До розділу
Слов'янська міфологія
Александр Ґейштор
Ґейштор А. Слов'янська міфологія / Пер. з польськ. Сергія Гіріка. – К.: Кліо, 2015. – 416 с.
Gieysztor A. Mitologia Słowian / Red. A. Pieniądz. - Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 2006. - 407 s.
Джерело: http://chtyvo.org.ua
У праці видатного польського історика Александра Ґейштора (1916-1999) представлено майже всеохопну картину розвитку вірувань слов'янських племен у дохристиянський період.
В основі видання - перероблюваний і доповнюваний автором до останніх днів життя текст науково-популярної книжки, що вперше вийшла на початку 1980-х років і відтоді була тричі перевидана. Вміщено також ряд виступів Александра Ґейштора на радіо і телебаченні для широкої аудиторії.
Для науковців та студентів-істориків, етнологів, релігієзнавців, фольклористів, а також усіх, хто цікавиться слов'янською міфологією.
Александр Ґейштор (1916-1999) - відомий польський історик-медієвіст. Президент Польської академії наук (1980-1983,1990-1992), багаторічний директор Історичного інституту Варшавського університету (1955-1975), голова Варшавського наукового товариства (1986-1992). Автор понад 500 наукових праць.
Вступ
Перефразовуючи відоме латинське прислів'я про книжки, можна сказати, що «Слов'янській міфології» Александра Ґейштора судилась особлива доля. Вона не належить до так званих науково-популярних праць, але її перше видання 1982 р. побачило світ у призначеній для масового читача серії «Міфології народів світу» Видавництва мистецької та кінознавчої літератури (Варшава). Автор не намагався зробити наявні на той час релігієзнавчі дослідження доступними для широкого загалу. Натомість він спробував запропонувати нову оригінальну інтерпретацію слов'янських архаїчних культів і культур дохристиянської доби. При цьому А. Ґейштор послуговувався не лише традиційними методологічними техніками історіографії, археології та описової етнографії. Він звертався й до мовознавчих досліджень і теоретичних схем порівняльного релігієзнавства. Для дилетантів це видавалося доволі новим і складним, однак було викладено вишуканою фаховою мовою, вільною від надмірних спрощень «для полегшення читання». І цей текст пішов у люди! Протягом кількох років розійшлися два стотисячні наклади праці (1982 і 1986 pp.).
Утім за такий успіх довелося сплатити певну ціну. Наукову працю, що ґрунтується на багатій різнобічній літературі з предмета дослідження, було видано без приміток - відповідно до правил книжкової серії та суворих вимог видавця, який боявся відлякати масового читача. Відсутність наукового апарату ускладнила використання цієї праці фахівцями. Саме тому, імовірно, «Слов'янську міфологію» помилково сприймали як популярний текст, не перекладали іншими мовами, тож вона не посіла належного їй почесного місця в європейській медієвістиці. Щоправда, А. Ґейштор готував повний варіант книжки, який мав лягти в основу німецького перекладу, проте цей задум не було реалізовано сповна.
Пропонованим виданням завдячуємо Анеті Пеньондз, яка після смерті автора упорядковувала його рукописну спадщину. Вона виявила нотатки, що дали змогу доповнити «Слов'янську міфологію» примітками, які автор підготував для її німецького перекладу. Отже, ми отримали «неурізаний» текст великого дослідника. Можна сподіватися, що в такому вигляді він дочекається видань іншими мовами і стане надбанням світової гуманітаристики.
Двадцять три роки, що минули від часу першого видання, не позбавили «Слов'янську міфологію» новаторського характеру. Звісно, відтоді з'явилися нові релігієзнавчі праці - стислу довідку про них читач знайде у післямові Лешека Слупецького. Певною мірою відійшло в тінь зачарування теорією Жоржа Дюмезіля, яку Ґейштор сприймав (хоча й із застереженнями) як особливо значущу для свого дослідження систему координат. Нові інтелектуальні моди зумовили появу в європейській та американській гуманітаристиці яскраво релятивістської течії, що отримала назву постмодернізму. В її основі - теза, згідно з якою жодної нелітературної історичної реальності немає й ніколи не існувало. Однак ані нові філософські конструкти, ані накопичений протягом останньої чверті століття доробок релігієзнавців не позбавили «Слов'янську міфологію» актуальності. Вона й нині спонукає науковців здійснювати міждисциплінарні дослідження, що розширюють горизонти сучасної гуманітаристики.
Новаторство книжки полягає у виході Ґейштора за межі власної спеціалізації, межі, у яких істориків, лінгвістів, релігієзнавців і етнологів тримає страх порушити сувору наукову точність. Автор був безсумнівним авторитетом у галузі джерелознавства середньовічної історії. Йому годі закинути незнання професійної етики чи легковаження вимогами, які наш фах висуває до дослідника. Крім того, він, імовірно, був останнім істориком-енциклопедистом. Усебічна ерудиція давала йому змогу перетинати межі таких галузей, як історія мистецтва, археологія, мовознавство й етнографія. Кінець кінцем А. Ґейшторові була властива не лише професійна обережність (чи пак відповідальність), а й корисна для науковців сміливість ставати на непроторені шляхи. Усі ці чинники спонукали його зважитися на реалізацію задуму міждисциплінарного дослідження, у якому треба було поєднати методологію роботи і тематику студій історика-медієвіста й етнолога. Таким чином, основним одкровенням цієї книжки є сприйняття слов'янської народної культури (у тому вигляді, в якому ми її бачимо досі або як її бачили й описували давніші науковці) як історичного джерела. Джерела, яке можна і треба порівнювати з писемними джерелами вісімсот- чи тисячолітньої давнини, намагаючись однаково інтерпретувати аналогічні свідчення, між якими пролягла відстань у кілька сторіч.
У вступі до «Слов'янської міфології» автор писав: «Завдяки іншим дослідникам, зокрема етнографам, культурним антропологам і фахівцям із семіотики, ми можемо оцінити важливість для релігієзнавчих студій народної культури. Остання також є предметом вивчення історика релігій. [...] Безсумнівно, тут можна відшукати дотепер сповна не використаний потенціал пізнання слов'янських вірувань і релігійних практик. Писемні свідчення про них, що містяться в історичних джерелах, [...] можна умістити в одному томі. Не варто сподіватися, що їх коли-небудь буде доповнено. Зберігається можливість отримати нові знання про культові місця та предмети з археологічних знахідок. Однак основну надію на збагачення наших уявлень про предмет дослідження треба покладати на народну культуру - живий донині чи принаймні не так давно зафіксований і описаний науковцями релікт суспільної свідомості».
Щоб зрозуміти масштаб перспектив, які відкриваються перед істориком-медієвістом завдяки залученню фольклору до сучасних студій про середньовічне язичництво, достатньо навести один промовистий приклад. Наприкінці XII ст. Саксон Граматик докладно описав щорічні поганські ритуали, що їх здійснювали після закінчення жнив перед капищем Святовита на острові Рюґен. У кульмінаційний момент святкування заносили великий жертовний калач, дещо менший за людський зріст. Жрець ставив цей калач між собою та людьми, які збиралися перед капищем, і запитував: «Чи ви мене бачите?». Почувши ствердну відповідь, він зичив: «Щоб наступного року ви не змогли мене побачити». Саксон розставив крапки над «і», пояснивши, що ці слова - побажання багатшого врожаю на прийдешній рік. Ґейштор не побоявся порівняти цей опис із XII ст. з поданою у працях етнографів XX ст. картиною церковного обряду, що побутує в Болгарії. Під час свята на честь місцевого святого піп «ставав за складеними стосом жертовними круглими буханцями хліба й голосно запитував прихожан: "Чи ви мене бачите?", на що ті відповідали: "Так, бачимо тебе, бачимо". А священик казав: "Хоч би наступного року ви мене не змогли побачити"», сподіваючись на ще багатший урожай.
Ґейштор наголошував: обряди є стежками, що ведуть до міфів, бо ж в основі кожного ритуалу лежить якийсь міф. Такий методологічний засновок давав можливість, ґрунтуючись на зіставленні писемного джерела XII ст. та етнографічного запису XX ст., заявити про побутування однакових міфів на північно-західних і південно-східних кордонах слов'янського світу. Це підтверджувало припущення про існування початкових божеств, які були спільними для всіх слов'янських племен до прийняття ними християнства. Варто, однак, зауважити, що така логіка порушувала табу прихильників позитивістської історіографії, котрі вбачали в порівнянні настільки різних за характером і часом свідчень неприпустимий анахронізм. Відмова од синхронізму як аксіоми - вихідний пункт міждисциплінарних студій у галузі історії й культурної антропології. Ідеться про щось більше, ніж проста відмінність у гіпотезах дослідників. Радше варто вести мову про докорінно різне розуміння категорії історичного часу в різних наукових школах.
Немає сумнівів, що і в повідомленні хроніста XII ст. про язичницькі ритуали на острові Рюґен, і у звістці етнографів про церковне свято в болгарському селі наведено ідентичний діалог. Чому історик, котрий дбає про наукову коректність, повинен ігнорувати цей збіг замість спробувати його пояснити? Єдиною очевидною причиною є цілковито необгрунтоване довільне припущення про неможливість такого тривалого побутування елементів традиційної сакральної культури. У цьому професійному педантизмі відображаються характерні для культури XX ст. уявлення про час і зміни у суспільстві. Історики-позитивісти були особливо вразливими для такого звуження дослідницьких горизонтів. Завдяки розумінню категорій часу, змін у суспільстві та тривалості, властивих як сучасній історіографії, так і культурній антропології, А. Ґейштору вдалося подолати ці засновки й відкрити нові наукові перспективи. На цій основі міг би з'явитися новий методологічний принцип, який я дозволю собі сформулювати так: якщо у віддалених у часі та просторі свідченнях джерел оприявнюється одна й та сама антропологічна ситуація, їх можна і треба розглядати разом.
Поєднання дослідницьких перспектив історіографії та культурної антропології допомагає історикові відкрити новий вимір давньої істини: минуле, навіть настільки далеке, продовжує жити в сучасному. Свої роздуми про тривалий процес заміни язичництва християнством А.Ґейштор завершує словами: «Слов'янський фольклор - поряд зі створенням синкретичних образів - майже до нашого часу зберігав фундаментальні принципи традиційних уявлень про світ і його сакральне бачення»6. Так звучить останнє речення «Слов'янської міфології». У ньому, незважаючи на чвертьстолітню відстань, можна побачити останнє слово гуманітаристики в цій дослідницькій царині, а також поштовх до подальших студій над фактом наявності в сучасній культурі давнього історичного спадку.
Спадщина минулого, що існує в сьогоденні, може стати у пригоді під час реконструкції стародавніх культур, як це ми бачимо на прикладі релігієзнавчих досліджень слов'янського фольклору. Та усвідомлення сталості історичних реалій корисне і для адекватного розуміння сучасності. Соціолог чи антрополог не дасть собі раду в цій справі без допомоги історика, так само, як історик без соціолога або антрополога не зрозуміє принципів, за якими давні елементи функціонують у сучасній культурі. Ми повинні спільно реалізовувати міждисциплінарні наукові проекти, професійними знаннями допомагаючи одне одному виходити за межі своїх галузей знань. Остання книжка А. Ґейштора прокладає шлях цій спільній праці.
Кароль Модзелевський
Науковий архів професора Александра Ґейштора
На межі 1999-2000 pp. стараннями доньки А. Ґейштора Еви Ґейштор було забезпечено збереження архівної спадщини професора і, крім того, підготовлено її попередній каталог. Під час цієї роботи вдалося виявити матеріали, які мали неабияку цінність не лише для історії історіографії, а й для вивчення власне історії післявоєнної Польщі. Найбільшу за обсягом частину колекції становлять рукописи праць А.Ґейштора й матеріали, що стосуються його викладацької та організаційно-наукової діяльності у Варшавському університеті, дослідницьких інститутах і наукових товариствах, на з'їздах і конференціях, а також його громадсько-політичної активності. Ці документи передано до Архіву Польської академії наук (майже 20 погонних метрів справ, близько 1 тис. одиниць зберігання). З добірки було виокремлено матеріали, пов'язані з діяльністю А. Ґейштора у Громадському комітеті з відновлення Королівського замку у Варшаві, а також із виконанням обов'язків директора Музею Королівського замку. Нині вони зберігаються в архіві цього музею у Варшаві. Документи про підпільну роботу науковця в роки Другої світової війни та в перші післявоєнні роки передано до Військового історичного інституту. Комплекс палеографічних матеріалів і серію праць про слов'янську міфологію виділено для окремого опрацювання.
Документи наукового архіву А. Ґейштора - це одна з найбільших і найцікавіших колекцій, переданих до Архіву ПАН у спадок від дослідників. Дуже мало матеріалів збереглося з першого періоду діяльності історика, що припадає на 1930-ті pp. Дивом уціліли рукописи окремих праць, які батько А. Ґейштора заховав разом із родинним архівом у погребі свого будинку перед евакуацією з Варшави після поразки Варшавського повстання. Однак, починаючи з 1945 p., ми володіємо широкою й різноманітною добіркою документів, у яких представлено розвиток наукової кар'єри, коло дослідницьких інтересів і професійні особливості Ґейштора. Разом зі спогадами учнів і колег професора ці матеріали є неоціненним свідченням про його життя й особистість.
До найстаріших належать також архівні справи, пов'язані з відбудовою зруйнованих у часи війни історичних факультету та інституту Варшавського університету й організацією їхньої роботи у складних післявоєнних умовах. Серед документів 1940-х pp. поряд із проектами навчальних програм і паперами, темою яких є відновлення приміщення інституту і його бібліотеки, виявлено також велику добірку кореспонденції з викладачами післявоєнного історичного інституту. Поза сумнівами, найцінніша частина цієї колекції - листування з тогочасним директором установи Тадеушем Мантейфелем. Серед іншого, в ньому відображено процес творення навчальної програми з історії, що частково спиралася на найновіші методичні принципи, випрацювані в паризьких Ecole des chartes (Школі хартій) та Ecole pratique des hautes etudes (Практичній школі вищих досліджень) - Ґейштор навчався в цих закладах наприкінці 1930-х pp. Тут можна відшукати й надзвичайно масштабні проекти укладання нових університетських підручників. Ці матеріали є цінним свідченням про життя варшавського наукового середовища, яке намагалося майже з нуля відновити у зруйнованому місті університетські структури в час, коли на величезну проблему перетворювався навіть пошук скла для ремонту навчальних аудиторій.
Прагнучи зібрати в історичному інституті старий кадровий склад, протягом 1945-1946 pp. А. Ґейштор присвятив багато сил і часу складанню списку університетських викладачів та налагодженню контактів із колегами, які опинилися в різних куточках країни. Значну частину збережених документів становлять матеріали про забезпечення прийнятних умов життя та медичного догляду для науковців, котрі поверталися з концентраційних таборів і таборів для полонених. Кореспонденція цього періоду (передусім листування з істориками старшого покоління, зокрема з учителем і другом А. Ґейштора Станіславом Кентшинським) відображає моральні виклики, що стояли перед науковцями післявоєнної Польщі. Побачити, який великий вплив вони мали на наукове життя і працю, можна з листів, що містять прохання про допомогу й заступництво, від ув'язнених студентів таємного університету, наукових працівників та підлеглих А. Ґейштора, котрі брали участь у незалежницькому русі після 1945 p., а також від їхніх родин.
У 1940-1950-х pp. Ґейштор приділив чимало уваги створенню журналу, здатного стати місцем обміну думками, відкритого для дослідників, які протистояли офіційній марксистській методології. «Przegląd Historyczny» було відновлено 1946 р. Невдовзі це видання зазнало тиску з боку влади, цікавою ілюстрацією якого є листування між А. Ґейштором і Т. Мантейфелем на межі 1949-1950 pp. Темою листів є затримана цензурою стаття останнього про роль ордену цистерціанців у Польщі XII ст. У той самий час Ґейштор енергійно долучився до формування міждисциплінарного Управління з досліджень початків Польської держави. У його кореспонденції з Т. Мантейфелем і Станіславом Гербстом відображено суперечки й сумніви, пов'язані з організацією цього новаторського за формою і завданнями закладу - установи, що мала об'єднати зусилля істориків, археологів та мистецтвознавців.
В епістолярії А. Ґейштора осібне місце посідає його листування з дослідниками з інших країн. З-поміж них варто згадати Фернана Броде ля, Жоржа Дюбі, Жака Ле Ґоффа, Джироламо Арнальді, П'єра Ріше, Рауля Манселлі, Чинціо Віоланте. Ці документи віддзеркалюють масштаби й інтенсивність наукових контактів професора, його відкритість до нових інтелектуальних течій і напрямів, що розвивались у Західній Європі. До кінця 1940-х pp. належить цікава добірка листів, котра ілюструє зростання інтересу А. Ґейштора до новаторських методів, випрацюваних у французькій школі «Анналів». Методологічні пропозиції, що їх висунуло коло Фернана Броделя, дали поштовх до формулювання нових наукових проблем. Упродовж наступних років вони стали точкою відліку в науковій праці професора і за його посередництвом істотно вплинули на учнів. Збереглися також матеріали, пов'язані з участю Ґейштора в міжнародних дослідницьких групах та організаційних комітетах конференцій: Міжнародному комітеті історичних наук (CISH), Centro Italiano di Studi sull'Alto Medioevo, Instituto Storico di Storia Economica «Francesco Datini», Instituto Storico Italiano per il Medioevo. Крім офіційної кореспонденції, серед цих матеріалів можна виявити написані експромтом нотатки, що ілюструють полемічний талант науковця й показують, яку велику роль у його праці відігравав обмін думками. Тези й начерки, зафіксовані під час зустрічей, пізніше знаходили розвиток в опублікованих текстах. Це дає нам рідкісну можливість комплексно простежити творчий процес дослідника.
Завдяки обміну листами й матеріалами, що не припинявся навіть у час майже цілковитого закриття кордонів та обмеження наукових відряджень у період до 1955 p., середовище варшавських істориків і студентів не втрачало зв'язку зі світовою наукою. Із середини 1950-х pp. помітне місце в кореспонденції А. Ґейштора посідають питання здобуття закордонних стипендій для молодих польських дослідників. До того ж він надзвичайно активно підтримував своїх учнів у складних життєвих ситуаціях (достатньо згадати арешт Кароля Модзелевського та звільнення з Інституту історії ПАН Броніслава Ґеремека). Невипадково саме до його рук потрапляли листи з проханнями про захист студентів та науковців, котрі брали участь у політичному житті 1960-1980-х pp.
Характерною рисою всієї діяльності А. Ґейштора був зв'язок між дослідницькою та викладацькою роботою, який знайшов вияв у його архіві. Тут збереглися численні ретельно підготовлені конспекти лекцій і семінарських занять, котрі дають змогу ознайомитися з його працею як педагога. Він залишався першим рецензентом і авторитетом навіть для тих своїх учнів, котрі вже стали зрілими дослідниками. Професор радо спостерігав за їхнім науковим розвитком, ретельно збираючи чергові публікації, рецензії та відгуки. Завдяки цьому його архів - справжня хроніка життя кількох поколінь польських медієвістів.
Анета Пеньондз
Від редактора
«Слов'янська міфологія», перше видання якої з'явилося в 1982 p., уже стала класикою польської історіографії. Сформульовані в ній тези досі посутньо впливають на напрями вивчення народної культури слов'ян. Нове видання цієї праці спонукає замислитися не лише над роллю, яку відіграли студії А. Ґейштора в засвоєнні та обговоренні польськими науковцями нових дослідницьких і методологічних концепцій, що розвивалися в Західній Європі, США та СРСР у 1960-1970-х pp., а й над сучасним рівнем знань про слов'янську язичницьку релігійну систему та перспективи розвитку подальших досліджень.
Це видання «Слов'янської міфології» відрізняється від книжки, добре знаної як медієвістам, так і тисячам читачів, котрі не займаються дослідженнями минулого професійно. Уперше вона з'явилася в науково-популярній серії «Міфології народів світу» варшавського Видавництва мистецької та кінознавчої літератури. Особливості серії змусили автора підкоритися низці обмежень. Оскільки книжка призначалася для широкого кола читачів, у ній майже немає наукового апарату (наведено тільки стислу бібліографію основних праць із теми, натомість вилучено примітки). Така форма видання цілком відповідала очікуванням читачів. Популярність цієї книжки - загалом не надто легкої для читання - була надзвичайною. Достатньо згадати, що її два видання 1982 і 1986 pp. сукупно досягли величезного накладу - 200 тисяч примірників. Однак рису, яку масовий читач сприймав як перевагу, професійне середовище вважало прикрим недоліком. Звісно, автор чудово це розумів. Одразу після появи першого видання популярної версії «Слов'янської міфології» він розпочав роботу над її повним варіантом, який мав би відповідати всім вимогам до наукової праці. Цій роботі він присвятив багато часу й сил, однак не встиг її завершити.
Після смерті професора піклування про його науковий архів перебрала на себе його дочка Ева Ґейштор. Під час упорядкування спадщини історика було виявлено не лише рукопис «Слов'янської міфології», а й частково підготовлений текст її нового, розширеного видання. Саме на ньому базується пропонована книжка.
Водночас мусимо наголосити, що йдеться не про остаточну редакцію праці. Це - один з етапів роботи, яка, судячи зі збережених нотаток, замислювалась як значно масштабніша. До цього видання ввійшли не всі доступні матеріали. Частину з них автор лише почав опрацьовувати, частина існує у вигляді принагідних нотаток. Визначити їхнє місце у структурі цілісної праці виявилося неможливим. Це, зокрема, стосується надзвичайно цікавої проблеми вивчення обрядів, пов'язаних зі смертю, та слов'янських уявлень про загробний світ.
Пропонований текст «Слов'янської міфології» мало відрізняється від відомого за першодруком. Незмінною лишилась і структура книжки. Розширено розділи, що стосуються історіографії питання, пантеону дрібних богів, додано або змінено окремі невеликі фрагменти. Засаднича різниця полягає у включенні до видання наукового апарату - системи посторінкових посилань і бібліографії. Примітки укладено на основі авторських нотаток, уписаних Ґейштором від руки безпосередньо в рукопис праці чи прикріплених до нього у вигляді карток. Часто ці нотатки обмежувалися скороченнями назв або прізвищами авторів і датами видання. Зі зрозумілих причин розшифрувати ці нотатки й ідентифікувати конкретні публікації, на які посилався А. Ґейштор, не завжди було можливо. Ми, однак, намагались якнайкраще передати його первісний задум. Втручання видавця в текст обмежується виправленням одруків, пропусків та очевидних мовних помилок. Крім того, уніфіковано написання імен божеств, особових і географічних назв.
До книжки вміщено також раніше не друковані тексти про слов'янські дохристиянські вірування: доповідь, виголошену на конференції в Баранові-Сандомирськім (5-7 жовтня 1995 p.), текст телевізійного виступу 1980 р. та розшифровку запису виступу на радіо на початку 1980-х pp. Ми прагнули таким чином продемонструвати розмаїття форм діяльності А.Ґейштора на цьому дослідницькому полі, увиразнити роль, яку для нього відігравала популяризація знань про минуле і - last but not least - нагадати про професора як майстра живого слова.
Анета Пеньондз
До розділу