дуже дітей
любив і схилився подивитись на них... Хотів їх узяти на руки ... Коли це
виходить з драговини "той" і каже:
"Марцю, не чіпай моїх дітей... Іди сюди, тут твій пан сидить і хоче тобі
щось сказати... Він добрий до тебе знову... Іди ..."
І видалось Марчукові, що він іде до дворика пана Маковського. Ось його
зустрічає й другий льокай і каже: "Швидше, Марцю, бо у пана гості, треба
обслуговувати..."
Марчук поспішає... Ступив у драговину... І більш його ніхто не бачив, не чув
про нього... Лише перед Різдвом та Великоднем чутно жалібний голос Марчука:
"Рятуйте, рятуйте! Нас тут багато!"
Народні сказання підносили, що і в Хмелянській і в Слобідській драговинах
загинуло понад 20 людей та чимало худоби. У всіх оточуючих спогаданих селах
кружляло чимало легенд про названі драговини.
Подібну легенду про драговину чув я і в містечку Станиславчику на
Ольгопільщині (Ольгопільський чи Винницький повіт на Поділлі, не пригадую),
де біля ставу також була драговина. Але фігурує тут закоханий у дівчину
хлопець. Пан Рокинцький не дозволив йому дружитися з дівчиною, обезчестив її
та видав за другого парубка... А далі також зустрічають його діти з
вогниками-ліхтарками, запровадили його в драговину... Тут він зустрів свою
Параску... А потім і його і його Параски не стало... "Той заманив, узяв у
драговину" і т.д. [407]
БЕЗОДНЯ.
Під поняттям "бєзодня" треба розуміти велике й глибоке джерело, що
безперестанку б'є з-під землі, ніколи не замерзає, хоч вода у ньому влітку
так холодна буває завжди, що "аж у зуби заходить". Такі "безодні" давали
здебільшого початки рікам, річкам, наповнювали стави та озера. У багатьох
безоднях буває, за народним віруванням, – "цілюща вода", яка допомагає від
хвороб та всякий лих"... А "по вірі вашій і дасться вам…"
Майже всі безодні оповиті безліччю легенд та сказань, опоетизовані,
виспівані в місцевих народних піснях. Населення оточуючих сіл ставилося до
таких безодень з особливою шаною, увагою та любов'ю. У давнину
влаштовувалися священні шестя до безодень, а в часи християнства – урочисті
хресні ходи. Щоб скоротитись в матеріялі, я подам сказання про одну з
безодень на Вінниччині в місцевості, що носить назву "СПІЛЬНЕ" (Іще існували
назви саме тієї місцевости, де розташована безодня – "БОЖЕ", "СОНЯШНЕ", "ВЕЛИКОДНЕ".)
А знаходиться ця безодня у вільховому лузі, далеко від поселень, між селами
Шереметка-Вишня – Ведмеже Вушко, Зарванці та Якушинці. У цій безодні цілком
прозора вода, природньо газована, завжди дуже холодна, неймовірно
клекотить-котить з-під землі, наче кипить, вкрита від бурління пухірцями.
Квадратова площа безодні близько 9 кв. метрів. Вода цієї безодні наводнює
цілу систему ставів на р. Вишенці, що вливається у Бог.
Ця безодня оповита безліччю леґенд-сказань і шанована десятками оточуючих
сіл, які до останнього часу приходили до БЕЗОДНІ, як на прощу, чи до
євангельської "Овчої Купелі", привозили калік та хворих, служили там молебні
та панахиди. Безодня ця знаходиться серед великого вільхового лісу, серед
численних кущів калини, шепшини, проскурини, орішини, глодини. Проміжня між
деревами площа заросла будяками-чортополохами, кропивою та іншими
"розкішними" бур'янами. Лише одні вузенькі стежки, міцно та гладенько
утоптані, вели до БЕЗОДНІ з усіх сторін. Дивува-[408]лись іще тоді окремі
відвідувачі, що така цінна безодня з цілющою водою, а так занехаяна, що до
неї не можна й під'їхати... Хворих приносили сюди.
Яку форму та зміст носили ті сакральні походи в давнину – невідомо, але з
переказів ми дізнаємось, що "ходили до БЕЗОДНІ" з діда-прадіда, з
незапам'ятних часів.
Дозволю собі для ясности й зрозуміння привести тут дві леґенди-сказання.
..."За часів кріпаччини жив край села Лисогори середніх літ чоловік, на ім'я
Гордій Гаврилюк. Людина була працьовита, чесна, добра до всіх... Але щось
сталося з Гордієм, і він нічого не міг затримати у шлунку... Нічого не міг
їсти... А що з'їсть – все йому не на користь... Врешті Гордій зліг. Пан
послав посланця до Гордія, щоб ішов на панщину... Але Гордій не міг і
підвестися. Пан не повірив посланцеві й приїхав сам переконатись. Гордій
звернувся до пана допомогти йому. „А чим я тобі допоможу, – сказав пан.
Видно час твій приходить..." Тоді Гордій розповів панові свій сон. А сон був
такий:
...„Перед неділею у сні приходить до Гордія його покійний дьядьо (так
називали в давнину батька) та неня. І кажуть мені: "Добивайся до БЕЗОДНІ й
будеш здоровий..."
Отож Гордій і попросив доставити його до БЕЗОДНІ. Пан пообіцяв і прислав
кріпаків допровадити Гордія до БЕЗОДНІ. Привезли до лугу, перенесли до
БЕЗОДНІ й поклали його на краю, підстелили хмиззя та соломи. "Лежи, пий, та
в безодню не упади", – сказали йому. Біля нього поставили кухля, щоб міг
доставати та пити ту воду, поклали й хліба... Сказали, що завтра попросяться
у пана і навідають його... Відходячи від хворого Гордія, сказали кріпаки:
"Тут йому і кінець... Коли не кінчиться, то комарі заїдять... Та й різні
духи тут його доконають ... Довідаємось до нього завтра хіба для того, щоб
його запорпати тут..."
Довідались кріпаки до Гордія, пішло після роботи й людей чимало...
Підходять, дивляться й диву даються: Гордій сидить і хліб їсть. Залишили
йому кресало, назносили хмиззя, розклали багаття. "Підтримуй, Гордію,
вогонь, комарі не так будуть кусати, а ми до тебе іще довідаємось..."А за
тиждень-два – Гордія й не пізнати: видужав, усе міг їсти, але повсякчас
потребував води з Безодні. [409]
Чи так воно було, сказати не можна, але дійсно в с. Лисогорі така людина за
кріпаччини була.
(Розповів цю леґенду-сказання Андрій Гаврилюк, правнук того легендарного
Гордія).
І друга легенда також має тему з часів кріпаччини, висвітлює недолю
селян-кріпаків:
...„За давніх часів польської неволі, коли ляхи безмежно й жорстоко
знущалися з наших людей – (а був тоді дідич-кріпосник Якушинський) – сталася
така подія: лютий-прелютий пан не визнавав православних свят. Правда, люди
працювали і в його свята, бо обіцяв, що "будете святкувати свої"... Але,
коли наступали "свої", то він казав, що то свята "схизматів-хлопів", що то
свята не його.
Отже, наказав цей пан зорати ниву-лан біля Зарванського та Спільного (так
називалися місцевості). А була в той час Велика П'ятниця. Осавул передав
наказ пана дідусеві Андрієві Харчукові – звелів негайно йти з чотирма волами
й за три дні зорати ниву. То саме припадали дні Великої П'ятниці, Великодної
Суботи й перший день Великодня. Харчук попросив осавула, щоб дозволив йому
піти й прикластися до Плащаниці... Осавул доклав панові-дідичеві. Той
розсердився, налаяв Харчука й наказав іти орати, не повертатися в село,
покиль не зоре увесь лан...
Нічого робити – "вище себе не скочиш" – пішов старий Харчук з
онуком-погоничем, малим хлоп'ям, та собачкою Псюньком...
Оре старий дідусь день, оре другий... А на третій день, цебто на Великдень,
не зчувся старий, як опинився біля Безодні... А Безодня не має дна... І
потягло Харчука в Безодню з онуком, собачкою, волами та плугом... І ніхто
більше не бачив ані діда Харчука, ані хлоп'яти, ні собачки, ні волів...
Посвятили паски в селі. Плачучи понесла Харчукова бабуся дідусеві й онукові
свяченого розговітися... Сьогодні ж Великдень...
Шукала, Шукала... гукала – нема. Аж сліди волів та плуга завели бабусю в луг
до Безодні... Дивиться – навколо нема нікого й нічого ... Аж помітила слід
ноги дідусевої на краю Безодні. Сльози рікою біжать... Коли чує... "Гей,
гей! Гей, Сірий, гей, Половий!... Соб..." Чу-ти голос дідуся, чути голос
хлоп'яти, батіжок посвистує... собачка гавкає... І знову у всі сторони
розглядається бабуся, а ніде нікого нема... [410]
Знову слухає... І чує, дзвони великодні дзвонять, і співають "Христос
Воскрес"... Де це? Адже до села далеко... І вже великодну службу давно
відправили... Свячене з рук бабусі випало, і Безодня поглинула його...
Прихиляється до землі... і, о, Боже! Це в Безодні спів і дзвони, і
погейкування дідуся, і голосок онука та гавкання собачки ... Чутно розмову
онука з дідусем..."
Шанували протягом віків околишні, а навіть далекі села, це казкове
романтичне джерело – Безодню на Спільному. З глибоким чуттям минулої кривди
навідували це місце щороку на Великдень і дорослі, і малі.
Підлітки бігали щороку у Велику П'ятницю слухати в Безодні. І вчувався їм і
голос дідуся, і розмови хлопчика-погонича, і римигання волів, і гавкання
собачки... А на Великдень вчувались відвідувачам і великодні дзвони, і спів
могутнього "Христос Воскрес!" Віра в народі у цю легенду була така велика,
що довгі роки на другий день, а інші – на перший день Великодня приходили до
Безодні з хресним ходом "похристуватися" та коротку службу відправити за
спокій загинулих у цій безодні.
Глибоко й беззастережно вірили люди в цю легенду, освятили її протягом віків
своєю глибокою любов'ю та творчістю – сказаннями, піснями.
Чимало створив нарід легенд і вірувань у ті численні й добрі, і злі-лихі
сили, що перебували в Безодні...
Подібних біблійних "Овчих Купелів" – безодень, дуже часто з цілющими
мінеральними водами, було в Україні чимало. Я привів приклад – дві
легенди-сказання, але таких сказань, можливо й дійсних, – створено народом
безліч.
Щодо стародавніх походів "на БЕЗОДНЮ", тих ритуалів-церемоній у нас, на
жаль, нічого не зберіглось.
КРИНИЧКИ
Це маленькі джерела глибокої
підземної джерельної води, завжди холодної, прозорої. Кринички площею кожна
були, порівняльно, невеличкі, коло 1-2 квадратових метри площею та 1-2 метри
глибиною, інколи й мілчі. У цих кри-[411]ничках, яких бувало по дві-три в
одному місці, майже завжди бувало мінеральна "цілюща", як люди казали
"помічна" вода. І ці Кринички, водою з яких дуже часто селяни лікувалися,
також окутані легендами та сказаннями.
У тих місцевостях, де є такі „чудодійні" Безодні та Кринички, коли їхали
люди на жнива, обов'язково, бодай у перший день зажинок, набирали у барилка
воду з них, бо вірили, що вода з Криничок чи Безодень є "чарівна", і коли
вживатимуть її під час жнив, будуть здорові, не болітиме спина, "не пустять
крови", цебто не покалічаться серпами, що дуже часто бувало на жнивах.
Вірили вони, що коли цю воду привезуть на поле, покроплять поле – буде гарна
погода на жнива, мине градова туча, мине злива, а сонце не так пектиме, як
завжди. І для коней цієї води брали, щоб здорові та міцні були.
До таких Криничок щороку під час Зелених Свят – Русального тижня, – в інших
місцевостях на Івана-Купала чи на Іллі відбувалися хресні ходи. Кринички
святилися, правилися біля них і молебні, й панахиди за спокій душ полеглих
чи померлих. Окремі Кринички в Україні знані широким масам і шановані
народом як "чудодійні". Для ясносте та для прикладу подам сказання про
Кринички, що були між Лисогорою, Майданом Юзвинським та Саварівкою на
займищу, що прибрала цю ж назву – Кринички.
"Півкілометра на південь від "Липок" (Стародавній великий торговельний шлях
іще за князівської доби – Київ – Західна Европа), на межі Якушинецьких та
Саварівських ланів є дуже стародавні мінеральні джерела – "КРИНИЧКИ". Ці
джерела існують з незапам'ятних часів (їх є три) і дають потоки-річечки, що
також носять назву "Кринички". Річечка "Криничка" тече дуже глибоким
річищем, в окремих місцях доходить до 3-х метрів глибини. У цьому річищі
знайдено перед першою світовою війною велетня скам'янілого дуба та деякі
стародавні залізні, крем'яні та бронзові речі. Установлено, що на цьому
річищі був великий став з кількома млинами. Але це все так давно було, що й
в переданнях селян не збереглося.
Вода у цих джерельцях-Криничках холодна, "аж у зуби заходить", прозора,
"помічна", лікувальна. Всі околишні се-[412]ла глибоко вірять, що вода у цих
Криничках має особливо цілющу силу, чародійні властивості. За десятки
кілометрів приходять і приїздять люди за цією цілющою водою.
Кринички оповиті численними легендами та сказаннями. Більшість легенд
розповідає, що Кринички з'явились в часи великого змагу Хмельницького з
Польщею.
У пам'яті моїй збереглася легенда, яку оповідав мені мій дідусь:
...„За давніх часів польської неволі, коли з ляхами бився славний Хміль, а
його отаманом на Вінниччині був лицар Богун, багато полягло й наших козаків
і ляхів у "Криничках". Кров так текла, що "Середній" (таку назву носить
поблизу розташований став) і ріка "Криничка" стали червоні від крови. Дуже
напосідали ляхи на помічника Богунового Андрія Харчука. (Це ім'я і прізвище
спогадується в багатьох легендах та сказаннях)... Поранили його... Тече з
ран кров... Навколо стогін... Нема кому помогти, порятувати... А він
молиться, щоб Господь підвів його, полегчив його муки, щоб іще зміг він за
наругу українського народу, за віру православну – помститись ляхам... Але
несила його була встати. Навколо побиті... А важко поранені просять на себе
смерти... Спрага велика. Хоч би крапля води... Нічим спраглих уст
помочити... До річки доповзти, хоч і недалеко вона була, – несила... І став
козак-отаман з горя землю-матінку руками дерти, зубами гризти... Став іще
сильніше молитись, Бога просити о порятунок... І враз полилась з землі, на
горбочку, над річкою, – чиста, прозора, цілюща вода... Напоїла вона всіх
поранених. Облили козаки цією святою водою свої рани й ожили. І взяли вони
знову зброю в руки й знову вирушили з своїм отаманом на ляхів. Скарали вони
тоді цілі легіони на смерть, бо зайшли ззаду, несподівано. З тих часів і
стали Кринички у великій шані всіх дооколишних сіл..."
(З журналу "Пороги", ч. 23-24, серпень-вересень 1951 року).
Самий рельєф та матеріяльні знахідки, як також могили свідчать, що насправді
тут відбувалися бої у давнину.
Для повноти подаю й другу легенду, яка підтверджує, що в Криничках вода була
дійсно цілюща.
..."Був у Ярини Ґрещукової, вдови, єдиний син Гриць. Ярина залишилася
вдовою, коли Грицеві було [413] півтора року. І ріс Грицько уродливий, і
здоровий, і слухняний, і роботящий... Старших та матір свою шанував...
Настав Грицькові 18-й рік. Тішилась мати красунем, заглядалися на нього
дівчата... І пішов Грицько косити... А увечорі вже нездужав і ледве додому
причвалав... А на ранок, вже й встати на ноги не міг... І приснився йому
сон, що він з Криничок води напився, і здоровий став… Пролежав він кілька
років... А коли став з Криничок воду пити – видужав за кілька місяців і вся
сила до нього повернулась – недуга залишила його... Але Гриць не лише пив
воду, але й брав купелі з тієї води..."
(Із спогадів – "Історичними місцями рідної землі", "Пороги" 1951 рік.).
Багата Україна мінеральними джерелами – цілющимі водами, але віки проходять,
а ніхто, крім селян, не цікавить ся не лише етнографією та традиціями, але й
цілком реальною справою – мінеральними випробуваними джерелами.
ОЧИЩЕННЯ-ОСВЯЧЕННЯ КРИНИЦЬ
Цілком окремий був обичай
очищення та освячення сільської криниці, з якої село, чи частина села, брали
воду для пиття, варива їжі, прання білизни, мащення хати,*) куплено для
дітей та для мителю (так називався приготовлений купіль для голови) для
дівчат та хлопців.
У давнину було вірування, що криницю охороняють добрі духи-опікуни людського
роду. Але до криниці намагалися пройти, залізти й лихі сили. Біля криниці
уночі, "перед третіми півнями" у водохрищенську, юр'ївську, купальську та
спаську ніч збирались усі лихі сили й проводили "розгри". Криницю охороняли
від цих сил-духів добрі духи вод. Коли лихі сили опанують криницю, залізуть
туди, то люди й тварини будуть хворіти, мати різні недуги. Коли ж добрі духи
криниці не допустять лихих сил, то вода буде здорова, цілюща, помічна для
людей і тварин. Ось І чому три-чотири рази на рік треба після тих "розгрів"
очи-
_______
*) "Мащення" хати – архаїзм – це визначає білити. [414]
щати й освячувати криниці, виганяти лихі сили. Для цього кропили криниці
водохрищенською, юр'ївською, благовіщенською чи йвано-купальською водою,
попереднього року.
Навколо криниці мусіли бути посаджені верби, бо на гіллях та і в самій вербі
перебували добрі духи вод, і опікуни людського роду. Добрі духи сиділи на
гіллях і вартували, щоб лихі духи не просякли в криницю. Тому криниці
обсаджували навколо вербами, бо з вітів верби духи вод і духи-опікуни мусіли
бачити воду в криниці. Коли ж немає верб навколо криниці, то частіше лихі
сили опановували воду, й тоді в селі хворіли люди. Ось тому саме 3–4 рази на
рік відбувалися сакральні походи до сільських криниць загально-людського
користування,
Найголовніший похід був на Водохрищі – для людей; Юр'ївський похід – для
тварин; Йвано-Купальський, літній, для жнив та осінній – Спаський – знову
для людей.
Ці походи християнська церква прийняла, продовжувала до останнього часу, але
надала цим походам християнського змісту.
Криниця в народніх віруваннях – це символ здоров'я, сили, багатства,
родючости, плодючости, святости, чистоти. А для молоді – це символ дівочої
краси, вірности, але й розлуки, суму, туги, жалю.
Ось тому нарід і створив чимало пісень та легенд про криниці. Дівчина
опівночі йде до криниці ворожити, щоб скоріше милий повернувся, а чи покохав
її; дівчата на Катерини до схід сонця йдуть до криниці, набирають у рот води
й несуть, щоб замісити на цій воді пампушечки для собаки на гадання за кого
вийде заміж; на Купала до сходу сонця йдуть дівчата по чарівну воду до
криниці; біля криниці й милий прощається з своєю коханою дівчиною, йдучи в
похід; з криниці дівчина напуває й коня на прохання козака...
І побажання дівчині магічно пов'язано з криничною водою. [415]
"Будь здорова, як вода; багата, як земля; щаслива та весела, як весна."
Священні походи до сільської криниці складалися з усього населення села –
"від старого до малого". Цей обичай-ритуал складався з двох точок: готування
до походу й самий похід.
1. Виливання води з криниці; лагодження цебрин; упорядкування навколо
криниці, зовні; упорядкування стоку води з криниці; огорожа криниці тощо.
2. Самий святочний похід, що влітку пристосований до Русального чи Зеленого
Тижня, а чи до Йвана-Купала.
Першу підготовчу частину цього обряду виконують господарі, цебто: "виливають
криницю", замінюють в разі потреби нові цемрини; підсипають навколо криниці;
обкладають кам'яними плитами та слупами; роблять сток.
У другій частині – цебто в самому сакральному поході – брало участь усе
населення села: господині дбали про те, щоб вчасно поставити біля криниці,
коли похід прийде, два столи; на одному мусів бути хліб з сіллю, свічки
запалені, а на другому – колово (кутя), свічки (вогонь), йванівська,
юр'ївська, благовіщенська та водохрищенська вода. Дівчата плели вінки й
клали на цемрини, обкидали криницю зовні зіллям – татарським, папороттю та
волошками, вода-ліс-поле), а в саму криницю кидали чарівне татарське зілля,
якого боялись лихі сили, та любисток, щоб добрі сили любили село; парубки
дбали про посадку дерев навколо криниці, а коли дерев було досить,
обставляли клечанням та робили символічну посадку. Чоловіки несли в поході
все до цього належне, а діти дзвонили в дзвіночки та били в калатала під час
походу. Крім того в давнину були чоловічі музики: бубон, скрипка та цимбали,
а хлоп'ячі – сопілки.
Ці походи в давнину мали релігійний зміст: "ізгнати", прогнати з криниці
лихі духи; ублагати, умилостивити добрі водні духи, зокрема духів криниці та
русалок. Добрії водні духи були опікунами людського роду та охоронцями
криниці. [416]
У давнину похід з танцями та грищами обходив криницю, обкурював вогнем,
кропив минулорічною згаданою водою, співав магічних пісень, приговорювались
певні закликання злим силам і т.д. Є думка, що похід до криниці був подібний
до походу на став чи ріку. Чи це так? Трудно запевнити, бо від
передхристиянських походів до криниці у нас залишилось дуже мало. А,
властиво, те, що прийняла християнська церква у хресних походах. А хресні
ходи до криниць відбувалися також урочисто із співами, молитвами,
обкадженням криниці, посвяченням і т.д. І в християнських молитвах також є
молитви до Бога, щоб вода корисна була для людей і т.д.
Вода на столах символізувала цю корисну стихію для людства; знаменувала
здоров'я для людей та тварин, цілющі й очищаючі її властивості. Горящі
свічки, а раніш розкладених два вогні біля криниці – знаменували також
очищающу силу, яка ізганяла все лихе з криниці й освячувала воду, робила її
чарівною.
Колово на другім столі, і взагалі другий стіл – то належало покійникам та
добрим духам криниці – і страва, і вогонь, і вода.
XV. ПОЛЬОВА КРИНИЦЯ
Історія Польової Криниці та криниці "роздорожної" – цікава й іде з глибокої
давнини. У давнину польові криниці копали громади, як і роздорожні для духів
поля, опікунів нив, та й сами з них користали під час польових робіт,
зокрема жнив. Криниця у полі потрібна була, щоб духи поля користали з неї й
не викликали дощу, а в душний день – купались би в криниці... А перед
жнивами, найчастіше у день Івана Купала, вже не чоловіки й не жінки ходили
до цієї криниці, а парубки й дівчата. Парубки виливали воду, лагодили
цемрини, підсилювали та упорядковували, а дівчата плели вінки та оздоблювали
квітами та вінками ПОЛЬОВУ КРИНИЦЮ-ВДОВИЦЮ. А оздоблювали вони лісовим,
городнім та польовим зіллям; з водних зел бу-[417]ло татарське зілля; з
польових – полин та сокирки; городніх любисток та канупер; з лісових –
папороть та ромен-зілля. Обкидаючи криницю зіллям, співали русальних та
купальських пісень, водили навколо криниці хороводи. З самих же різних
польових квітів плели вінки, якими обкладали криницю.
Там же біля ПОЛЬОВОЇ КРИНИЦІ, розкладали два вогні: один хлопці, а другий
дівчата. З того, що розкладали хлопці, брали головешки й обкурювали криницю
зсередини й зовні; на вогні, який розкладали дівчата – варили там же
спільний обід.
Ці вогні мали символічне значення – для духів поля розкладали хлопці, як
радість сонця; для русалок та інших духів розкладали дівчата – умилостивляли
й обід спільний для духів і для себе готували.
Хто копав ті криниці у пізніших часах?
Це історія не менш цікава. Копали батьки й копали парубки.
Коли в батьків помре природньо чи наглою смертю доросла донька, на віддані,
чи син у такому ж віці – батьки в пам'ять своїх передчасно загинулих дітей,
як жертва добрим духам-опікунам роду, щоб добре привітали й добре прийняли
нові душі – копали в полі криницю. А разом вони вірили, що дух їх сина чи
доньки витатиме в тій криниці й що люди питимуть завжди воду, коли будуть
спраглі, будуть дякувати й душа дівчини чи хлопця буде прощена. А вже догляд
за тією криницею покладався на парубків та дівчат. Віра в народі була, що з
польових криниць пили воду не лише духи поля, але й русалки й польовики.
Але копав і парубок у полі чи на роздорожжі криницю тоді, коли нагло помре
його кохана дівчина. Він потім давав обіцянку назавжди залишитися парубком,
не одружувався, "на віки залишитися вдовцем", а криниця така носила назву
КРИНИЦЯ-ВДОВИЦЯ. При чім, копав таку криницю парубок сам, без нічиєї
допомоги. Були випадки, що криницю копав парубок місяцями (коли глибоко була
во-[418]да). Допомогти парубкові можна було лише тим, що витягали землю
наверх, а чи виливали воду, але спускатись у криницю, коли вона копалась,
крім парубка-обітника – ніхто не міг.
Ось чому в народній творчості й оспівано польові криниці, як символ розлуки.
І прислів'я було, коли хлопцеві не везло в коханні: "Копай, хлопче, криницю
у полі".
Це визначало безнадійне кохання.
У дуже поширеній пісні – "Розпрягайте, хлопці, коні" – також подається мотив
безнадії парубка, мовляв більше його коханої дівчини не побачити, а коли й
побачить, то вона вже "не його":
Розпрягайте, хлопці, коні,
Та й лягайте спочивать...
А я піду в сад зелений,
В сад криниченьку копать...
А чи пісня парубоцької безнадії в коханні:
...Ой у полі три криниченьки,
Любив кохав три дівчиноньки...
А чи порівнан'ня дівчини з полевою криницею:
...Ой у полі криниченька...
Там холодна б'є вода...
А дівчина чорнобрива,
Чорнобрива – молода...
На цьому тлі розвивається у любовних піснях мотив розлуки, який
розробляється в багатьох піснях:
Ой у полі керниченька обрубленая,
Ей, гоя-я, обрубленая,
Та десь моя дівчинонька зарученая,
Ей гоя-я, зарученая.
Там у полі керниченька, орли з неї п'ють,
Ой вже мою дівчиноньку до шлюбу ведуть.
(Л. Білецький, Історія Української Літератури, т. 1-й, стор. 302). [419]
Але були іще криниці польові, що копали їх люди на спокутування своїх
гріхів. Про таку криницю писав і Т. Шевченко – "Москалева Криниця".
http://www.svit.in.ua