Світ "Велесової книги"
Григорій КЛОЧЕК
Клочек Григорий Дмитрович
Світ "Велесової книги". Навчальний посібник. - Кіровоград: Степова Еллада, 2001. - 160 с.
Завдання навчального посібника відомого літературознавця Григорія Клочека - наблизити "Велесову книгу", цю безцінну пам'ятку нашої культури, до сьогоднішнього читача - і в першу чергу до сучасної вищої та середньої школи, де вона нещодавно почала вивчатися. Проте це не свідчіть, що дана книжка має лише навчально-методичне спрямування, - насправді ж вона є своєрідним дослідженням, у якому "Велесова книга" відкривається як літературний текст, наділений сильною художньою енергетикою.
Адресується вчителям, студентам, учням, зрештою всім, хто прагне отримати цілісне уявлення про знамениту пам'ятку, яка дійшла до нас з IX століття.
Зміст
Від автора
Розділ І. Довгий шлях до читача
Перші публікації та перші дослідження «Велесової книги»
Розділ ІІ. Автори «Велесової книги» та їх ідеологія
«Велес книга» – «Слово о полку Ігоревім»: деякі паралелі
Волхви та ідеологія «Велесової книги»
І знову «Велес книга» – «Слово о полку Ігоревім»: деякі паралелі
Розділ ІІІ. Світ «Велесової книги»
Час і простір у «Велесовій книзі»
Розділ IV. Аналіз текстів
«Молили Велеса, отця нашого...» (Дощечка 3а)
«Сурожу бо святому бути над нами...» (Дощечка 4г)
«Слава богам нашим!» (Дощечки 7а-7б)
«А відтак почалися межи русами незгоди...» (Дощечка 8)
Розділ V. «Велесова книга» в школі
Рекомендована література
Від автора
Ця книжка зорієнтована на вчителів, студентів, учнів, зрештою, на всіх, хто хотів би глибше ознайомитися з найдавнішою літературною пам'яткою українського народу та слов'янства взагалі. Проте це не значить, що вона має суто навчально-популяризаторський характер. Осмислення «Велесової книги» тільки починається, і тому кожний автор, хто пише про неї, тією чи іншою мірою почувається першовідкривачем. Маю надію, що ця книга допоможе читачеві побачити, зрозуміти й відчути світ «Велесової книги» (далі – «ВК»). Текст «ВК» насамперед цікавив мене як літературний твір, наділений потужним художнім зарядом.
Заглиблення в цю пам'ятку однозначно переконує, що. її значущість цілком прирівнюється до «Слова о полку Ігоревім» та «Повісті временних літ».
На превеликий жаль, дехто з наших сучасників поки що виявляє у ставленні до цієї пам'ятки якусь загальмованість, замішану на недовір'ї. Причини такої недовіри пояснюються легко. Вже надто багато й ретельно «певні сили» попрацювали над тим, щоб переконати весь культурний світ у сфальсифікованому походженні «Велесової книги». Уже після того, як з'явилося багато неспростовних аргументів щодо автентичності «ВК», ті «певні сили» змінили тактику. Це виявилося в тому, що вони розпочали активну боротьбу за «первородство» пам'ятки. Саме з намірами позбавити українців права на «Велесову книгу», вони почали створювати міфи про північне, великоновгородське походження її позірного автора. (Про ці та інші перипетії боротьби за первородство «ВК» йтиме більш детальна розповідь у цій книжці).
Розмови про «Велесову книгу» як фальсифікат зараз не мають підстав, Для неупереджених людей, які знайомі І відповідними дослідженнями, автентичність цієї пам'ятки є безсумнівною.
Проте визнання справжності «Велесової книги» породжує деякі проблеми. І про них треба говорити відверто. Річ у тому, що поява та визнання цієї пам'ятки вносить у свідомість багатьох людей певну розгубленість, що викликана необхідністю відмовитися від уже сформованих і нібито тією чи іншою мірою науково обгрунтованих уявлень про наше прадавнє, ще дохристиянське минуле. Йдеться не про відмову від окремих стереотипів, а про зміну всієї системи мислення стосовно нашого минулого. Це стосується історії, релігії, мови, писемності, духовної культури наших далеких предків. А тут узвичаєних уявлень, тобто стереотипів, дуже багато, і відмова від кожного з них є непростим і вельми болючим процесом. Звідси й той часом прихований опір, який чиниться «Велесовій книзі».
Та все ж хоч і повільно, але неухильно відбувається поступове усвідомлення того величезного позитиву, який уже вносить у наше життя ця безцінна пам'ятка. Вона поглиблює нашу історію, висвітлюючи з пітьми минувшини принаймні кілька мало знаних століть, змінює уявлення про вірування наших предків, що досі розумілося як язичництво, тобто як щось первісно-примітивне. Тепер же нам належить осмислювати філософські глибини того релігійного мислення, зіставляючи теологію «Велес книги» з «Біблією» та іншими священними книгами.
«Велес книга» вражає своєю спрямованістю на консолідацію народу, на виховання в нього таких загальнолюдських цінностей, як любов до свого роду й своєї землі, повага до предків, відповідальність перед минулими й прийдешніми поколіннями...
Художня енергетика текстів пам'ятки є настільки потужною, що змушує по-новому дивитися на стан і рівень дохристиянської культури нашого народу, Тексти з таким сильним художнім субстратом могли з'явитися лише на фунті розвинутої мовної, а значить, і духовної культури.
У нас, сьогоднішніх українців, «Велесова книга» викликає самоповагу. Приємно відчувати себе прямими нащадками народу, який створив таку пам'ятку.
Та іноді з'являється тривога: а раптом комусь прийде в голову вороже поставитися до «ВК» лише через те, що вона з'явилася як ідеологічна зброя наших предків у боротьбі з експансією християнства. Таке може статися, бо ж усі ми нещодавно вийшли з радянського часу, де виховувалися в дусі нетерпимості до всього «чужого», «не нашого». Але хай нам тут прикладом буде православна Греція, народ якої зумів глибоко пошанувати віру своїх предків і зберегти для всього людства прекрасну культуру давньої («язичницької»!) Еллади.
Розділ I
Довгий шлях до читача
Прочитавши цей розділ, Ви дізнаєтеся:
- хто, де й коли знайшов дощечки, на яких було записано текст, що пізніше йменуватиметься як «Велесова книга»;
- про перші прочитання та перші публікації «ВК»;
- хто й чому прагнув довести, що «Велесова книга» є нібито підробкою;
- як розв'язувалася проблема автентичності «ВК»;
- про систему доказів, які доводять справжність пам'ятки;
- про спроби штучно змінити праукраїнське походження пам'ятки.
Загадкові дощечки
Ішов 1919-й рік. На теренах колишньої Російської імперії вирувала громадянська війна. У вирішальному двобої зійшлися більшовицька армія та Добровольча армія Денікіна. Влітку 19-го біла армія, наступаючи на Москву, пройшла всю південно-східну частину території України, взяла Курськ, бої точилися на підступах до Орла. Попереду військ Денікіна котилася хвиля терору. В атмосфері повної вседозволеності, за відсутності будь-якого закону, окрім закону сили, «повстанці», що складалися в більшості своїй із селян та «революційно» налаштованих дезертирів громили маєтки, вбивали їх господарів, грабували й палили, відчуваючи, що з приходом Денікіна ситуація може змінитися докорінно.
Одного серпневого дня молодий, статний військовий з відзнаками полковника царської армії переступив поріг розгромленого маєтку, ще не знаючи, що попереду на нього чекає знахідка, яка, в принципі, увіковічить його ім'я.
У маєтку панував хаос. Відчувалося, що вихор війни не пощадив і цього прихистку: потрощені меблі, вибиті вікна...
Полковник переступив поріг бібліотеки, пройшовся серед полиць, старанно минаючи розкидані на підлозі книги. Раптом його увагу привернули ветхі на вигляд дощечки, помережані малозрозумілими знаками й з'єднані ремінцем. Інтуїцією художника-професіонала, що не раз мав справу з речами унікальними, половник відчув цінність дощечок. Тож звелів денщикові зібрати їх у речовий мішок і відкласти до кращих часів.
З цього моменту починається захоплююча історія загадкових дощечок, на яких, як виявилося потім, була записана «Велесова книга». Людину, що знайшла й зберегли дощечки, звали Федір Артурович Ізенбек (пізніше його ім'ям було названо і саму знахідку - «дощечки Ізенбека»).
З фотографії на нас дивиться молодий чоловік з високим чолом і чіпким поглядом уважних, ледь примружених очей. За свідченням сучасників, він був людиною дивакуватою, просив, щоб до нього зверталися Алі, бо ж сповідував мусульманство, та й традиції предків певно давалися взнаки (відомо, що дід його був беком, належав до знатного роду). Після закінчення Морського корпусу Ізенбек вступив до Академії художеств і досліджував мистецтво в Туркестані. Під час громадянської війни командував дивізіоном в одному з білогвардійських полків - ось майже й все, що знаємо про цю людину. Звичайно ж, академічна художня освіта, захоплення мистецтвом, та й власні мистецькі шукання підказали Ізенбеку цінність знайдених загадкових дощечок, і саме йому ми завдячуємо збереженням цієї унікальної пам'ятки - за щасливим збігом обставин сталося так, що доля подарувала знахідку тому, хто міг оцінити її історичну й культурну цінність.
Що ж до місця знайдення дощечок, то до останнього часу це була задача з багатьма невідомими: називалися Курська губернія, територія між Курськом і Орлом. Сьогодні можемо говорити вже про конкретне місце - маєток Великий Бурлук поблизу річки з такою ж назвою в Харківській області (назва цього містечка збереглася й нині). Істину спробував установити Борис Ребіндер, автор дослідження про «Велес книгу»1. Сам Ізенбек не міг точно пригадати ні місця, де знайшов дощечки, ні прізвища власника маєтку, говорячи лише, що воно було чи то Донець, чи то Донцов, або подібне до цих. Місце вдалося встановити завдяки кільком офіцерам полку, де служив Ізенбек, - вони змогли відновити бойовий маршрут. А потім удалося встановити й ім'я господаря маєтку. Ним, на думку Ребіндера, був Олександр Іванович Задонський предводитель дворянства в повітових містечках Волчанськ і, пізніше, Куп'янськ. Борис Ребіндер згадує, що це був кремезний брюнет з трохи рябуватим обличчям, який сам водив невелике двомісне авто. Його мати, Катерина Василівна, у свої дев'яносто з лишком років зберігала енергійність і жвавість. За переказами, коли їй було шістдесят, вона відчула себе старою і немічною, але потім стала вживати напій, який повернув їй силу та молодість, секрет якого тримала в таємниці. (Ми наводимо цей факт не випадково, адже у «Велес книзі» - і про це говорив Ребіндер - є рецепт ритуального напою сури, що був аналогом грецького нектару й отже - запорукою вічної молодості).
Перед наближенням білої армії родину Задонських попередили про небезпеку, і вони замовили молебен у церкві. Події розгорталися з навальною трагічністю при виході з церкви всіх було вбито повсталими селянами, а після цього пограбовано маєток.
Однак треба відзначити існування іншої версії про господарів садиби Великий Бурлук на Харківщині. Вона належить відомому досліднику «ВК» Борису Яценку. «Нами встановлено, - пише він, - що 1680 року помістя придбав полковник ізюмський і харківський Григорій Донець-Захаржевський (пом. 1691 р.) Згодом, аж до ліквідації української автономії, ізюмськими полковниками були його сини Федір та Костянтин і внук Михайло. У 1788-1790 р.р. Яків Михайлович Донець-Захаржевський приймав у своєму маєтку Великий Бурлук Григорія Сковороду, який присвятив благодійникові один із філософських творів. На початку XX ст., помістя ще належало старовинному родові Донців-Захаржевських, хоч і не прямим нащадкам козацьких полковників. У такій сім'ї, безперечно, розуміли цінність «Велесової книги»2.
Можлива й третя версія, яка примирює дві попередні: Олександр Іванович Задонський може бути одним з нащадків . Донець-Захаржевських, у передреволюційні роки йому належала садиба Великий Бурлук.
Подальша доля дощечок Ізенбека складалася так. Зібрані денщиком у мішок, вони промандрували з хазяїном аж до Брюсселя. Перед цим був відступ на південь, кількамісячна окопна війна в Криму, евакуація до Константинополя, Франція...
1922 року Алі Ізенбек поселився в Бельгії. Жив самотньо, на хліб заробляв тим, що малював східні візерунки для фабрики килимів.
Саме в Брюсселі розпочинається інший, якісно новий етап на шляху «Велес книги» до читача. Доля широким жестом явила людину, яка зберегла пам'ятку для нащадків, - це був інженер-хімік Юрій Миролюбов, виходець з України, людина творча, зацікавлена історією.
Звичайно ж, самота, відірваність від Батьківщини спонукали Ізенбека шукати собі товариства. Колишній полковник потоваришував з теж колишнім вояком білої армії, а тепер емігрантом Юрієм Миролюбовим. В одному із своїх листів Ю. Миролюбов так описав своє перше знайомство з дощечками Ізенбека та подальшу роботу з ними.
«Перші «дощьки» я бачив за таких обставин у двадцять п'ятому році, - згадує Ю. Миролюбов. - Зустрілись ми з Ізенбеком в церкві на рю Шевал'є в Брюсселі, і він запросив мене до себе в ательє розглянути картини... я заговорив про те, що ми живемо за кордоном, і що нема у нас під рукою ніяких джерел, і що мені потрібна «мова епохи», що я хотів би писати епічну поему про «Святослава Хороброго», але нічого навіть приблизного до тієї мови я не можу знайти!..
- А навіщо тобі мова епохи, - запитав він.
- Як же? Ти малюєш, тобі потрібні мотиви орнаментів Туркестану, а мені не потрібна мова епохи?
- А що тобі власне потрібно?
- Ну, хоча б якісь хроніки того часу чи близькі до того часу... Тут навіть літописів нема!
- Ось, там, у кутку, бачиш мішок? Морський мішок? Там щось таке є...
Так розпочалась моя робота. У мішку я знайшов «дощьки», що були зв'язані ремінцем, пропущеним крізь дірочки... Я подивився на них і занімів!.. Одначе Ізенбек не дозволив їх виносити навіть частинами. Я повинен був працювати при його присутності...
Дощечки були приблизно (це виділення, як і всі інші у даній цитаті, належать Ю. Миролюбову, - Г.К.) однакового розміру, тридцять вісім сантиметрів на двадцять два, товщиною в пів-сантиметра. Поверхність була поцарапана від довгого зберігання. Місцями вони були зовсім зіпсовані якимись плямами, місцями пожалобилися, надулися, немовби від вологи. Лак, що їх покривав, або ж олія, повідставало, зійшло. Під ним була деревина темного дерева. Ізенбек думав, що «дощки» березового дерева. Я цього не знаю, тому що не є фахівцем з дерева.
Краї були відрізані нерівно. Подібно, що їх різали ножем, а не пилкою. За розмірами одні були більшими, інші - меншими, так що «дощьки» прилягали один до одного нерівно. Поверхність очевидно також скоблена перед писанням, була нерівна, з поглибленнями.
Текст був написаний або нацарапаний шилом, а потім натертий чимось бурим, потемнілим від часу, після чого покритий лаком чи маслом. Може, текст царапали ножем, цього я не можу сказати з певністю.
Кожного разу для рядка була проведена лінія, досить нерівна, а текст був писаний під нею...
На другому боці текст немовби продовжував попередній, так, що треба було перевертати зв'язку дощечок... Зразу було видно, що це багатовікова давність.
На полях деяких дощечок були зображення голови бика, на других - сонця, на третіх - різних тварин, можливо лисиці, або собаки, або вівці, важко було розпізнати ці фігури. Гадаю, це були символи місяців року. [...]
Букви були не всі однакові за величиною, були рядки мілкі, а були й крупніші. Видно, що не один чоловік їх писав. Деякі з дощечок потріскалися від часу, інші протрухлявили, і я їх склеював за допомогою силікатного лаку. [...]
Перші дощечки я читав з величезними труднощами, а далі звик до них і почав читати їх швидше. Прочитане я записував. Літера за літерою. Праця була пекельною!!! Не можна було помилятися, треба було правильно прочитати, правильно записати... Одна дощечка брала у мене місяць!»3
Треба відзначити, що Миролюбов усе-таки допускався окремих помилок, неточностей (адже не був професіоналом), за що не раз діставалося в передруках та рецензіях. Але нам слід пам'ятати, що саме завдяки величезному ентузіазму Миролюбова, його наполегливості й завбачливості, «Велесова книга» нині дійшла до нас.
Прикро склалася подальша доля дощечок Ізенбека. У 1940 р. Бельгію окупували нацистські війська й життя круто змінилося в гірший бік. Ізенбек залишається в Брюсселі, де в серпні 1941-го помирає. В умовах німецької окупації піклуватися чиїмсь майном, коли на терезах долі лежало життя, було неможливо - дощечки загубилися остаточно. Коли Миролюбов отримав те, що йому в спадок залишив Ізенбек, унікальних дощечок там не було...
Перші публікації та перші дослідження «Велесової книги»
Копіюючи дощечки, Юрій Миролюбов пересилав копії до музею Російського мистецтва в Сан-Франциско, тим самим прагнучи зберегти цінну пам'ятку, підстрахуватися. «Я... неясно передчував, що я їх якось втрачу, більше не побачу, що тексти можуть загубитися, а це буде втрата для історії4 писав Юрій Петрович. Секретарем музею був генерал Олександр Куренков, який узявся за ретельне дослідження копій, а оскільки, як свідчить Ребіндер, був ерудитом, володів кількома мовами, то справа пішла краще, і в 1954 роді в емігрантському літературному часописі «Жар-птиці» з’явилися перші публікації текстів «ВК» з коментарями Олександра Кура (це був псевдонім О. Куренкова). І хоч виходив той часопис мізерним тиражем, публікаціями зацікавилися. Зараз учені вельми неоднозначне оцінюють внесок О. Кура у вивчення «Велесової книги». З одного боку, він зробив добру справу, вперше опублікувавши більшість текстів «ВК», а з іншого – досить свавільно готував до друку подані Ю. Миролюбовим копії, крім того, багато з них через його вину взагалі пропали.
Професор біології Сергій Парамонов (Австралія), прекрасно знаючи старослов'янську мову, історію, взявся за ретельне вивчення текстів, зіставляючи їх з фактами історії. Писав як російською, так і українською мовами. Під псевдонімом Сергій Лісний він видав праці «История руссов в неизвращенном виде» (два томи), «Русь. Откуда ты?» і «Звідки ми і чиї ми діти?», в яких частково торкався проблем «Велесової книги». Спеціально цій пам'ятці присвятив дослідження «Влесова книга» – языческая летопись доолеговой Руси, що вийшла у Вінніпезі (Канада) в 1966 році. Праця містить цінний матеріал про історію знахідки «Велес книги», в ній також зроблено спробу проаналізувати кілька текстів пам'ятки.
Свою книжку Лісний присвятив «русинам Прикарпаття» які, на його думку, змогли зберегти «ім'я, мову і народність від 650 р. до нашої ери». Саме з легкої руки Лісного «Велес книга» отримала свою назву, під якою відома й сьогодні. На жаль, він не продовжив своїх досліджень «Велес книги» – цьому завадила смерть у 1968 році.
Особливо треба відзначити внесок українського емігранта М. Скрипника у вивчення та популяризацію «Велесової книги». Довгий час він працював інженером в Індонезії, а на старості поселився в Голландії, в Гаазі. Усі свої грошові збереження та пенсію він віддав справі вивчення давньоукраїнської пам'ятки. З цією метою навіть організував видавництво «Млин», яке випустило у світ кілька книжок про «Велесову книгу». Незважаючи на поважний вік (йому вже було за сімдесят), він осмислив усе зроблене по «Велесовій книзі», організував її переклад українською мовою, працював в архіві вже покійного Ю. Миролюбова, де йому удалося знайти кілька ще не опублікованих копій з текстів дощечок Ізенбека. Стараннями й коштом М. Скрипника появилися в 4-х ошатно виданих томах усі раніше відомі та знайдені ним тексти «Велес книги». Вони вже були розбиті на слова, мали примітки й бібліографію, окрім того, були перекладені українською мовою А. Кирпичем з Англії. Переклад цей, щоправда, був недосконалий, проте мав велике значення для подальшого осмислення «Велесової книги».
Треба відзначити, що зміст «Велесової книги» відкривався дуже важко. Непросто було прочитати викарбуваний на дощечках текст: слова були нерозрізнені, багато літер невідомих, мова в лексичному та граматичному планах не відповідала вже відомим правилам давньоруського мовлення. Тому кожний переклад, кожна версія в інтерпретації змісту «Велес книги» були дуже потрібними кроками в його осмисленні. Перші дослідники «Велес книги» (Ю. Миролюбов, С.Лісний, А. Кур) швидше інтуїтивно розуміли величезну значущість пам'ятки.
Публікації М Скрипника з перекладом А. Кирпича були серйозним проривом у розумінні змісту «Велес книги». Врешті-решт треба визнати, що й Скрипник, і Кирпич чи не першими зрозуміли змістову сутність пам'ятки. «Зміст Влес книги дійшов до мого відома щойно в році 1967. Він справив на мене дуже глибоке враження, в першу чергу тим надзвичайно піднесеним і щирим патріотизмом, який міг народитись тільки в боротьбі на життя і смерть за землю Русь, прабатьківщину наших далеких предків»5. Подібну глибину в осмисленні істинної суті «Велес книги» продемонстрував і А. Кирпич: «..це не літопис. З того всього, що там написано, видно, що нашим предкам було не до літописів. [...] Це невтомне вговорювання, підбадьорювання, заклинання до боротьби, щоб витримати, щоб удержатись на своїй землі силою духу своїх предків і своїх Богів одночасно. [...] Ось на яких літописах треба було виховувати наші покоління»6.
Видатний внесок у вивчення «Велесової книги» зробив проф. Володимир Шаян. На особистості цього вченого треба зупинитися більш детально.
Річ у тому, що всі вище названі дослідники і пропагандисти «Велесової книги» були все-таки аматорами, хай навіть дуже відданими своїй справі. А «Велес книга» належить до тих пам'яток, які потребують від дослідника особливої підготовки – тут треба в однаковій мірі бути і лінгвістом з обов'язковим знанням санскриту й давньоруської мови, і літературознавцем-орієнталістом, тобто знавцем давньої літератури, і істориком, і релігієзнавцем... Усіма цими якостями повною мірою володів проф. Володимир Шаян.
1927 року він блискуче закінчив класичну гімназію у Львові і вступив до Львівського університету, де опановував широкий спектр гуманітарних наук - філософію, санскритську філологію, європейські мови і літератури. Знайомство з прадавньою культурою та українським фольклором привело його до думки відродити староукраїнську віру, яка досі багатьма іменується як язичницька.
В еміграції В. Шаян став знаним ученим - одним з видатних санскритологів Заходу. Очолював європейську президію Української Вільної Академії Наук (УВАН). Як сам зізнається, перші згадки в наукових виданнях про «Велесову книгу» викликали в нього скептичне ставлення - він не вірив в автентичність (справжність) цієї пам'ятки, вважав її якоюсь черговою підробкою, про які чимало повідомлялося в науковому світі. Проте ближче знайомство з текстами «Велесової книги» швидко зняло початковий скепсис. Саме зараз, як ніколи раніше, стали в пригоді його глибокі знання з філософії, давніх мов, літератури та релігії. Навряд чи можна було б знайти людину, яка краще за проф. Володимира Шаяна була б підготовлена для осмислення «Велес книги». Ідеальний збіг особи дослідника й об'єкта дослідження! В. Шаян першим поставив і частково вирішив багато проблем, найсутніших для наукового розуміння пам'ятки. Це проблеми авторства, часу написання, жанрової своєрідності, ідеологічної спрямованості та релігійної змістовності «Велесової книги». Нема сумніву, що в майбутньому «велесознавстві», яке з часом ставатиме все ґрунтовнішим та об'ємнішим, дослідження В. Шаяна вважатимуться класичними. Гадаю, що сьогоднішні наукові розробки в дуже багатьох моментах ще не досягають рівня його праць.
На превеликий жаль, статті В. Шаяна, що з'являлися в 60–70 рр. у закордонних виданнях, були майже невідомими для вчених «материкової» України. Тільки не так давно в Україні з'явилася невелика кількість примірників книжки «Віра предків наших» (Гамільтон, 1987), у якій зібрані праці В. Шаяна, в тому числі й ті, що присвячені «Велес книзі».
Звичайно ж, указаними виданнями не завершується коротка бібліографія «Велесової книги». Про інші наукові й ненаукові розробки продовжимо розмову нижче, де йтиметься про дискусії стосовно автентичності «Велесової книги».
Проблема автентичності (справжності) «Велесової книги»
Перші публікації текстів, знятих з дощечок Ізенбека, мали б стати сенсаційною подією: знайдення будь-якого документа, який допомагає заглянути в сиву давнину і краще зрозуміти її, завжди викликає великий резонанс у науковому світі. Проте реакція на «Велесову книгу» виявилася досить стриманою. Чому? Щоб відповісти на це запитання, треба взяти до уваги, що над кожною значущою знахідкою, особливо ж писемною, нависає питання: а чи справжня вона? чи не пропонується вченим якась чергова підробка? Бо й справді: різних підробок нібито археологічного чи археографічного походження з'являється чимало. Деякі з них спочатку сприймалися «за чисту монету», і тільки з часом виявлялося, що то підробка, зроблена з якоюсь певною метою. Широко відомою є містифікація, здійснена шотландським поетом і збирачем фольклору Джеймсом Макфірсоном. Він видав пісні Оссіяна, кельтського барда, який нібито жив іще в ІІІ ст. н.е. Його романтичними піснями захоплювалися, перекладали на різні європейські мови, поки не виявилося, що Оссіяна ніколи не існувало, а його пісні – талановита містифікація. Відомий французький письменник П. Меріме видав у 1827 році збірник «Гузла», до якого ввійшли твори позірного сербського пісняра І. Маглановича. Містифікацій Меріме виявилася настільки талановитою, що О. Пушкін, нічого не підозрюючи, переклав російською мовою 11 пісень неіснуючого сербського поета.
Відомо, наскільки важко й довго визнавалась автентичність «Слова о полку Ігоревім». Дискусії про справжність цієї пам'ятки спалахували кілька разів (останній раз - в 60-х роках XX ст.). І лише зараз питання про автентичність «Слова...», можна вважати вирішеним.
Отже, певна настороженість учених щодо нової знахідки була цілком виправданою. Ніхто з них не міг просто прийняти «на віру» таке сенсаційне відкриття. Потрібна була ретельна експертиза авторитетних учених – лише її результати могли визначити майбутню долю «Велесової книги»: чи стане вона безцінною пам'яткою нашої вітчизняної історії та культури, чи, навпаки, буде визнана як фальсифікат, який потребуватиме відповідного до себе ставлення.
Аргументи «проти»
1959 року той же Сергій Лісний з Австралії надсилає фотографію однієї з дощечок у Комітет славістів СРСР для експертизи. Академік В. Виноградов доручив розглянути текст дощечки мовознавцю й палеографу7 Лідії Жуковській. Через рік у журналі «Вопросы языкознания» з'явилася її стаття з досить категоричною назвою «Поддельная докириллическая рукопись». Вона, ця стаття, на довгі роки поставила вбивчий діагноз - підробка! На чому ґрунтувався цей висновок? Перш за все, на вивченні мови пам'ятки. Дослідниця виявила в тексті дощечки деякі суто мовні моменти, які не були характерними для мови IX століття і могли з'явитися, на її думку, значно пізніше. Окрім цих спостережень, були й інші. Дослідниця звернула увагу на те, що графіка пам'ятки наближається «в ряді рис до інших древніх абеток»8. Говорилося про так зване «підвішене» письмо коли букви ніби підвішуються до наперед накресленої лінії (ми ж звикли писати на лінії). Називалися й інші риси, що Підтверджували давність «Велесової книги». Створюється враження, що дослідниця не хотіла (брати до уваги відзначені нею ж риси древності пам'ятки й, акцентувавши увагу лише на тому, що може аргументувати неавтентичність «Велесової книги», поспішала до однозначного висновку – підробка! Називався і можливий автор її, дехто Сулакадзев, який жив у першій половині XIX століття і залишив по собі величезну спадщину підробок, серед яких були й давні тексти, «підправлені» не зовсім умілою рукою фальсифікатора. Залишив той Сулакадзев і каталог своїх підробок, серед яких згадувалися й твори записані на букових дощечках. Пізніше цей факт буде використано як один із доказів неавтентичності «Велесової книги». Згодом російський Дослідник «Велес книги» Олександр Асов так пояснюватиме причину висновків Л. Жуковської: «У своєму виступі р Будинку вчених Лідія Петрівна прямо говорила про те, що зміст її відгуку визначався мало чи не на партійних зборах, а точніше, був викликаний тиском «органів...»9
Стаття Л. Жуковської на довгий час припинила в СРСР будь-які розмови про «Велес книгу». Десятилітню мовчанку порушив поет І. Кобзєв, видрукувавши в журналі «Русская речь» статтю «О любви й не о любви»10, де стверджував справжність «Велесової книги». Йому ж, до речі, належить поетичний переклад пам'ятки, який, на жаль, був надрукований лише в районній, газеті в Росії й сьогоднішньому українському читачеві фактично недоступний. Та це були лише перші спроби осягнення «Велесової книги» на теренах колишнього СРСР.
У другій половині 70-х з'являється ряд статей, автори яких фактично не погоджуються з висновками Л. Жуковської. У 1976 році газета «Нєдєля» публікує добірку поглядів на «ВК», де відомі письменники висловлюють своє розуміння проблеми автентичності пам'ятки. Загалом, більшість дискутантів сходилися на думці, що «Велесова книга» - не підробка, у всякому разі ймовірність цього низька11.
Одне слово, в суспільстві почала стверджуватися думка, що «Велесова книга» є справжньою пам'яткою. Це загострювало інтерес до неї, викликало навіть ажіотаж. З'являлися вельми рішучі вимоги опублікувати повний текст пам'ятки. Так, письменник Ю. Сегєєв писав: «А «Релесова книга»? Її давно треба видати. Але поки що доводиться чути одні розмови про те, чи не підробкою є цей твір. Багато хто сумнівається, Незрозуміле інше: чому ж ті, хто сумнівається, не проаналізують книгу з метою довести, що «Велесова книга» зімітована кимось? У зв'язку з долею «Велесової книги» згадується історія «Слова о полку Ігоревім». Бо ж свого часу і «Слово» називали підробкою»12. Цей темпераментний заклик засвідчує, що хтось із якихось причин не поспішав давати дозвіл на публікацію «Велесової книги».
Російська академічна наука вже не могла обмежитися давньою експертизою, що була проведена Л. Жуковською. Постала необхідність у появі таких авторитетних висновків, які б раз і назавжди вирішили питання про справжність чи несправжність «Велесової книги».
Це завдання взявся виконати один з авторитетних російських лінгвістів О.В. Творогов. У 1990 році він публікує фундаментальне дослідження про пам'ятку13. Щоправда, погляди цього вченого були заявлені ще раніше: у кількох своїх статтях він категорично висловлювався про «Велесову книгу» як про підробку. Одночасно давав зрозуміти, що питання про визнання чи невизнання «ВК» є питанням ідеологічним14.
Олег Творогов вибудовує цілу систему аргументів, які мали б довести, що «ВК» є фальсифікатом. Так само, як і Л. Жуковська, він ретельно розглядає мову пам'ятки, знаходить у ній численні невідповідності «класичній» давньоруській мові – мові «Повісті временних літ» та «Слова о полку Ігоревім». У «Велес книзі» зустрічається багато старопольських та старочеських слів. Чимало мовних елементів немовби потрапили у «ВК» з наступних періодів розвитку мови. Звідси і висновок: «Аналіз мови ВК це залишає жодних сумнівів у тому, що перед нами штучна і вкрай невміло сконструйована «мова»...»15
З не меншою ретельністю була досліджена історія слов'ян за «Велесовою книгою». Учений зіставляв історичні факти із «Велес книги» з фактами, що вже були відомі історичній науці, і дійшов висновку про їх повну невідповідність. Велику кількість повторів у «Велесовій книзі» він пояснив відсутністю в автора фальсифікації глибоких історичних знань і навіть літературної фантазії: «На випадково, - пише він, - у ВК зустрічаються постійні повернення до тих самих колізій, до тих; самих імен та «фактів»... Важко знайти серед середньовічних хронік і літописів навіть найбільш низького рівня твори такі ж убогі за думкою, з такою ж відсутністю логіки розповіді, таке ж бідне при звертанні до конкретних фактів, таке ж «безетюдне», таке ж позбавлене топонімічних орієнтирів»16.
Уже після того, як на думку вченого, йому вдалося з максимальною доказовістю довести, що «Велесова книга» є сфальсифікованим документом, він ставить питання, як кажуть, руба: коли й навіщо був створений цей фальсифікат. Зрозуміла річ, . це питання поставлене цілком резонно. Бо й справді; кому, а головне, для чого потрібно було виконати цю надзвичайно складну роботу, яка вимагала не тільки величезних знань і творчих зусиль, а й багаторічної - на рівні фанатизму! - праці.
Цей розділ у дослідженні О. Творогова вийшов чи не найпереконливішим. Аргументи, наведені в ньому, могли захитати, а мабуть, і захитали, не одного віруючого у справжність «ВК» читача.
За версією О. Творогова, автором фальсифікації був Юрій Миролюбов - так, той самий Миролюбов, який, як уже знаємо, багато сил і часу віддав списуванню тексту «Велесової книги» з дощечок Ізенбека.
Виявляється, Юрій Миролюбов серйозно цікавився старовиною як історик-аматор і навіть виробив концепцію праісторії слов'ян і релігії древніх «русів». Уже після його смерті 1970 року було видано багатотомне зібрання, що складалося з його художніх творів та наукових праць переважно історичного та етнографічного спрямування. Вивчаючи ці праці, О. Творогов виявив багато змістових перегуків між ними та «Велесовою книгою». Звідси й висновок: Юрій Миролюбов сам створив «Велесову книгу» з надією, що вона, «пішовши в люди» і здобувши визнання, з часом підтвердить виплекані ним наукові концепції. Збігів між «Велес книгою» і науковими працями Миролюбова виявилося й справді багато. І це змушувало усіх, хто вірив у справжність «ВК», серйозно задатися питанням: а мо' й справді Олегу Творогову вдалося правильно розв'язати питання автентичності «Велесової книги»?
Але не будемо поспішати з висновками. Поки що звернімо увагу на одну особливість: офіційна російська наука з якоюсь підозрілою рішучістю заперечувала справжність «Велесової книги». У три же час чимало неофіційних, сказати б, осіб, серед яких були вчені, письменники та журналісти, шукали і знаходили чимало доказів на користь автентичності «Велесової книги».
Чим пояснюється таке протистояння офіціозу та неофіціозу? Відповідь знайти немовби й не важко: «офіціоз» - це професіонали, «неофіціоз» – це аматори. Професіоналам, як то кажуть, видніше...
Проте були й інші, більш приховані чинники такої рішучої одностайності, з якою О. Творогов та інші вчені – представники «офіціозу» – намагалися будь-що закрити питання про «Велесову книгу». І мали ці причини, як обмовився одного разу О. Творогов, цілком ідеологічне підґрунтя. У чому ж воно полягало? Відповідь на це питання дає відомий український письменник, видатний знавець нашої давнини (тут він просто неперевершений професіонал) Валерій Шевчук. «Перше, що дивує в історії вивчення «Велесової книги», - її опублікування не стало науковою сенсацією, – пише він, – більше того, навколо неї витворилася своєрідна мовчанка, яку можна віддати знаменитою формулою росіян: «Нет, не было и быть не может». А чому? А тому, що «не может быть». Така логіка виключала спокійне наукове вивчення «Велесової книги», зрештою, всі зусилля російських радянських учених були покладені на виконання поставленого їм цілком ідеологічного завдання: довести, що перед нами підробка, фальшивка, а іншого погляду й бути не може. Така одностайна блокада з боку російської офіційної науки (українці тут не брали жодної участі, хоч пам'ятка таки стосувалася саме їхньої історії та їхньої землі), зрештою, і витворила навколо «Велесової книги» оте мовчання, і нею займалися лише ентузіасти. Не дивно відтак, що «Велесова книга» трактувалася в Радянському Союзі як крамола, нелегальщина і ввіз її текстів у межі держави був заборонений, хоч ішлося, здавалося б, не про антикомуністичний самвидав, а про твір VIII–ІХ століть – дивина та й годі!
Дива ці, однак, не важко збагнути, бо що означало б визнати й почати об'єктивно вивчати пам'ятку? А означало це піддати сумніву основу основ, тобто ідеологічні постулати російської імперської історичної науки, і догодитися, що не було, ніякої колиски трьох братніх народів (це позірно, насправді та колиска була основою російської історії); визнати факт, що східні слов'яни не користувалися однією мовою; по-третє, що державність Русі не була принесена в Київ із Новгорода Рюриковичами, а існувала тут задовго до того; по-четверте: як це може бути, щоб пам'ятка нічого не писала про Північну Русь, власне Росію, хіба що згадується тут якесь вороже Русі плем'я онезьва і виразно кажеться, що північні племена сум, весь і чудь - це зовсім не Русь, а основне, виявляється, що Русь - тісні родичі чехів та хорватів, тобто західних і південних слов'ян (згадаймо, як люто поборювалися антропологічні досліди Федора Вовка, який доводив, що українці більш споріднені із південними слов'янами, ніж з північними), а ще й те, що та південна Русь мала свою на півтори тисячі років давнішу історію – як же таку пам'ятку можна було визнати? Отже, єдиний засіб локалізувати чи блокувати її вплив на розвиток історичної науки і тим самим «знешкодити» був – довести, що це фальшивий документ, а коли так, то не має він ніякої наукової цінності»17,
Здається, ми отримали переконливе пояснення поміченого нами факту, що офіційна російська наука так прагнула довести фальшивість «Велесової книги». Проте наведеного пасажу Валерія Шевчука зовсім недостатньо, щоб переконатися у справжності «Велес книги». Потрібні переконливі докази. І їх треба багато, аби назавжди позбутися думки, що «Велесова книга» - можливий фальсифікат. Ця думка серйозно заважає пізнавати «Велес книгу» як пам'ятку, що має величезне значення для нас, сьогоднішніх українців.
Аргументи «за»
Одним із перших, хто спробував побудувати систему доказів про справжність «Велесової книги», був уже згадуваний Сергій Лісний, учений із Австралії. Він розглянув алфавіт, мову пам'ятки, проаналізував викладені в ній історичні факти. Коротко перекажемо його аргументи.
Усяка підробка, міркує Сергій Лісний, має такі чинники: 1) або фальсифікатор шукає грошей; 2) або прагне слави; 3) або, нарешті, жартує, має намір над кимось посміятися. Жоден з них не є для нас прийнятним, стверджує дослідник. По-перше, Ізенбек навіть не пробував продавати дощечки – значить, аргумент про його матеріальну зацікавленість відпадає. Не шукав Ізенбек і слави, навпаки, йому можна тільки докорити, що він тримав їх майже в таємниці і не допускав до них учених. Нарешті, дощечки не могли бути і предметом жарту, тому що для їх виготовлення необхідно витратити дуже багато часу, що зовсім не виправдовує жарт.
Найголовнішими доказами на користь справжності дощечок є, одначе, вони самі, характер їх письма, а головне, зміст. Як відомо, твердить Лісний, усяка підробка прагне «підробитися» під якийсь уже відомий зразок. У дощечках Ізенбека таке прагнення абсолютно відсутнє - у них все оригінальне і несхоже на все нам відоме.
Наступні аргументи пронумеруємо слідом за Лісним.
1. Фальсифікатору було б невигідно записувати свій текст на дереві - експерти зразу б виявили підробку, тому що дерево «старіе» дуже поволі. Йому, фальсифікатору, набагато вигідніше було б використати пергамент.
2. Алфавіт, уживаний автором «Велесової книги», дуже своєрідний, хоча й близький до нашої кирилиці. Жоден історичний документ не писаний цим алфавітом, - знову ж таки факт, надзвичайно небезпечний для фальсифікатора.
3. Мова книги своєрідна, неповторна, Чому ж автор не пішов значно вигіднішим для себе шляхом – не писав свою підробку церковнослов’янською мовою?! Адже ця мова вже давно розписана в словниках, - додамо від себе.
4. Кількість «підробленого» матеріалу величезна, - то чи ж варто було тратити стільки часу на його підробку! Цілком було б достатньо й десятої долі того.
5. У «Велесовій книзі» дуже багато подробиць, які можуть бути підтверджені тільки маловідомими або майже забутими старовинними джерелами. Це свідчить, що фальсифікатор мав би бути тонким знавцем давньої історії. Але ж при таких знаннях краще було б старти відомим дослідником, ніж невідомим фальсифікатором!
6. Кому могло спасти на думку зайнятися апологетикою язичницької віри і нападками на християнство? Це ж могло тільки відштовхнути від них потенційного покупця, бо пахло чорнокнижництвом.
7. Звертає на себе увагу те, що все у «Велесовій книзі» зосереджено на півдні Русі, а про середню й північну її частини майже не йдеться. Чому? Виключаючи середню й північну частину, автор зменшував інтерес до своєї «підробки», та й робив її менш цікавою з політичної точки зору (треба взяти до уваги існування Російської імперії з її північними центрами – С.-Петербургом і Москвою).
Наводжу не всі аргументи С. Лісного на користь автентичності «Велесової книги». Як бачимо, в них своя логіка, і досить переконлива.
Цікаво, що проф. Володимир Шаян був настільки переконаний у справжності «Велес книги», що навіть не займався пошуками аргументів, які б доводили її. Читаючи його праці, відчуваєш, що й справді ці аргументи для нього були б зайвими. Скажімо, він побачив так багато спільного між давньоіндійськими віруваннями та вірою наших предків, що питання автентичності «Велесової книги», яка виражала цю віру, фактично не виникало. Розуміння й пояснення В. Шаяном «Велесової книги» було системним, тобто всі складники його інтерпретації були взаємопов'язаними, а це свідчить, що в його твердженнях міститься велика доля істинності.
Наприкінці 80-х років, скориставшись деяким послабленням московського ідеологічного пресу, про «Велес книгу» заговорили українські вчені. Велику активність у цьому плані виявив талановитий дослідник з Ужгорода Борис Яценко. Він був глибоким знавцем історії української мови, історії давньої української літератури, продуктивно працював над вивченням «Слова о полку Ігоревім».
Спершу звернув на себе увагу відкритий лист Б. Яценка до Л. Жуковської, в якому йдеться про «загадки першої експертизи» «Велесової книги», виконаної московською дослідницею ще у 1960 році. Головна ідея листа – у відзначенні того факту, що Л. Жуковська, проводячи першу експертизу «Велес книги», навела чимало своїх спостережень, які, навіть поза волею автора, об'єктивно промовляють на користь» справжності пам'ятки, Проте свої основні аргументи, які б заперечили висновки Л. Жуковської та О. Творогова, Б. Яценко у цьому листі ще не наводить, відчувається лише, що вони «в роботі» й ось-ось будуть викладені. Поряд з науковим осмисленням пам'ятки, Б. Яценко взявся і за її переклад сучасною українською мовою. Зараз його переклад вважається найкращим. Цьому сприяло його поглиблене знайомство з графікою, палеографією, орфографією, лексикою пам'ятки, Зрозуміло, що робота над перекладом пам'ятки змушувала максимально заглиблюватися у зміст твору. Все це й обумовило високий професіоналізм Б. Яценка у вивченні пам'ятки. Фактично, на даний час він є найавторитетнішим знавцем «Велесової книги».
Нарешті в кількох виданнях з'явилося його дослідження «Велесова книга».– пам'ятка IX століття»18
Зараз не будемо вникати у всі тонкощі виконаного Яценком аналізу мови «ВК» - читач при бажанні має змогу звернутися до його праць. Свої висновки дослідник ретельно аргументував. Так, наприклад, досліджуючи графіку пам'ятки, порівняв її з києво-софіївською азбукою, відкритою сучасними вченими серед графіті Софіївського собору і датованою IX ст., а також з новгородською азбукою берестяних грамот (азбука хлопчика Онфими XIII ст.). Палеографія «ВК» зіставлена з найдавнішими написами кирилицею (Напис царя Самуїла 993 року; напис на надмогильній плиті болгарського князя Пресіана (1060 р.)).
Усе це привело його до висновку; що алфавіт «Велесової книги» – «це алфавіт ранньої кирилиці на Русі в дохристиянський період. Впливу грецького письма не відчувається. Графіка «ВК» молодша києво-софіївської азбуки IX століття і старіша новгородської азбуки XI ст. Орієнтовно вона відноситься до кінця ІХ - початку X століття»19.
Б. Яценко переконливо спростував твердження Л. Жуковської та О. Творогова про те, що наявність у тексті «ВК» мовних нашарувань з пізніших епох засвідчує «невміння» фальсифікатора зімітувати мову IX століття, що подавалося як аргумент на підтвердження неавтентичності «ВК». Насправді ж, такий доказ є абсолютно, некоректним, бо не враховує те, що майже всі пам'ятки ІХ–ХІІ століть дійшли до нас у пізніших списках. Переписувачі, як правило, вносили в текст зміни, що відображали мовні особливості того часу, коли здійснювалося переписування. Це стосуєтеся таких пам'яток, як «Слово о полку Ігоревім» та «Повість временних літ», які відомі нам за копіями ХІV–ХVІ ст. Б. Яценко висунув версію, що «Велес книга» це збірка історико-релігійних текстів, що були створені протягом довгого часу, починаючи з V ст. н.е. і завершуючи кінцем ІХ століття. (Ця версія, до речі, нам видається не зовсім точною, але про це – нижче). Записані ці тексти були в ІХ ст., а скопійовані в XVI, а мо’ й XVII ст. Цим і пояснюється, що на давньоруську мову IX ст. були нашаровані мовні реалії пізніших: епох. Маємо справу з типовим для давньоруських рукописів фактом, який не хотіли врахувати противники автентичності «Велесової книги».
Учені все більше почали схилятися до думки, що «Велес книга» була створена в західній частині Полісся. Це підтверджується багатьма фактами, в тому числі й лінгвістичними. Б. Яценко відзначив у лексиці й граматичних формах «Велесової книги» досить сильний «поліський слід». І взагалі „ВК” написана на одному з діалектів давньоруської мови. І в цьому – один з найвагоміших доказів автентичності пам'ятки, бо «підробити» такий слід не зміг би жоден фальсифікатор. Та й навіщо було, скажімо, Ю. Миролюбову чи О. Куру, які, до версією О. Творогова сфальсифікували «ВК», спеціально імітувати поліський діалект староруської (чи давньоруської) мови?! Та й неможливо в XX столітті відтворити один із діалектів мови IX століття, тим більше, що Ю. Миролюбов походив з Наддніпрянської України (Катеринославщини) і відтворити прадавню діалектну мовну систему іншого регіону було б для нього непосильним завданням, (Це завдання, відзначимо в дужках, було б непосильним не лише для одного Ю. Миролюбова, а й для потужної групи лінгвістів). Доречно повторити питання, яке вже звучало у С. Лісного: навіщо фальсифікаторам братися за створення тексту на діалекті давньоруської мови, якщо в їхньому розпорядженні була розписана у словниках мова давньоруських літописів?
Як про це вже йшлося, О. Творогова дивувала відсутність у викладах «Велесової книги» логіки оповіді, конкретних фактів тощо. Він пояснював, що все це - «невдало змонтований фальсифікат». Тут він допустився грубої помилки, бо підійшов до «Велесової книги» як до традиційної хроніки, або ж літопису. Не врахував, що жанр пам'ятки зовсім інший - він не потребує всього того, що в ній хотів бачити дослідник. «Велесова книга» - це складне зведення проповідей, у складі яких є легенди, історичні перекази, теологічні судження, що складалися протягом кількох століть. Окремі з них довгий час перебували, так би мовити, в усному варіанті, і лише в IX ст. були зафіксовані в писемній формі. Певна кількість текстів «ВК» були створені безпосередньо в другій половині IX ст. - про це свідчить наявний у них історичний фактаж. Відбір матеріалу, який підлягав писемній фіксації, визначався певним ідеологічним надзавданням (про що мова йтиме нижче), проте суворої композиційної обробки те зведення не зазнало, чим і пояснюється велика кількість повторів, повернень назад, до вже сказаного. Перед авторами зведень тих проповідей не стояло завдання суворо літописати епоху, фіксуючи в певній послідовності конкретні події, факти, імена... Ось чому певна композиційна розхристаність пам'ятки, наявність великої кількості повторів якраз і засвідчують, що «Велесова книга» с природним продуктом, а не підробкою.
Велике значення для підтвердження автентичності «ВК» мала стаття Валерія Шевчука «Загадкова «Велесова книга». Як видатний знавець нашої давньої історії та культури, Валерій Шевчук порівняв наявні у «ВК» історичні, фольклорні, релігійні факти з уже відомими сучасній науці даними і дійшов висновку, що «сфальсифікувати таку пам'ятку було неможливо ні в XVII, ні у XVIII, ні тим більше в XIX чи XX століттях, бо сфальсифікована пам'ятка будь-що-будь – це твір епохи, коли вона була підроблена, і це в той чи інший спосіб має в ній проявитися, а таких проявок у книзі ми й не бачимо...»20.
І Борис Яценко. і Валерій Шевчук не лише переконливо доводять автентичність «Велесової книги», а й роблять чимало дуже важливих, сказати б, засадничих наукових висновків щодо самої пам'ятки. Це стосується великого кола питань, у тому числі й особливостей мови пам'ятки, її прив'язки до конкретного регіону (Західне Полісся) та відповідності археологічним даним (належності до празько-корчацької культури). Важливою є думка Вал. Шевчука про необхідність підходити до «ВК» як до пам'ятки насамперед літературної.
І, наостанок, ще один аргумент на користь автентичності «Велесової книги». Уже йшлося про те, що опоненти справжності цієї пам'ятки називали прізвища Сулакадзева та Миролюбова як найімовірніших, на їх думку, фальсифікаторів. Однак, як наголошує Б. Яценко, «вивчивши лінгвістичні і літературні спроби О.І. Сулакадзера і Ю.П. Миролюбова, дослідники неминуче повинні були прийти до висновку про їхню неспроможність підробити таку складну пам'ятку, як «Велесова книга»; можливості й одного й іншого у вивченні слов'янських старожитностей уявляються на рівні аматорських»21. Ну, а як же бути з твердженням О. Творогова, який знайшов у писаннях Ю. Миролюбова досить численні перегуки з «Велес книгою»? Саме це, як пам'ятаємо, дало підстави О. Творогову мотивувати створення Миролюбовим фальсифікату, який би в очах громадськості обґрунтовував істинність його історичних постулатів. Насправді ж, твердження Творогова легко спростовується. Треба лише взяти до уваги, що Миролюбов довгий час намагався самостійно осмислити текст, записаний на дощечках Ізенбека. Почерпнуті знання він і використовував у своїх писаннях. Надалі у аналізуючи зміст «Велесової книги», ми ще не раз будемо натрапляти на факти, які засвідчуватимуть безсумнівну справжність пам'ятки.
Отже, всі наведені тут аргументи «за» приводять до однозначного висновку: «Велесова книга» - оригінальна пам'ятка України-Русі IX століття. Звідси й вимога ставитися до неї як до безцінної національної реліквії, вивчення якої допоможе нам глибше заглянути у свою прадавнину, а від того - і краще пізнати самих себе.
«Велесова книга» - праукраїнська пам'ятка
Останнім часом питання про автентичність «Велесової книги» втратило актуальність - уже надто багато переконливих аргументів накопичилося на користь справжності цієї пам'ятки. Та раптом несподівано почала заявляти про себе інша проблема: чи ж можна вважати цю пам'ятку праукраїнською? З'явилися публікації, задум яких полягає в тому, щоб відібрати «Велесову книгу» в українців шляхом перенесення місця її народження а території, де проживали наші пращури, далеко на північ - у Великий Новгород. Таким чином здійснюється спроба зробити цю пам'ятку російською. Нікому не спаде на думку, наприклад, відібрати гомерівські поеми у греків, а «Рігведу» - в індійців. А у нас, в українців, - можна. Пробують відібрати та присвоїти, як дорогоцінну річ, що «погано лежить», що є нібито нічиєю і права на яку недостатньо рішуче заявлені.
Наперед скажемо, що спроба відібрати в нас «Велесову книгу» є по суті безнадійною - вже надто очевидною з багатьох точок зору є її українськість. Це легко розуміється навіть при поверховому знайомстві з текстами. Згадаймо, наприклад, деякі аргументи Сергія Лісного на користь автентичності: «Не можна не звернути увагу на те, - писав він, - що усе в літописі зосереджено на півдні Русі, а про середню і північну не сказано по суті жодного слова (Виділено мною. - Г.К.). Чому? [...] А просто тому, що літопис стосувався виключно південної Русі, яка була політично ізольована від інших частин майбутньої Русі, саме тому про них нема жодного слова»22. І дійсно, знайомство з «Велесовою книгою» однозначно переконує, що в ній ідеться про територію, яку зараз займає Україна. Більше того, автори «Велесової книги» ідентифікують свій народ як виразно окремішний від північних сусідів: «Окремими є сумь, весь і чудь», - говориться в дощечці 46.
Наведені аргументи є вельми переконливими. Проте вони складають лише перший ряд свідчень українськості пам'ятки. Існує другий, більш глибинний ряд доказів належності «Велесової книги» українській духовній культурі. Цей рад фактично вибудовано у працях Володимира Шаяна, Валерія Шевчука, Бориса Яценка та деяких інших учених, які вирізняються як знанням, так і відчуттям давньої української духовності: «Ціле життя я заглиблювався в поезію, але ніколи не стрінув такого чистого і живого натхнення, яке напоює цю поему життєтворчою потугою, – писав, аналізуючи один з текстів «Велесової книги», Володимир Шаян. - Кожне слово тут дише рідною Землею, безмежною любов'ю до неї...»23. Ось це «дихання рідної Землі» і було науково підтверджене вказаними авторами.
У подальшому, характеризуючи світ, явлений «Велес книгою», раз. по раз будемо вказувати на риси його українськості. Зараз же стисло розглянемо аргументацію Олександра Асова щодо авторства «Велесової книги», яке, за його версією, належить новгородському волхву Ягайлу Гану.
Треба віддати належне Олександру Асову (псевдо Бус Кресень) як палкому захиснику і пропагандисту ідеї справжності «Велесової книги». Здійснений ним переклад цієї пам'ятки перевидавався в Росії вже дев'ять разів, Віддаючи належне ентузіазму О. Асова, з яким він вивчає і пропагує «Велесову книгу», ґрунтуємося на тому, що ця пам'ятка має світове значення, належить усьому людству, і чим більше дослідників, що представляють різні наукові школи, різні народи й навіть культури, будуть науково осмислювати її, тим глибшою постане перед нами її змістовність та естетична значущість.
Та насторожує прагнення О. Асова перетворити «Велесову книгу» в ідеологічну зброю. Створюється враження, що його інтерес до цієї пам'ятки перш за все викликаний ставленням до неї як до ідеологічного інструмента, що має служити неоімперським політичним силам «оновленої» Росії. Щоб переконатися в цьому, простежимо за ходом думок цього автора, які висловлені в статті «Еще раз о тайнах «Книги Велеса». Один із підрозділів звучить войовниче: «Книга Велеса» - геополітична зброя майбутнього тисячоліття». Читаємо: «Не випадково проти «Книги Велеса» нині виступають певні спецслужби зарубіжних країн, бо ця пам'ятка вже почала служити Росії. І не треба недооцінювати вплив ідей, висловлених у прадавньому минулому, на сучасність. Досить вгадати, як служить антична література сучасним Греції та Італії, ведична література – Індії, а біблійна література сучасному Ізраїлю. Будь-яка країна світу підтримує свою древню культуру, звертається до своїх традицій. Так само треба діяти й оновленій Росії»24. Залишимо осторонь питання про зацікавленість «певних спецслужб зарубіжних країн» «Велесовою книгою» – бажаючі ознайомитися з цією темою можуть звернутися до цитованої статті О. Асова. Звернемо увагу на порівняння «Велесової книги» з такими пам'ятками світововї культури, як антична література Греції та Італії, ведична література Індії, Біблія. Порівняння, на наш погляд, абсолютно справедливе, хоч до списку перерахованих Асовим пам'яток можна було б додати значно довший список, що складався б з творів народно-героїчного епосу багатьох народів («Іліада», «Одісея», «Махабхарата», «Рамаяна», «Калевала», скандинавські саги і т.д.). Усі ці твори відіграли й відіграють у долі своїх народів величезну націєтворчу роль. Окрім того, кожна з таких пам'яток є щедрим джерелом знань про свій народ, його духовну культуру. Досить лише уявити, як багато людство дізналося про давніх греків та латинян з античної літератури, про давніх іудеїв - з Біблії, про давніх індусів - з «Рігведи» та «Махабхарати». А як збагачуються наші знання про особливості карело-фінського світу після знайомства а «Калевалою»!
То ж цілком погодившись із Асовим саме в моменті його оцінки «Велесової книги» як першорядної історичної пам'ятки, що стоїть нарівні з іншими видатними пам'ятками світової Культури, продовжимо далі стежити за його думкою. «Книга Велеса», - пише він, - у наш час виступає на боці росіян, і взагалі на боці слов'янства, її використовують у боротьбі за свої права росіяни в Казахстані й у Прибалтиці. Згідно з «Книгою Велеса», прабатьківщина слов'ян і найдревніші слов'янські царства знаходилися в казахстанському Семиріччі, й на Північному Кавказі, і в Криму»25, Стоп! Ось тут і з'явилися вуха явища, яке з повним правом можна іменувати як неоімперське російське мислення. Саме зараз стає зрозумілим, чому О. Асов та сили, які він представляє, стильні вважати «Книгу Велеса» геополітичною зброєю третього тисячоліття. Виявляється, ця «зброя» вже використовується «русскими» в Казахстані й у Прибалтиці. Як використовується, запитаєте? Не знаємо, проте здогадуємося завдяки підказці самого Асова: Казахстан, виявляється, є прабатьківщиною слов'ян. Тепер стає зрозумілим, чому у своїх коментарях до «Велесової книга» Асов так безапеляційно твердить, що Семиріччя, про яке згадано в одному з текстів «ВК», знаходилося в Середній Азії26, хоч існує щодо цього чимало зовсім інших версій. Тож «русские» в Казахстані, як напевне бажається Асову, отримують право твердити, що вони знаходяться на своїй «корінній» прабатьківщині. Ну, а як же використовують «Велесову книгу» «русские» в Прибалтиці? Зізнаюся чесно - мені невідомо. Але точно можу сказати, як Асов підказує їм користуватися цією «геополітичною зброєю» третього тисячоліття. Він не тільки «приписує» «Велесову книгу» до Новгорода, а й натякає, що, можливо, автор проживав і «в Ладозі», тобто поселяє його ближче до Прибалтики. Та й залюбки нагадує про «Руян на Балтиці» як про один із «знаменитих на весь слав'янський світ центрів ведичних знань»27. Мовляв, і тут прабатьківщини слов'ян. Ну, а як же «русские» в Криму можуть захистити свої права, які нібито хтось (відомо, хто!) ущемлює? Це питання розв'язується значно простіше за попередні: у «Велесовій книзі» багато йдеться про перманентні походи русичів на Сурож з метою відвоювати це кримське місто як один із давніх центрів слов'янської дохристиянської віри. Тож виходить, що кримська земля з давніх-давен була заселена «русскими». І хай нас. не вводить в оману кількаразове нагадування, що «Книга Велеса» в наш час виступає на боці «русских, и вообще на стороне славянства». Нам добре відоме розуміння «слов'янського братства (союзу і т. ін.)», що йде з боку сьогоднішніх носіїв московського неоімперського мислення, тобто добре відомо, хто втому братстві має бути «старшим братом»...
Але щоб перетворити «Велесову книгу» на діючу «геополітичну зброю» третього тисячоліття, необхідна дрібничка, а саме; треба будь-що створити враження; що ця пам'ятка є «русской». Власне створити враження, а не довести, тобто якимось чином так вплинути на свідомість і підсвідомість нині сущих поколінь, щоб вони думали про «Велес книгу» як про пам'ятку насамперед «великой русской культури». Тобто зробити те, що частково все-таки вдалося зробити зі «Словом о полку Ігоревім».
Ще раз наголошуємо: неможливо науково довести, що «Велесова книга» є «русской» пам'яткою, вже надто очевидною є її українськість. Асов і його однодумці вже давно спромоглися б на таке наукове доведення, якби воно було можливим. Для цього, будемо певні, вони не пошкодували б ні сил, ні часу, ні коштів. Саме тому ними обрано інший шлях присвоєння собі «Велесової книга» - шлях сугерурання, «створення враження». Суто наукові жанри для виконання цього завдання є неприйнятними, тому що ґрунтуються на фактах та логіці. А факти й логіка у даному випадку зовсім не хочуть «працювати» на заданий результат. Залишається інший жанр, визначальною особливістю якого є імітація науковості. Така імітація відбувається за допомогою різних, часом доволі тонких прийомів. Відомо, наприклад, що серйозна історична наука ґрунтується на достовірних фактах, точне посилання на які є обов'язковим. Асов досить щедро посилається на факти, їх цілком вистачає для створення враження, що пропонована концепція ґрунтується на серйозній науковій базі. Не вистачає лишень «дрібниці» – точних посилань на ці факти. Але коли хтось і виявить упертість і все-таки почне докопуватися до них, перевіряти їх на істинність, то раптом відкриє для себе, що вони добряче фальсифіковані, а то й просто вигадані. Інша особливість жанру, в якому працює Асов, полягає в характерній тональності нахабної брехні. Сумнівні, а то й просто недостовірні факти він подає з якомога впевненішою інтонацією, вочевидь розраховуючи на те, що вона вплине на довірливість читача. Не гребує Асов і добре знаним у «чорній» пропаганді принципом; що неймовірніша брехня, то більше шансів, що їй повірять,
Асов ррбить сенсаційну заяву: запевнює, що йому відомий автор «Велесової книги». Його ім'я, пише він, «указано і в самих «дощечках» (а точніше - у надрядковому записі дощечки № 12).
І це ім'я – патетично проголошує Асов, – Ягила Ган»28.
Починаємо перевіряти цей факт, тому що він абсолютно засадничий: якщо виявиться правдивим, то вся концепція, побудована на ньому, буде вартою уваги. Якщо ж ні, то... звиняйте, як кажуть. «Дуріть себе, дуріть інших, та не дуріть Бога...»
Якось підозріло автор сенсаційного відкриття пише про той надрядковий надпис: свідчить, що він є, але чомусь його не називає. Чого б це? Довго шукаємо в усіх можливих виданнях «дощечок» той ключовий для концепції Асова надпис, який нібито означає прізвище автора «Велесової книги». Нарешті знаходимо. Той надпис, виявляється, складається з трьох букв: «іаг»29. Порівнюємо його з «Ягилою Ган» і розуміємо.., що нас хотіли елементарно одурити. Вірогідність того, що «іаг» означає ім'я чи прізвище автора «Велесової книги»- неймовірно мізерна, її можна визначати як 1/100000000, не більше. Тому весь життєпис придуманого Асовим Ягайло Гана треба вважати за фантазію, що імітується під наукове дослідження. Віддамо належне автору як гарному фантазеру. Його герой походить із західних слов'ян - звідси і його ім'я та прізвище, в якого чи то польське, чи то чеське коріння. Цим і пояснюються, за Асовим, наявні у «Велес книзі» елементи старочеської та старопольської лексики. І поселивсь рід Ягайлів біля озера Ільмень, де з часом і постав Новгород. Значить, Ягайло Ган уже не поляк або ж чех, а корінний новгородець, тобто «русский». Вирахував Асов і рік його народження. «Отже, народився Ягайло, як ми вважаємо, - твердить Асов, - у 90-х роках VIII століття (астрологічні викладки дають 791 рік)». За зірками, значить, вирахував.
Ну, а як же бути з «південною» атмосферою «Велесової книги»? Її ж заперечити неможливо, і автор, що проживає в Новгороді, її ніколи не відтворить. Асов вирішує це питання просто: народжений на берегах Ільмень-озера, Ягайло Ган разом з воїнами князя Бравліна переселяється до Києва, а потім і в Сурож, що в Криму. Таким чином пояснюється дуже часте згадування цього міста в текстах «Велесової книги». Тут, у Сурожі, Ягайло знайомиться з багатьма старослов'янськими літописами та священними книгами, Звідси - і його глибокі знання історичного минулого. На старості Ягайло повернувся на батьківщину - у Новгород Великий, Тут же він і створив «Велесову книгу».
Про якусь наукову фактологію цього «житія» Ягайла Гана не може бути й мови - її просто нема.
Перед нами спроба створити міф, який би обґрунтовував російське первородство знаменитої пам'ятки, Без цього первородства «Велесову книгу» просто не можна використовувати як «геополітичну зброю». Як і кому ця зброя має слугувати і проти кого вона спрямовується, ми вже дізналися з вища наведених цитацій. Читач, мабуть, помітив, що в тих цитаціях згадується Казахстан, Північний Кавказ, Крим, Прибалтика... Але чому в тому переліку немає власне України (Крим - не рахується)? Все надто просто: Асов активно застосовує прийом, який у пропагандистських війнах відомий як прийом замовчування, Слова «Україна» для нього не існує. Він його уникає найретельнішим чином. Одна лише згадка цього слова і весь створюваний міф про російське первородство «Велесової книги» перетворюється в недолуге псевдонаукове фантазування. Бо кожний, хто хоч трохи знайомий з «Велесовою книгою», розуміє, що й неї єдине первородство – українське.
І наостанку процитуємо Володимира Шаяна, вченого, який поки що чи не найточніше зрозумів сутність і значення «Велесової книги»: «Книга Велеса» змінить не тільки науку історії, але саму історію! Відректися «Книги Велеса» - значить відректися нашого Первородства!
Але тут постає тривожне питання нашого «Хоми невіруючого…»: «Але що буде, як Москалі візьмуть цю зброю в свої руки і обернуть її проти нас?!» [...] Таке може статися, якщо якісь чужі вчені будуть нас вчити те, що ми самі відкинули...»30
Коментарі, як кажуть, зайві.
Примітки:
1 Ребіндер Б. Влесова книга: життя та релігія слов'ян: - К., 1993.
2 Яценко Б. Пам'ятка України-Русі V-ІХ ст. // Велесова книга. – К., 1995. – С. 234.
3 Лесной С. "Влесова книга" - языческая летопись доолеговой Руси. - Виннипег. - 1966. - С. 22-25.
4 Там само. - С. 25.
5 Цит. за: Оріон Я. Голос предків // Сварог. - К., 1997. - Вип. 6. - С. 25.
6 Там само.
7 Палеографія (від палео... (грец. - старовиний, давній) і ...графія (грец. - пишу) - допоміжна історико-філологічна дисципліна, що досліджує історію письма (спосіб написання, форму літер, особливості матеріалу, на якому писали тощо).
8 Жуковская Л. П. Поддельная докириллическая рукопись // Вопросы языкознания. - І960. - № 2. - С. 144.
9 Асов А. Еще раз о тайнах "Книги Велеса" // Наука и религия. - 2000. - №5. - С. 57.
10 Кобзев И. О любви и не о любви // Русская речь. - 1970. - №3. - С. 49.
11 Документ или подделка // Неделя. - 1976 - №33. - С. 7.
12 Сергеев Ю. Человек без корней, как дерево, засыхает // Кн. обозрение. - 1987. - 2 окт. - С. 14.
13 Творогов О.В. "Влесова книга" // ТОДРЛ. – Л., 1990. - Т. 43.
14 Див.: Творогов О. Что стоит за „Влесовой книгой”? // Лит, газета. – 1986,
16 июля; Творогов О. Что такое "Влесова книга"? // Русская литература. - 1988. - № 2. – С. 77-102.
15 Творогов О. "Влесова книга". - С. 232.
16 Там само. - С. 242.
17 Шевчук В. Загадкова "Велесова книга" // "Хроніка 2000. – 1994. №3-4. – С.61.
18 Яценко Б. "Велесова книга" – пам'ятка IX століття // Русь Київська. – 1994. - № 2; Яценко Б. "Велесова книга" - пам'ятка IX століття // Хроніка-2000. - 1905. – № 1. – С. 34-58.
19 Яценко Б. Пам'ятка України-Русі V-ІХ століття // Велесова книга. – К., 1991 - С. 258.
20 Шевчук В. Загадкова "Велесова книга" // Хроніка-2000. - 1994. - № 3-4.- С. 71.
21 Яценко Б. Пам'ятка України-Русі V–IX століття. - С. 236.
22 Лесной С. "Влесова книга"... - С. 31.
23 Шаян В. Віра предків наших. – Гамільтон, 1987. - Т. 1. - С. 109.
24 Асов А. "Еще раз о тайнах „Книги Велеса”. – С. 57.
25 Там само.
26 Русские веды. - М., 1992. - С. 307.
27 Асов А. Творец "Книги Велеса" // Наука и религия. – 2000. – С.40.
28 Асов А. Творец| "Книги Велеса". - С. 40.
29 Творогов "Велесова книга". - С. 198.
30 Шаян В. Віра предків наших. - С. 144-145.
До розділу