До розділу
Український рік у народних звичаях в історичному освітленні
Степан Килимник
Степа́н Іва́нович Кили́мник (нар. 24 грудня 1889 (5 січня 1890), село Якушинці Вінницького повіту Подільської губернії, нині Вінницького району Вінницької області — † 9 травня 1963, Торонто, Канада) — український історик, етнограф, педагог. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка та Української вільної академії наук.
У 1920–1921 роках навчався у Вінницькому вищому педагогічному інституті та Харківському університеті. Від 1922 року перебував на викладацькій роботі. Працював у Народному комісаріаті освіти УСРР. Після Другої світової війни перебував на еміграції: від 1945 року в Австрії, від 1949 року — в Канаді.
Автор праць з етнографії, історії України кінця XVII — початку XVIII століття. Найважливіша студія Килимника — «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» (у шести томах; шостий том залишився в рукописі).
Діаспорні видання (Вінніпег-Торонто)
Книги видавництва Обереги (Київ), 1994 року
Килимник Степан
Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: [У 3 кн., 6 т.]. - Факс. вид. - К.: АТ "Обереги", 1994.
Унікальна енциклопедична праця видатного дослідника української етнографії та етнології із зарубіжжя дає можливість кожному заглянути в далекі віки назад і тим самим реалізувати знаменне сократівське «Пізнай самого себе», відчути себе нацією, що з правіків належить до могутньої і прекрасної у своїх барвах європейської цивілізації.
Зміст
Кн. І, т. 1: (Зимовий цикл); т. 2: (Весняний цикл). - 400 с.: портр. - Бібліогр.: с. 388-392.
Том перший
Народознавство – наука про націю. Василь Яременко 5
Від автора (вступні частини дивися нижче) 9
1. До історії різдвяних звичаїв 11
2. Готування до Різдва 11
3. Вілія 19
4. Господар з сином вносять “Дідуха” в хату 22
5. Багата Кутя – Свята Вечеря 28
6. Свята Ніч 34
7. Діти несуть бабуні, дідуньові та хрещеним батькам Святу Вечерю 35
8. Перший день Різдва і види коляд. Віншування-віршування 37
9. Свята Вечеря-Обід на перший день 38
10.Свято Роду – одружені діти везуть до своїх батьків Святу Вечерю 40
11. Коляда – суспільно-громадська частина стародавнього Свята 45
12. Виконання коляд 45
1) Дитячі 45
2) Коляда молодечих гуртків 47
3) Коляда дівчині на порі 50
4) Коляда дорослих, господарів 52
5) Дівоча коляда 52
6) Коляда невістці 53
7) Коляда на Гуцульщині 53
8) Коза, танечники та машкарники 5413. Вертеп 55
14. Пояснення окремих точок Різдва як українських традицій 57
Килимник Степан
Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: [У 3 кн., 6 т.]. - Факс. вид. - К.: АТ "Обереги", 1994.
Кн. ІІ, т. 3: (Весняний цикл); т. 4: (Літній цикл). - 528 с.: портр. - Бібліогр.: с. 507-513.
Том четвертий
ПЕРЕДМОВА - Др. Юрій Мулик-Луцик 340
І. ВСТУП 347
II. ЗЕЛЕНА СУБОТА 353
1. Готування до Зелених Свят
2. Зелена Субота, Клечальна
3. Стародавні квіти слов'ян-українців
4. Умайовування хати – клечанням, татарзіллям, папороттю, городнім, польовим та лісовим зіллям; умаювання гіллям та деревами обійстя.
ІІІ. ЗЕЛЕНІ СВЯТА 362
1. Відомості з стародавніх джерел
2. Віра та вірування; віра в духів покійників та місце їх
перебування
3. Як проводити Зелені Свята
IV. ЗАВИВАННЯ БЕРЕЗИ 364
V. ОБРЯД ВОДИТИ ТОПОЛЮ 366
VI. ОБРЯД ЛЯЛІ 367
VII. НАРОДНЄ СВЯТО СЕМИК 368
VIII. ПОХОРОН ЯРИЛИ 369
IX. РУСАЛЬНИЙ ТИЖДЕНЬ 371
1. Вірування, повір'я
2. Шанування русалок
3. Молодь у дні Русального тижня
X. МАВСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ 372
Проводи русалок
XI. ОБРАЗ РУСАЛКИ ЗА НАРОДНОЮ УЯВОЮ 374
1. Образ русалки за творами Т.Г. Шевченка
2. Образ мавки та русалки за творами Л. Українки
3. Образ мавки
XII. ПОЯСНЕННЯ ДО ЗЕЛЕНИХ СВЯТ 383
XIII. ХОДІННЯ НА НИВИ – «НА ЖИТА» 389
XIV. ОЧИЩЕННЯ ВОД 393
1. Освячення та заворожіння ставків та рік
2. Очищення та заворожіння копанок-калабань
3. Сакральний похід до безодень, драговин
4. Безодня
5: Кринички
6. Очищення - освячення криниць
XV. ПОЛЬОВА КРИНИЦЯ 417
XVI. УРОЧИСТИЙ ОБХІД СЕЛА 420
XVII. ОБРЯД «ГОНИТИ ШУЛЯКА» 420
XVIII. СВЯТО КУПАЛА В УКРАЇНІ 431
1. Напередодні Купала
2. Купальські вогні
3. Купальська Ніч (Містерія)
4. Охорона господарства в Купальську Ніч
5. Квітка щастя
6. День Купала
7. Ранішній збір зілля на Купала
8. Збір зілля дівчатами для вінків
9. Обичай саджати дівчину до ями
10. «Марена та Купало»
11. Вінкоплетіння біля води та пускання вінків на воду
Вінкопускання на воду з повісти О. Кобилянської «В неділю рано зілля копала»
13. Ворожіння на Купала
14. Купальські пісні
15. Образ української жінки
16. Особливі думки про свято Купала
17. Господарські роботи, пов'язані з Купалом
18. Пояснення до Купала
XIX. Зажинки – пошана хліба в давнину 481
Жнива
Село у жнива
Жнивний день на ниві перед закінченням праці
Вечірнє шестя з жнив
Толока
Жнива вдовині, сиротські, рекрутські, хворих та немічних родин
Жнивні пісні
XX. Свято вітрів 504
Бібліографія 507
Друковані праці Степана Килимника 514
Народознавство – наука про націю
«По мові – передмова. Можна і без неї...» писав Тарас Шевченко, пускаючи в люди своїх «Гайдамаків». І перше, що хочеться вслід йому повторити – «Слава Богу, що минуло».
А минуло щонайперше таке: «Ця книжка «Етнографічного Вісника», що своїм змістом і методологічними настановленнями цілком одбиває старі позиції Етнографічної Комісії Всеукраїнської Академії Наук, була вже видрукувана, коли Комісія включилась до розгорнутої клясової боротьби на ідеологічному фронті. Розглянувши засади попередньої своєї діяльності й перецінивши з погляду марксо-ленінської методології дотеперішню продукцію, співробітники Комісії гостро засудили її як ворожу пролетаріатові й реакційну, взялися до переозброєння й у дальшій своїй роботі мають довести фактами перед усією радянською суспільністю задеклярований розрив з буржуазною наукою. Це, на старій роботі побудоване, число «Етнографічного Вісника» починаємо з критичного і самокритичного огляду діяльности Етнографічної Комісії та її продукції».
Самобичування і самознищення окремих членів етнографічної комісії ВУАН не допомогло. Ідеологічна гайдамаччина сплановано накочувалася на українську культуру, науку, духовність, на вчених, письменників, митців. Наведена заява взята із фахового наукового журналу «Етнографічний Вісник» N 10 за 1932 рік. Цей номер, здається, вже був останній. А з часом не стало і тих, хто виступав у ньому і так заповзято самобичувався, щоб вижити фізично. Далі на ниві етнографії, фольклористики, етнології – в цілому на ниві краєзнавства і народознавства впродовж майже шістдесяти років цілковите запустіння, повна заідеологізованість, псевдонаукові вправи. Будь-які наукові спроби (хоча б і з відомим альбомом «Українці») підрізалися уже на стадії задуму, або видавалися тиражем у сто примірників «для службового користування».
Та українська етнографія, фольклористика, етнологія вже мала на той час понад сторічну традицію. Біля її початків стояв Михайло Максимович із працями «Дні й місяці українського селянина» та «Книжкою Наума – про великий Божий світ», що біля двадцяти разів перевидавалася за життя автора а потім була викуплена у нього Міністерством Народної освіти царської Росії як підручник. На наукову основу українську етнографію перевів Пантелеймон Куліш, появивши нам двотомні «Записки о Южной Руси» (1856–1857). (Уже за радянських часів у 1930 році Державне видавництво України видало спорий том «Етнографічні писання Костомарова».) А ще в активі дорадянської науки семитомні «Труди» Павла Чубинського, тритомні «Етнографічні матеріали» Бориса Грінченка, многоцінні праці Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича, Якова Головацького, Олександра Потебні, Тадея Рильського, Володимира Гнатюка, Олександра Колесси, Івана Франка, Михайла Грушевського, Миколи Сумцова, Агатангела Кримського, Олени Пчілки і багатьох інших, кому в цивілізованих націй давно б стояли величні пам'ятники.
Надзвичайну увагу молоде шкільництво України після 1917 року надавало краєзнавству, в ширшому плані – народознавству. Видавалися окремі томи бібліографії з українського краєзнавства, фольклористики, етнографії. Вся ця робота опиралася на Етнографічну комісію ВУАН та УНІК (Український науковий інститут книгознавства). Тут працювали Олена Пчілка, М. Левченко, Агатангел Кримський, Андрій Лобода, Павло Попов, Віктор Петров і десятки інших світлих постатей. І за одне десятиліття, навіть менше – на цьому так дбайливо обробленому полі – не стало жодної постаті. А починалося все із наличників. Наведу їх набір із однієї лише статті Володимира Білого у згадуваному вже «Етнографічному віснику» N 10 за 1932 рік: /5/ «буржуазна націоналістка Олена Пчілка», «дрібнобуржуазний народник В. Кравченко», «вульгарний емпірик-колекціонер А. Онищук», «формаліст-порівняльник акад. А. Лобода., «контрреволюційне керівництво Єфремова – Кримського» т. д. Небагато зусиль залишалося докласти працівникам НКВС у 1937 році, щоб переоформити ці наличники у звинувальні акти і підвести їхніх носіїв під розстріл.
Та наукова нива життя не зачахла. Частина вчених зуміла залишити Україну в 1919–1922 pp. і продовжила роботу в Празі, де видавала збірники «Народознавство». Більше вчених залишили Україну в 1943 році і зосередили свою діяльність у Німеччині, Англії, США, Канаді, Австралії, Аргентині.
У 1991 році мале видавниче підприємство «Оберіг» повернуло українському народові створену в діаспорі Олексою Воропаєм двотомну працю «Звичаї нашого народу», що вперше побачила світ у Мюнхені в 1958 році (І том) і в 1966 році (II том).
Нині Акціонерне товариство «Обереги» перевидає найціннішу народознавчу працю, створену в діаспорі професором Степаном Івановичем Килимником «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» у п'яти томах (Вінніпег – 1955, 1957, 1959; Торонто – 1962, 1963). На жаль, шостий том залишився не виданим, у рукописі.
Професор Степан Іванович Килимник (5.01.1890 – 10.05.1963) у своєму помешканні у Торонто із цінною науковою бібліотекою в кілька тисяч томів та багатющим архівом виглядає на своєрідний академічний інститут української етнографії та історії. Це справжня наукова інституція, з якої десь за 13 – 15 років з'явилося близько 150 публікацій, фактично кожного місяця – одна наукова публікація. А коли ще завважити такі публікації, як п'ять томів «Українського року», на підготовку яких пішли роки. А ще не виданий, але підготовлений шостий том цього видання та підготовлені до друку, написані чи укладені кілька томів задуманого професором Килимником 12-томного видання «Українська стародавність», зміст якої подано в п'ятому томі «Українського року».
Свого часу Пантелеймон Куліш планував своєрідну 12-томну енциклопедію української етнографії і фольклористики. Зумів з огляду на час і обставини видати лише два томи «Записок о Южной Руси». Професорові Килимникові не вистачило життя, але левову частку задуму він зреалізував, і сьогодні справа державної ваги – повернути народові створене ревною працею його великого трудівника, справжнього його сина, вшанувати вінком Лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка. Ця праця виводить сучасне народознавство на орбіту шевченківського народолюбства.
Кожен том «Українського року» має посвяту. Перший – дружині вченого ларисі килимниковій-Мельниковій, «що так багато потерпіла в минулому за свій народ за нашу культуру» і була натхненницею праць автора. Другий том присвячений «українській молоді в неволі і в розсіянні сущій», онукам – Юркові та Наталці На Ревам із закликом «Українська молоде, пізнай себе!» Третій і четвертий – українському Народному страднику із закликом: «Пізнай себе. В єдності борись за свою волю, правду й Матір-Україну!» Заключний п'ятий том – «усім тим, що залишили Рудну землю і пішли у світ для безкомпромісової боротьби за правду й волю Матері-країни і її народу в неволі сущого; тим, що в єдності працюють на чужині в ім'я великої ідеї; всім тим, що терплять муки заслання та ув'язнення на рідній землі й на вічну пам'ять тим, що полягли в нерівній боротьбі за свою Україну».
Я вірю цим патріотичним покликам, вболіванням за долю народу і його майбутнього – молоді української, їй він несе свою працю, нею скріплює свою любов. Жодній фразі він не дає зависнути в повітрі і одночасно задихнутися від його браку. І – «нічого надміру!» Ці слова, як і вислів «Пізнай самого себеї» проповідував ще древньоеллінський бог Аполлон після того, як був покараний Зевсом і змушений покірно пастухувати рік у Адмета, царя міста Фер. У філософії Григорія Сковороди, яку він підпорядкував одній меті – як зробити людину щасливою, «Пізнай /6/ самого себе» – і є шлях до особистого щастя, а значить і до процвітання всього народу, його щастя. «Пізнай самого себе» і народ, – чуємо і в Тараса Шевченка, в його вимозі:
Все розберіть... та й спитайте
Тойді себе: що ми?
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? за що закуті?..
Перечитуєш «Український рік» С.І. Килимника і дивуєшся тій красі і любові, що витворили наші предки в звичаєвій і календарній обрядовості, в умінні обставити своє життя неминущою красою, що в кожну пору року має свої барви, мелодії, інтонації і, як пори року, щорічно повторюється і нерозривна із народним побажанням: «А нам дожити до наступних свят».
Дожили, нарешті, до свята, коли можемо щедрувати, колядувати, засівати, влаштовувати купальські ігрища чи співати в час Різдвяних та Великодніх свят духовні пісні, при бажанні – вінчатися в церкві, триматися давніх звичаїв.
Сьогодні проблеми краєзнавства, народознавства, українознавства є не подувом моди, а органічною – культурною й політичною потребою відродження української нації. Робимо це невміло, по-дилетантськи, що часом призводить до неспівпадання добрих суб'єктивних намірів із негативними об'єктивними результатами. Не знаємо що саме і як треба робити, бракує належних знань і джерел.
Відродження української нації, її культури цілковито залежить від стану національної науки, як універсального засобу розвитку культури. Пишемо статті про народознавство, складаємо шкільні й вузівські програми із курсу народознавства, а не маємо навіть визначення, що це таке. Так, у «Енциклопедії українознавства» відсутнє навіть слово «народознавство», а в УРЕ (т. 7) сказано, що «народознавство – термін, який з кінця 19 ст. до 20-30-х рр. 20 ст. вживається як синонім етнографії». Отже, стверджується думка, що народознавство – це лише термін-синонім до поняття «етнографія». Нам не відомо, на що оперте таке твердження, бо вже в 90-тих роках народознавство вважалося наукою, що народжується. Скажімо, в «Киевской старине» за 1895 р. (N 4) у статті Г. Вашкевича «Из воспоминаний о Николае Ивановиче Костомарове» автор між іншим пророкував: «наука народознавства, яка народжується, згадає Костомарова: його слава ще попереду» (с. 59), а сам Костомаров у «Слов'янській міфології» перший зробив спробу дати визначення народознавству як науці.
Минуло двадцяті» років, і заходами української наукової еліти – академіків Федора Корша та Олексія Шахматова, професорів Романа Волкова, Михайла Грушевського, Максима Ковалевського, Агатангела Кримського, Михайла Туган-Барановського у важкий 1916 рік і поза межами України в Петрограді було видано, скажемо так, академічний курс українського народознавства – двотомне видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем» антропологія, етнографія, мистецтво, мова, література, історій, географія, статистика, господарство українською народу.
У першому томі того видання було вміщено працю Михайла Грушевського «Развитие украинских изучений в XIX в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения». Як бачимо, в історичному нарисі було визначено й специфіку українознавства як постійного і триваючого процесу українознавчих студій («изучений»), результати яких ставали здобутком народознавчої науки. Себто, українознавство мислилося як інструмент народознавства. Сьогодні, очевидно, таким інструментом має стати новостворений Інститут українознавства при Київському університеті. З його утворенням надії на відродження українознавчих студій зростають. /7/
У XIX – на початку XX ст. народознавство уже сприймалося не як синонімічне поняття до етнографії, а як поняття родове до видового, як загальне до окремішного, і хіба що до окремого етнографа можна прикласти як епітет «народознавець», щоб підкреслити широту (а не повноту!) його наукових зацікавлень: «Був він, – пише словацький вчений-україніст М. Мушинка, автор монографії про Володимира Гнатюка, – і етнографом в сучасному розумінні цього слова, працюючи у таких ділянках цієї науки як сільське господарство, кулінарія, ремесла й промисли, одяг, архітектура тощо». Видатним українським етнографом є, наприклад, Володимир Шухевич, автор п'ятитомного етнографічного дослідження «Гуцульщина». Праця етнографа-народознавця все ж охоплює окремі ділянки етнографії українського народу окремого і досить специфічного регіону – Гуцульщини і носить краєзнавчий характер. Але без таких краєзнавчих праць українське народознавство було б не повним, не завершеним, яким воно сьогодні і є. Перш за все, для розвитку українського народознавства потрібна серйозна база – етнографічні музеї різного профілю. Їх ще дуже мало, навіть не в усіх регіонах вони створені. Приватні збірки, колекції і цілі музеї, як етнографічний музей Івана Макаровича Гончара, не отримують належної державної підтримки, іноді стають об'єктами грабунку, вандалізму, зведення політичних рахунків і волають про захист і матеріальну підтримку.
Як не дивно, але систематичний збір українських етнографічних колекцій був започаткований не в Україні, а в Росії Постановою Ради етнографічного відділу Російського музею від 6 квітня 1902 року. Систематична робота з етнографічного обстеження України імперським науковим центром велась до 1913 року включно, музей поповнювався приватними колекціями переважно українських збирачів, вчених. Наявність цього центру й уможливила появу двотомного видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем». Згідно «Каталога-указателя этнографических коллекций Украины ХІХ–ХХ вв.», виданого Державним музеєм етнографії народів СРСР в Ленінграді 1983 року українські колекції нараховують понад 23 тисячі позицій (номерів). Перелік колекцій із вказівкою кількості предметів, ким і де зібраних, короткою характеристикою змісту займає понад 40 сторінок, набраних петитом.
Сьогодні доля цих колекцій викликає більше занепокоєння кожного українського вченого, ніж доля безцінного і величезного архіву професора С.І. Килимника в Канаді. Сьогодні ще існує джерельна база для створення наукової енциклопедії українського народознавства. Але й існує загроза її втрати – і назавжди. Потрібен державний підхід. Повертаючи українському народові «Український рік», ми всі апелюємо до мудрості державних діячів незалежної України, до свідомості керівників Міністерства культури і академічних інститутів, аби не допустити втрати безцінного архіву С.І. Килимника, приватних етнографічних колекцій, збірок, музеїв, заопікуватися долею українських матеріалів, архівів, окремих експонатів, національних реліквій, що знаходяться в країнах близького і далекого зарубіжжя.
Із перевиданням «Українського року» в Україні найширший загал читачів і спеціалістів – працівників Будинків культури, учителів, студентів філологічних факультетів та інститутів культури одержать настільну книгу для читання і практичної роботи по відродженню традицій і звичаїв українського народу, його поетичної і прекрасної обрядовості. Впевнені, що науковий і творчий подвиг професора Килимника С.І. буде сприйнятий і усвідомлений цілим народом як невмирущої вартості внесок у науку народознавства.
Василь Яременко
професор Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка /8/
ВІД АВТОРА
Випускаючи у світ цю скромну працю – «УКРАЇНСЬКИЙ РІК У НАРОДНІХ ЗВИЧАЯХ В ІСТОРИЧНОМУ ОСВІТЛЕННІ», - я хочу допомогти читачам усвідомити велетенське значення української ЕТНОГРАФІЇ та ЕТНОЛОГІЇ, як основи первісної культури, як науки, що правдиво висвітлює й допомагає нам зрозуміти нашу ІСТОРІЮ та показує світові нашу стародавню культуру.
В філософії античної Греції був глибокий вислів, яким керувався не лише Сократ, але й вся світова філософія: «Пізнай самого себе!». Цей вислів був написаний у багатьох храмах античної Греції при вході над дверима.
Речник українського народу Тарас Григорович Шевченко цю ідею втілив у такий вислів у своєму глибокому «Посланії»:
«Що ми? Чиї сини? Яких батьків?»
І, дійсно, коли поставити питання, чи знаємо ми себе? Чи знаємо свій нарід, його історію, культуру, його предковічні прагнення, бажання, ідеали, його душу? – Трудно відповісти на все це.
Академік Греков у великій своїй науковій праці «Києвская Русь» (Видання Академії Наук) так пише: «...Не може бути історії без обліку цінностей, створених предками...» Там же він подає думку про важливість дослідження й вивчення нашої етнографії, нашої етнології, нашого фольклору та взагалі традицій: «...Ми зробили б дуже велику помилку, коли б відмовились від вивчення цієї старої спадщини».
Цю непоправну помилку, в силу обставин, ми таки зробили: нашу народню творчість, наші стародавні звичаї ми почали записувати лише з XIX сторіччя, тоді, коли в античній Греції народня творчість записана з наказу Пізистрата у VI ст. до Христа, а на Заході, зокрема у великій імперії Карла Великого, записи народньої творчости почалися у VIII ст. і т.д.
Тепер нам стане зрозумілим, чому великий історик з світовим ім'ям в кінці XVIII і на початку XIX ст., Шлєцер (1735-1809) написав, що Східньо-Европейська рівнина до IX віку уявлялась «жахливою, дикою й порожньою»... «Певно, – каже він, люди тут були бозна з яких часів... але люди не вирізнялись нічим, що не мали ніякої сполуки з південними народами, чому вони й не могли бути помічені й описані жадним освіченим південним європейцем...»
Подібну думку висловлювали й інші німецькі філософи, а окремі з них навіть прийшли до думки, що слов'янські народи «гідні на погній іншим», бо вони не мають своєї стародавньої культури...
Звичайно, хоч це писали люди з світовими іменами, але вони не знали нашої стародавньої, досить високої, а навіть глибокої культури, не знали психіки нашого народу; вони не знали й того, що /9/ численні чужоземні історики, починаючи з античної Греції (Геродот, V в. до Христа) і кінчаючи готськими, арабськими й іншими істориками, таки чимало записали, задокументували про слов'ян, зокрема про наших далеких прапрадідів. Але найголовніше це те, що згадані вчені таки не могли довідатись про нашу культуру, бо наш фольклор, наша етнографія та етнологія – ніде не були записані до того часу.
Віки пройшли. Сталося багато ідеологічних та соціяльних змін. Ми дуже багато втратили найцінніших здобутків нашої ранньої культури – фольклору, звичаїв, дохристиянської віри та вірувань... Чимало до нас і дійшло, але воно пройшло крізь морок віків, затемнилося, наверствувалося, змінилося, а чимало й цілком, назавжди, зникло...
Оце все й примусило мене, вже декілька десятків років зосередити свою увагу на нашій ранній культурі, на нашій передісторії, на звичаях, фольклорі, на наших традиціях.
Чимало труднощів та перешкод зустрічаємо на сьогодні у справі збирання та запису фольклору, звичаїв та в дослідженні, правдивому висвітленні справи.
Ця монографія подається наполовину скорочена, але тут занотовані найхарактерніші риси й особливості наших звичаїв, спільні всім областям України (звичайно, у більшості).
Записи та дослідження я переводив, головно, з уст селян-патріярхів, чоловіків та жінок, у віці 85-100 років, а дослідження почав переводити з першого десятиліття нашого сторіччя. При чім, досліджував майже у всіх частинах України.
Кожна дія, кожний народний твір, як коляди, щедрівки, побажання, гаївки, купальські пісні та звичаї, Андрія-Калити, зажнивні, обжинкові пісні й інші – все це колись було молитовними-магічними діями й словами; все це розкриває, бодай частково, душу, чуття, віру, вірування, бажання, прагнення, життя та ідеали наших пращурів.Своєю монографією я не відкриваю нічого нового, а лише поглиблюю ту працю, над якою чимало наших учених попрацювало. Але ділянка ранньої культури така широка й багатогранна й так іще не досліджена, що у наш вік, поки хоч дещо зберіглось, треба занотувати, треба вивчати, досліджувати; треба дбати про збереження з нашої історичної святині – нашої ранньої культури, – задокументувати бодай те, що дійшло до нас. А це допоможе нам ПІЗНАТИ СЕБЕ, ПІЗНАТИ СВІЙ НАРІД.
СТЕПАН КИЛИМНИК /10/
До розділу