Уривки з книги Олександра Виженка "Україна Кохання"

До розділу

 

Олександр ВиженкоВиженко О.Є.
Україння Кохання. Фольклорне дослідження. – К.: Деркул, 2005. – 280 с.

Допрацьований варіант у форматі word:

Частина 1  (RAR 160 кб)

Частина 2 (RAR 120 кб)

 

Цей доволі оригінальний твір можна назвати гімном Коханню – автор співає його молитовно й щиро, зачудовано милуючись єднанням душ і тіл. А можна – осанною українській народній пісні, яка увібрала й донесла до нас мудрість одного з найдревніших народів світу, який умів сприймати буття у його багатогранній повноті.

 

ЗАЧАТОК

 

Місяцю холодити,
Сонцю пекти,
А серцю моєму казання ректи
Про те, що є суттю людського буття,
Що робить чарівним звичайне життя,
Про таїнство дивне палкого єднання
Проявлених душ на теренах Кохання!

Цей твір я назвав “Україна Кохання”. Бо є Україна як держава, де люди живуть за законами суспільного ладу: вчаться, працюють, вирішують тисячі господарчих і загальнодержавних питань. А є Україна як вічноквітучий, буйносвятковий садок, де росте нетлінне древо Блаженства, ще й деревця з чудесними плодами – смакотою тілесних утіх і ласою благородного вознесіння; де серед ніжної пахноти кубляться і аврукають замиловані голуб’ята; де всепоглинаюча самоявна насолода сполучає і споріднює голоси у двощире солодкозвуччя; де панує повний ясного вогню таємничого палання, молодий дух; де переховується найсокровенніше лоно продовження роду-племені.
Саме про цей садок співається в одній з народних пісень:

Якби наша воля,
Сиділи б ми дома.
У садочку, в холодочку,
Під вербою, над водою.
А в ставочку б купалися,
А в садочку б кохалися.

Одного разу увійшовши у той Садок і відчувши смак радісного невидимого нектару, з яким не порівняти жоден найсвященніший трунок, чулий серцем, я навіки сп’янів, і ось став я тантриком кохання, ще й душа моя, облитая сяйвом, що лине з джерел огнецвіту, заврунилася і заквітла щирою милістю. То ж чи міг я не стати ловцем перлів в океані любові, чи ж міг я, учарований, ущасливлений, не затьохкати падванами* (*падван – любовна пісня) і не восхвалити Укох, як з первовіку мої предки це робили!
Безліччю славних стежок добиралися вони до України Кохання! Ось-бо: “втоптана стежечка через садочки…”, “попід терном стежечка битая була…”, “десятая дорога – до самого порога…”, “через сад-виноград…”, через лужок зелененький; а ще луками, “коло води-моря”, “понад річкою”, “попід мостом”, “яром-долиною”, “доброю нивою”, лободою, маком, гречкою, коноплями, льонком, петрушкою, квасолькою, горо́дом, де росте зелененький часник… Йшли всі красні до дива, набажні до ніжних чар і незмірених утіх, кому підступала пора “вкусити сердечних одкровенств” і конче побувати на вечорницях, де кожне слово – ранкова роса, а погляд – ласкавість долі.
А народ же який пречудовий! “Красивий з очів, милий з мови”, в яких “врода од природи” – і не полічити! “Парубочки, як дубочки”, “дівоньки, як зіроньки”, “молодиці, як копиці”, “молодці, як жеребці”, миловиді милодани і удатні джеджерухи (чистюхи), красюки-джегері і слічні дзьохи (дзьоха – кокетка) – гарцівниці, скорохвацькі джигуни і надобні (красиві) предзиґльованки (вертляві жінки), зуховаті надриґанчики і гожі хабалиці (хабалиця – кокетка, охоча до любовних шалощів), зальотні залицяльники і охотухи-скуски (спокусниця), любаси-ласкавці і ласкосерді пестухи, перелюбники-пічлази і любомилі приспанки… І всі ж, як один, прибірні, “гарнесенько оденуті.” На хлопцях “шапки барашкові, свитки ярочкові, пояси зелені”, і всі вони – “веселі”. А дівчата – “барвінком обтикані, калиною обсипані” У тому садку “верби оріхи родять, дівки у сріблі ходять”.
“На вулиці скрипка й бас”, “Скрипка грає, аж вимовляє” Так-таки, так! Хіба можна вандрувати до такої чарівної Країни, та без музик, без доскочистих танків?!

Ріжуть скрипки і бандури, дівчата гапцюють;
Хлопці, піт аж л’ється з шкури, коло їх гарцюють

Кучерявий статурний гарнюк бодренько вигукує:

Заграй, сопілонько,
танцюй, царівночко!..

“Хупавая, чорнобровая, білявая”, “веселого живота” дівчина, “навішала кораликів, як сива зозулька”, і немов казкова фея, півколом пір’їною кружляє; “і скоком і боком, і сюди, і туди”, скаче дрібно, танцює прикладно, ще й “язичком дражнить, оком моргає, плічком стискає без боязні” Голосочок у неї тоненький, далеко чутний:

Скочком, бочком повернуся,
Гребінчиком я розчешуся
Та й вмию си білі личеньки,
Та й взуюся в черевиченьки!

“Як та пава пливе”; “а за нею молодою сім кіп хлопців чередою”.
І співають у танку вони:

Ви, музики, грайте,
а ви, люди, чуйте, –
Старі – мах по домах!
Молоді – танцюйте!

Та я, хлопець молоденький, ото добре знаю:
Хто дівчата щиро любить, той піде до раю.
[38, 32].

На тім боці, на толоці,
Там дівчата повнолиці,
Повнолиці, чорноброві,
Вони мені до любові.
Вони хлопців обіймають,
Ночувати десь думають…

У дівчат свої пісні:

Ой у саду назад паду, роса на листочку,
Вибачайте, люде добрі, за цю співаночку.
[37, 21].

Ой грайте ми, музиченьки, різаком,
Нехай ляжу тут спатоньки з козаком.
[2, 694].

Прісная душа не хтіла книша
з олійцем,
Тільки спатоньки до комнатоньки
з Андрійцем.
[2, 695].

Співають і разом:

Хлопці-молодці, пийте, гуляйте!
Жваві дівчата, хлопців кохайте!

Шумує вино, і мед і пиво.
Шклянками, хлопці, чарка – не диво.
Пийте за личка, за чорні брови,
Нехай дівчата будуть здорові.

Музики грають, смичками мають,
Жваві дівчата на вас моргають.
Обійміть дівча, котра вам мила,

Танцюйте, хлопці, поки є сила! [35].

Нехай знають в усім світі, як ми проживаєм,
Як радісно в нашім Краї життя процвітає!

Так, так, нехай знають!
Яке ж то прочудо – розгарне погуляння!
Яке ж то продиво – розкохана любість!
Додайте духу, натхненники-доброграї! – догукуюсь до музик . – Грайте так, щоб все що не є на світі танцювало, щоб кожне живе єство, почувши казку-пісню, відгукнулося на наш уклик якнайскоріше стати громадянами гостинної дивовижної Країни, успадкувавши її усещедрі угіддя і засвоївши мистецтво кохання. Дар здоров’я для духа і тіла криється в нім, взаємність – основа щастя і сили!
Ось і я у танку заспіваю:

Досвід! Брате мого сприйняття!
Кожна мить, мов пульсуючі зорі!
Мій натхненник, цитую життя
Світлим словом сердечних просторів!
 

СМЕРТНИЙ ГРІХ ЧИ РАЙСЬКА НАСОЛОДА?

Дзвінко ж роздайтеся, співи цікавії,
Линьте до Феї утіх, –
Жару кохання до вроди Вірсавії
Бог не зазначив за гріх.

Грицько Чупринка

 

Уперед, уперед, мої зоресяйні співторжественики-садівники, старанні служителі в любовнім почутті!
Не закликаю йти разом з нами всіх тих, хто називає любощі і милощі – “бісовщиною”, “низькими дрібницями”, “соромітною публікою”, усіх тих, хто світлодайну любов обзивають з призирством “пристрастю”, “богомерзенним блудом”, “терзанням плоті” і “потьмаренням душі”, для кого насолодолюбство є “отрутою здорового глузду, смертю розуму і сліпотою душевних очей”.
Так звані “берігачі моралі” не прагнуть жити в Україні Кохання. І хай так. Бо як казав Григорій Сковорода, “всяка іміє свій ум голова”. Але ж хай і нам не перетинають вони славних шляхів своїми заборонами і табуюванням гріхом.
О, скільки цілющих джерел загатили вони своїм осудом тілесних утіх! Дружбу зо світом вважають вони ворожнечею супроти Бога, тілесні муки – Божою милістю, гнів проти “інакомислія” – богоборством, страждання і скорботу – святістю. “Журіться, сумуйте та плачте! – закликає Яків. – Хай обернеться сміх ваш у плач, а радість – у сум!”
А погляньте-но на їхні статути із сповідальних требників:
“Якщо сміявся до сліз – піст 3 дні.
Якщо в ігри грав і пісні співав – піст 5 днів.
Ліг на черево униз – піст 15 днів.
Спав голий – піст 20 днів і сто поклонів.”
Які невинні речі є для них гріхом! Ось далі:
“Якщо (жінка) на чоловіка лазила (тобто була при зляганні зверху – О.В.) – піст 5 років!
Якщо (чоловік) уд свій давав жінці лобизати – піст 10 років.”!
І так до безкінечности.
От і виходить: те, що на Сході цінувалося, як найкоштовніші діаманти, перли і злотоіскри, що врешті-решт стало найсокровеннішим скарбом загальносвітової культури, серед слов’ян сторіччями виполювалося, наче бур’ян.
Лишається незрозумілим, як то фанатикам “цноту” вдається виживати в світі, який вони самі називають суцільним гріхом? Адже гріх – непридатна нива для паростків святості. Чи буде що робити садівникам у царстві вічних снігів?.. Чи розквітне садок серед сипучих пісків пустелі?
Пригадую…
Один чернець сказав раз моєму вчителюСтарчику:
– Для того, щоб виплекати праведну душу, ми не даємо тілові розкошествувати. Тривалі пости і молитва – ось наш шлях до стяжання Святаго Духа.
– Ото якби почув тебе Соломон, – мовив Майстер, – він би сказав: “Є шлях, що виглядає як праведний, а в кінці його пекло”, а Епікур би додав: “Все природне легко здобувається, а пусте важко досягається.”
– На що ти натякаєш?
– О Господе мій! Чи ти не розумієш?
– Ні.
– Що то є тіло?
– В Писанні сказано: “Всяка плоть – сіно”, “Плоть ніщо, дух животворить!”
– Добре. А що є душа?
– Вічне у тлінному. Тимчасовий гість у бренному тілі.
– О! – вигукнув Старчик. – Саме так – гість! А тепер скажи-но мені: чи відчуватиме душа-гість пахощі духа, якщо тіло-господар схоже на суху деревину? Чи дістанеться ирію знесилений птах?..
Тут вже не втерпів ченець, тупонув зі злості ногою, трохи-трохи не вдарив сиваня палюгою, а потім повернувся та й побіг швиденько до монастиря.
А Старчик всміхнувся і сказав:
– Ні, не схожий він на суху деревину…

Іншим разом Старчика запитали:
– Про що нам більше дбати: про тіло, чи про душу?
Щиросердний мовко відповів:
– Чи дасть бджола меду, якщо не буде бавитися з квітками? Чи зацвіте липа, якщо не питиме соки землі? Чи дочекаєтесь ви весни, якщо не подбаєте про свій дім і про піч теплу? Тож вінчайтеся з природою, бо немає душі в сухій деревині, бо не літає той птах, у якого послаблені крила.

Старчик, мій Майстер, якось сказав: “Старці й ченці, уникаючи зустрічі з жінкою, гадають, що через це додасться їм праведності. А я кажу: якби не ввійшли вони в цей світ крізь жіночі врата та якби до того не були вони під її оберегом, то чи змогли б піклуватися про свою святість?”
Я можу тільки жаліти таких людей. Бо той, хто по-справжньому любить життя, не стане закидати камінням колодязь свого єства. Кожний народжений – Пан, володар п’яти золотих чаш, по вінця наповнених ласом, – має в доброму стані п’ять органів чуття: зір, слух, нюх, смак, дотик), – найбільший дар, який тільки можна отримати від початку. Знехтування хоча б одної з них веде до руїни. Ще й ввесь світ – це велика чаша з живаскусом (живаскус – те саме, що в світі називають сексом) – бодренним напоєм, якого обрав собі Творець як засіб створення життя. Живаскус – це Його вибір. Милостивий Барвописець, Він утворив цей світ і наситив його ятрою-снагою. Відкидати живаскус, засуджувати живаскус – значить засуджувати Бога. Називаючи непристойністю живаскус, загорільці-моралісти звинувачують у неподобстві самого Бога, тому що все суще не що інше, як вияв живаскусу.
Я знаю один лише гріх, коли над людиною чинять обсилок-наругу. Окрилений коханням, не міркую з позиції “добра-зла”, до всього підходжу під зіркою “корисне-шкідливе”.
Чи поодинокий я у своєму розумінні важливості живаскусу у світотворчому розвитку? Як ставилися до цього мої одномовці?
Наведу кілька прислів’їв:

- Від гніву старієш, від сміху молодієш;
- Коли є любов – не треба й молитви”;
- Краще один раз прийти до Бога, ніж сорок раз до сорока святих;

…і уривків з народних пісень:

Ой на горі, на горі,
На зеленім кураю,
Ой хто дівочок цілує,
Того душа у раю.

Ой на горі, на горі,
На зеленім веклі,
Ой хто дівчат не цілує,

Того душа в пеклі. [3, 193].

Закотилось сонечко за зелений сад –
Цілуйтеся, милуйтесь, а хто кому рад;
Закотилось сонечко за новенький млин, –
Цілуйтеся, милуйтеся, а хто кому мил.

Прямуймо, любі заличальнички, простуймо, осяйні прічки-свіжухи, до України Кохання!
 

 

Се не чужая сторона – не буде вам сорому,
Се не чужії люде – не сором вам буде!

Забави наші – чистії,
Утіхи наші – дивнії,
Літа наші щасливії!
 

РОДИНА РОДА

Дуб (мал. влхв Слововежі)1. Слава Тобі, вічнотворящий океане божественної потаємненості! Як хороше відчувати єдність з Тобою!
2. Кожний Твій подих, кожний Твій прояв – то школа для мене! Від зірки до світляка – все всотую – вічний школяр на дорозі Вічного Свідка!
3. Не золоті книги ваблять мене, а Красна Гора. Не прагну тлумачити золоті письмена, а прагну долучитися до щирого співу дикого поля, де віє рідним духом!
4. Перейняли ми від Рода тлінне тілечко, а ось живе в ньому, як пташка, серденько наше, і щебече воно щомиті, і нагадує нам про щось утаємнене, що є і чого ми не знаємо. Ще й постійно відчуваючи тісноту клітини мавпячого світу цього, прагнемо пробитися крізь пруття глухої пітьми до волі, де у будь-якому напрямку не спинила б нашого лету жодна межа, де починається божественна нескінченна гра, для якої і тіло не хитарь (кордон).
5. О що то за невидимі пахощі, з якими не порівняти пахноту весняного лугу! Що за світ, якого не здатний охопити розум!
6. Невже, Роде, і ми можемо бути творцями сущого? Невже й нам дано робити з мертвого живе, із тлінного нетлю?!
7. Як можу не воздати Тобі синовнюю шану, як можу не віддячити Тобі і всім попередникам моїм за даровану можливість – споживати ангельський хліб і творити нове, не гублячи пов’язу з корінням Рода!
Божнественна сідмиця!
 

ЧИСТОТА ДО ШЛЮБУ

У далекому минулому українці – як юнаки, так і дівчата – приходили до побрання неторканими. Батьки пильнували за тим, щоб їхні діти “не задали родоньку сорому”, щоб до певного строку “козаченькова пшениченька не зійшла” та щоб до весілля “не учинив воробей на припічку жнива”. На них лежала відповідальність за недотримання дочкою дівочої чести. Чесна дівка – батькам хвала:

Ходила качечка по точку,
Спасибі сваточку за дочку;
За кучеряву м’яточку
Та за червону калину,
За твою чесну дитину. [40,162]

Якщо донька виявлялася “нечесною”, “безпонеділковою”; якщо у молодої була порушена цнотливість ще до шлюбу, якщо вона

Ізгубила свій віночок
Під явором зелененьким
З козаченьком молоденьким,

то: “Одягайте, тато, солом’яний хомут неслави, а ви, мамо, надівайте на голову решето на доччинім “негарнім весіллі”; усе весільне жіноцтво, б’ючи палицями у драні відра, співатимуть вам сороміцьких пісень:

А в синім городі
Ні дощу, ні погоди;
Зацвіла біла рожа,
Да ні на що не гожа.
Як мати, так дочка,
Як дирява бочка.

Були пісні і більш грубого настрою:

По тім боці на толоці
Кобила блудила,
Ой там наша дівчинонька
Запаску згубила.

Там на долині
Пасла п… свині,
Мішком обгорнулась,
А х… застібнулась. [51]

“Нечесну” дівку тяжко карали.

За те, що дівчина передчасно “загубила запаску”, її силоміць остригали. Така дівчина звалася “стрига”. Іменували таких дівчат ще й “нересниця” – недоросла розпусниця.

“Покриткою” звалася дівчина, що до шлюбу лишалася дівоцтва, ще й ставала бережею (вагітною). Від того часу дівчина мусила обов’язково покривати своє волосся хусткою, як молодиця:

– Ой мати, мати, що мені сталось –
Щось в мене в животі затріпеталось:
Чи риба щука, чи осятрина?
– Гляди ми, суко, чи не дитина?
Як щука-риба – будем варити,
А як дитина – будем хрестити. [32,572]

Такою була реакція матері. А як же реагували на все це винуватці заживку? А ось як:

Хіба ж тобі не казала
Та й не говорила,
Не лягаймо вкупі спати,
Бо буде Гаврило.

А ти мене не послухав,
Коло мене вклався,
Тепер мене питаєш,
Де Гаврило взявся. [3,528]

Тяжко-важко було дівчині перебанувати відверту ворожість рідні і “лихих сусідів”:

– Ой, Боже ж мій, що ж я наробила:
Дівування своє навіки згубила,
Своїй неньці сраму наробила.
Піду між дівчата – з вулиці зганяють,
Піду між жінками – капур одягають,
Тепер же я не жінка, не дівка,
Тепер же я людська поговірка.

Нещадима людська обмова:

За річкою огонь горит,
А у дівчини живіт болит.
Нехай болит, нехай знає,
Нехай хлопців не кохає.

Та квесія (проблема) відбармовувалася на ранимій дівочій душі незагойним зарубцем. Тому й не дивно, що кожна дівчина намагалася до заміжжя лишитися правичкою (незайманою), “нещипаною рожею”, додівчити, доглядіти цноти, “доходити вінка” (рутвяний вінок був символом цноти):

– Ой місяцю-перекрою,
Світи надо мною;
Молода дівчинонько,
Говори зо мною.
– Тоді буду я світити,
Як буду сповнятися.
– Тоді буду говорити,
Як буду вінчатися. [12,116]

Дівчина зберігала вінчальний вінок до самої смерті. Його зашивали у подушку і ставили їй в труну під голову.

Темного лугу калина,
Доброго батька дитина;
Сім літ по ночах ходила,
Цноту з собою носила;
Купували купці – не продала,
Прохали хлопці – вона не дала;
Шовком ніженьки зв’язала,
Свому Іванку держала.

Одному лише судженому буде дано “шовкову ниточку розірвати”.

Береглися і хлопці. Коли дівчина, подолана любов’ю, “затівала гречаники, не сіявши гречки” – тобто від жагучого бажання обмінятися з коханим тілесною осолодою, просила любчика прийти до неї вночі:

– Ой прийди, прийди, не буде кривди;
Як буде кривда, я буду винна. [4,228]

– тобто, коли спонукувана силою кохання, дівчина була готова взяти на себе всю міру відповідальності, але “любець-лебедин” знаходив у собі сили “тримати цноту за поясом”, щоб не піддатися на спокусу скаплунити (справичити) кохану і так вибачався:

Не гнівайся, дівчино,
Що я не займаю.
Хоть я не займаю,
Сватати думаю,
Хоть я не горнуся,
До тебе приймуся.

Чесна дівка чи нечесна, визначалося на весіллі після сконстатування дівоцтва (“втрата прехороша”):

Прийде завтра твоя мати,
Буде тебе озирати.

Свашки стелили постіль молодим у “коморі”:

Треба постіль слати:
Соломки під головки,
Довкола подушечки,
В середині дві душечки.

Співали й такої:

Ой треба добре Марусі просити,
Щоб дала … зажити. [51,№1592]

Полишивши молодих у коморі, їм казали: “Не лінуйтесь же тут, людей не воловодьте!”

Молоді й не воловодили:

Положили-хмо на білий постелі двоє –
Голубляться обоє.

Як же поетично, як гарно оспівано в народі акт першого єднання молодят! Ось погляньте:

Ой за стіною, за коморою
Червен мак процвітає:
То не мак процвітає –
Оленка ся завиває.
Мече з себе дівочу цноту,
Бере жіночу красу.

Наїхали купці з Холма,
Питаються, почом вовна.
Білая вовна
По червоному сповна,
А чорная вовна
По золотому сповна.
Руно на руно клали
Й у середині дірки шукали;
Тицю-тицю у чорну вовницю,
Утрапили червону криницю. [Зб. Максимовича, №277]

Покрутив сверщок стелю
Та упав на постелю,
Где Ганнусенька спала,
Там роженька процвітала. [32,370]

Минає червона ніч – “минаються й дівочі смішки”. Бо здає “княгиня” своє дівування, щоб піти в жіночому роді:

Зробили ж ми діло,
Аж нам чоло впріло:
З коржа паляницю,
З дівки молодицю. [13]

Аж ось…

Вечірня зірочка закотилася,
А світова зірочка засвітилася, –

починалася перезва – перший день після “калинової ночі”. Під час “перезви” жінки співали:

Горілки, свату, горілки,
Та було не брать у нас дівки,
Та було не вертіти їй дірки. [51, №329]

Доказом чесності молодої слугувала сорочка “з калиною” – витвір акту дефлорації. Свахи “показували дівочу красу”, весело примовляючи:

Дайте нам рушнички з торочками,
А ми дамо сорочку з квіточками.

Клейнод дівоцтва прилаштовували до довгої тичини і вивішували над ворітьми, а на подвір’я випускали чорну курку, до шиї якої було прив’язано пучечок калини.

Раділо весілля, і “всенький рід веселився”:

Знати Марусеньку, знати,
В котрій вона хаті, –
Червчиком обсипана,
Калиною обтикана.
І лавки, і прилавки
З червоної китайки…

А в лузі калина
Ввесь луг закрасила,
Доброго батька дитина
Ввесь род звеселила. [5,135]

Зраділі батьки, поздоровляючи молодих, бажали:

Да нехай живуть і любляться,
Як голуб’ята ті кубляться,
Куди повернуться – поцілуються.

    Література

1. Українські народні пісні. – К.: Дніпро, 1964. – Ч. 1.
2. Жартівливі пісні. – К.: Наукова думка, 1967.
3. Танцювальні пісні. – К.: Наукова думка, 1970.
4. Ігри та пісні – К.: Вид-во Академії Наук Української РСР, 1963.
5. Весілля. – К.: Наукова думка, 1970. –Кн. І.
6. Українські народні пісні про кохання. – К.: Мистецтво, 1971.
7. Жартівливі пісні. – К.: Дніпро, 1971.
8. Українське народне багатоголосся. – К.: Мистецтво, 1963.
9. Українські народні пісні в записах Володимира Гнатюка. – К.: Музична Україна 1971.
10. Народні пісні в записах Івана Манжури. – К.: Муз. Україна, 1974.
11. Народні пісні в записах Івана Нечуя-Левицького. – К.: Муз. Україна, 1985.
12. Українські народні пісні в записах Олександра Потебні. – К.: Муз. Україна, 1988.
13. Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич. – К.: Наукова думка, 1982.
14. Народні пісні в записах Івана Франка. – К.: Муз. Україна, 1981.
15. Народні пісні в записах Маркіяна Шашкевича. – К.: Муз. Україна, 1973.
16. Українські народні пісні наспівані Д.Яворницьким. – К.: Муз. Укнаїна, 1990.
17. Балади: родинно-побутові стосунки. – К.: Наукова думка, 1988.
18. Прислів’я та приказки. – К.: Наукова думка, 1990.
19. Коломийки. – К.: Наукова Думка, 1969.
20. Балади: кохання та дошлюбні взаємини. – К.: Наукова Думка, 1987.
21. Перлини Української народної пісні. – К.: Муз. Україна, 1991.
22. Народні пісні в записах Панаса Мирного та Івана Білика. – К.: Муз. Україна, 1977.
23. Хведір Вовк. Студії з української етнографії та антропології”. – К.: Мистецтво, 1995.
24. Народні пісні в записах Миколи Гоголя. – К.: Муз. Україна, 1985.
25. Нечуй-Левицький Іван. Світогляд українського народу. – К.: Обереги, 1992.
26. Костомаров Николай. Славянская мифология. – Чарли, 1995.
27. Українські замовляння. – К.: Дніпро, 1993.
28. Пісні з Полонини. – К.: Дніпро, 1974.
29. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – К.: Обереги, 1991.
30. Грінченко Борис. Словарь української мови. – К.: Довіра, 1997.
31. Энциклопедия тантры. – М.: ЛОКИД-МИФ, 1999.
32. Українські народні пісні в записах Зоріана Доленґи-Ходаковського. – К.: Наук. думка, 1974.
33. Народні пісні Буковини в записах Юрія Федьковича. – К.: Муз. Україна, 1968.
34. Народні пісні в записах Марка Вовчка. – К.: Муз. Україна, 1979.
35. Народні пісні в записах Степана Руданського. – К.: Муз. Україна, 1972.
36. Народні пісні в записах Михайла Павлика. – К.: Муз. Україна, 1974.
37. Народні пісні з-над Дністра в записах Євгенії Ярошинської. – К.: Муз. Україна, 1972.
38. Як зачую коломийку. – Карпати, 1974.
39. Народні пісні з голосу Дністрової Чайки та в її записах. – К.: Муз. Україна, 1974.
40. Гнедич П. А. Песни обрядовые. – Вып. І. – Полтава, 1915.
41. Пісні Сумщини. – К.: Муз. Україна, 1989.
42. Пісні Тернопілля. – К.: Муз. Україна, 1989.
43. Народні пісні в записах Петра Козланюка. – К.: Муз. Україна, 1978.
44. Гнедич П.А. Материалы по народной словесности. – Вып. ІІ, Ч. І. Песни необрядовые. – Полтава, 1915.
45. Пісні Буковини. – К.: Муз. Україна, 1990.
46. Пісні Явдохи Зуїхи. – К.: Наук. Думка, 1965.
47. Коломийки в записах Івана Франка. – К.: Муз. Україна, 1970.
48. Милорадович В. П. Народные обряды и песни Лубенского уезда Полтавской губернии, записанные в 1888–1895г. – Харьков, 1987.
49. Українські чари. – К.: Либідь, 1992.
50. Пономарьов А. Українська етнографія. – К.: Либідь, 1994.
51. Чубинський Павло. Мудрість Віків. – Кн. 2. – К.: Мистецтво, 1995.
52. Закувала Зозуленька. – К.: Веселка, 1989.
53. Чарльз Хьюман Ван Ву. Инь-Ян. Китайское искусство любви. – М.: КРОН-ПРЕСС, 2000.
54. Бандурка. Українські сороміцькі пісні. – К.: Дніпро, 2001.
55. Жартівливі пісні. – К.: Держ. вид. худ. літ., 1963.
56. Українські народні пісні. – К.: Наук. думка, 1991.
 

http://www.svit.in.ua

 

До розділу