До розділу
Слов'янські особові імена українців: історико-етимологічний словник
Павло Чучка
Пропонована праця становить доступний виклад історії особових імен українців та їх предків з посиленою увагою до імен давніших часів, за яких особові імена слов'янського походження кількісно ще переважали над іменами чужомовними, тобто запозиченими з інших мов, передусім із давньоєврейської, давньогрецької, латинської та західноєвропейських, а також із числа радянських заідеологізованих утворень.
Книга розрахована передусім на читача з гуманітарною освітою.
Зміст
Передмова З
Обсяг поняття «слов'янські особові імена українців» 4
Часові рамки функціонування слов'янських особових імен 5
Просторові межі українських особових імен слов'янського походження 6
Про семантику власних особових імен 6
Морфемна структура слов'янських особових імен 7
Графіка і систематизація особових імен у Словнику 8
Чисельність слов'янських особових імен 9
Використані джерела та література 11
Умовні позначення назв мов, діалектів та специфічних лінгвістичних термінів 34
Словник
Чоловічі імена 39
Жіночі імена 373
Інверсійний покажчик чоловічих особових імен 416
Інверсійний покажчик жіночих особових імен 427
Передмова
Людські імена, як відомо, становлять найдавніший розряд власних особових назв. Вони з'явилися вже на світанку історії людства, коли ще не було ані прізвищ, ані іменувань за батьком, ані якихось інших власних особових іменувань людей. Отже, особові імена стали першими за всю історію людства засобом словесної індивідуалізації та легалізації людини в суспільстві. їх появу викликала необхідність однозначно виділяти індивіда з-поміж решти членів відповідної сім'ї чи роду. З тих пір особове ім'я персонально присвоюється кожному індивідові, який зростає в середовищі рідних чи близьких.
Порівняльно-історичне мовознавство встановило, що у праслов'янській мові, як і в інших індоєвропейських, ще до її розпаду на окремі діалекти (а це сталося близько 2000 років тому) люди задовольнялися однослівною системою називання індивіда, яка складалася з самого тільки імені (Milevski Т. 350), хоча в окремих народів, які досягли на той час порівняно вищого рівня суспільного розвитку, як, наприклад, у давніх греків, «уже в гомерівські часи бачимо досить сильно зарисований дуалізм, тобто звичай називати чоловіка не лише його власним іменем, але надто ще для від- різнення від інших із таким самим іменем, відповідно змодифікованим іменем його батька» (Франко Пр 392). А далі продовжує Франко: «Грецькі, латинські, а потрохи і жидівські імена власні переняло християнство в свій календар і розширило їх по всьому світі як хресні імена; вони витиснули відповідні індивідуальні поганські (у нас - слов'янські) імена і своєю чергою послужили в модифікаціях, відповідних духові кождого язика також для витворення цілого ряду родових прозвищ. Правда, у германських племен для цього вжито переважно старих поганських імен, - у нас се коли й сталося, то в дуже малій мірі» (Там же).
Час появи перших слов'янських прізвиськ, передусім прізвиськ внутрішньоро- динних, так само сягає праслов'янської доби. Однак нестача надійних письмових свідчень із тої пори, достатніх диференційних ознак між ними та звичайними вуличними прізвиськами не дозволяють установити навіть приблизну часову межу між першими та другими іменуваннями.
Ідея називати індивіда двослівною антропонімною формулою (ім'я + патронім на -нч або на -ович) у слов'ян поширювалася зі сходу на захід, а самі імена по батькові (рос. - отчества) у слов'ян сягають раннього Середньовіччя. Пор. іменування давньоруського князя Вояодимиръ Святославичъ (Л.Р.). Проте обов'язковим компонентом двослівної номінативної формули (ім'я + по батькові) вони стали тільки у росіян. В українців же трислівну формулу іменування зразка «ім'я + по батькові + прізвище» росіяни почали запроваджувати тільки в XIX ст., а в західних областях України - лише за радянських часів після Другої світової війни.
Запровадження християнства, а з ним і поява такого поняття, як календарні «хресні імена», остаточно не розв'язала такої проблеми, як однозначна і чітка ідентифікація особи в суспільстві. На базі традиційних слов'янських імен та нових, тобто християнських імен, вуличних прізвиськ, іменувань по батькові та іменувань інших антропонімних класів наприкінці Середньовіччя в українців починають складатися спадкові особові назви, які завдяки тодішній державній адміністрації Австрії кінця XVIII та Росії початку XIX ст. юридично закріплюються і стабілізуються в ролі обов'язкових прізвищ за кожною родиною.
Обсяг поняття «слов'янські особові імена українців»
Під терміном «слов'янські особові імена українців» у цьому словнику розуміємо не будь-які імена, носіями яких є або були українці, скажімо, Андрій, Василь, Гриць, Данило, Ксеня, Леся, Наталка, Оксана і т.п., а тільки ті власні імена слов'янської етимології, носіями яких є або були особи української національної (етнічної) належності.
У найновіших ономастичних працях такі імена часто називають іншомовним терміном «автохтонними» (наприклад, Богдан, Величко, Всеволод, Гроза, Добриня, Казимир, Мирослав, Мстибор, Некрас, Озимко, Дзвінка, Забава, Зоряна, Любава, Росана, Сніжка і т. п.). Отже, вирішальним критерієм при віднесенні імені до слов'янських чи неслов'янських для нас є не просто вживаність його у тій чи іншій слов'янський мові, а - етимологічна належність назви до слов'янських з походження. Це означає, що до слов'янських імен українців відносимо лише:
а) генетично слов'янські імена, успадковані українцями з давньоукраїнської, давньоруської чи праслов'янської мови;
б) імена слов'янської етимології, які побутують у більшості сучасних слов'янських мов, але належність їх до імен праслов'янського фонду не є доведеною;
в) власне українські іменні деривати новіших часів, утворені від слов'янських основ (напр., Зореслав, Зоряна, Сніжана);
г) слов'янські особові імена, утворені від онімів інших класів, передусім від слов'янських ойконімів, наприклад, Ґрозав, Ждимир, Щедрик, Світлана і т. п.
Отже, етнічна належність чи національне походження денотата при занесенні власного особового імені до реєстру словника для нас має принципове значення. Воно мінімалізує уникнення грубих методологічних помилок, яких часом допускалися деякі укладачі солідних національних ономастиконів, як, наприклад, «Словаря русских имён» Н. М. Тупикова (СПб., 1903), який поряд із справжніми російськими іменами до російських зарахував також десятки слов'янських імен українців та білорусів. Подібної методологічної похибки припустилися також укладачі шеститомного «Słownika staropolskich nazw osobowych» (pod red. i ze wstępem W. Taszyckiego, - Wrocław etc. 1981 r.), які до реєстру названого словника внесли трохи не всі особові назви старопольського періоду, представлені в документах із території всієї Речі Посполитої, у тому числі й із писемних пам'яток центральних областей України та Білорусі. Інакше кажучи, за принцип розмежування антропонімів на староросійські, старопольські та староукраїнські ними узято не етнічну належність носіїв розглядуваних особових імен, а тогочасні державні кордони Росії і Польщі, частина яких до XVI ст. проходила, як відомо, по етнічно українських землях.
Часові рамки функціонування слов'янських особових імен
Часові межі функціонування різних імен слов'янської етимології в українців неоднакові. Найдавніші слов'янські імена, звісна річ, уживалися ще у праслов'янській мові, а точніше - ще у дописемний її період, а частина з них (напр., Володимир, Ярослав, Надія, Людмила) активно використовується упродовж усього давньоруського та староукраїнського періоду аж дотепер. Інші ж засвідчуються лише писемними пам'ятками давньоруського чи наприкінці староукраїнського періоду. Окремі з них нотуються тільки писемними пам'ятками пізнього Середньовіччя. А ще є імена, вживання яких відновилося лише в роки піднесення української національної свідомості в Україні (напр., Зореслав, Славомир, Богдана, Томила). У зв'язку з таким нерівномірним станом уживання окремих імен слов'янського походження в українців самі письмові фіксації кожного з таких імен прагнемо ілюструвати не одним якимось прикладом, взятим із конкретного документа, а кількома його записами з різних теренів України та ще й із вказівкою на те, яким саме було соціальне становище іменованого. При цьому час появи кожного такого слов'янського особового імені українців прагнемо показати на загальнослов'янському часовому тлі, а також його місце стосовно співзвучних із ним імен у решти слов'янських народів.
З метою створення наочнішої картини активного побутування описуваних особових імен укладач Словника, де це можливо, вдається до порівняння описуваного імені з іменами тотожньої основи, вживаними у інших слов'янських народів, що покликане створити у користувача словником бодай приблизне уявлення про період активного функціонування того самого чи спорідненого з ним слов'янського імені у різних слов'янських народів. Звичайно такий розгляд історії вживання імені у рамках тривалого часу (цілого тисячоліття) створює певні труднощі.
Перша з цих труднощів полягає в тому, що одне і те ж ім'я у документах фіксується в різних графічних чи орфографічних варіантах, а отже, не завжди легко встановити, де йдеться про різні варіанти того ж самого імені, а де - про імена-омоніми.
Друга полягає в тому, що слов'янському імені з тотожньою основою у різних слов'янських мовах може відповідати еквівалент з іншим слов'янським формантом суб'єктивної оцінки.
Немалу трудність при порівнянні споріднених особових імен та їх варіантів, уживаних у різних слов'янських мовах, становить також неусталеність чи непогодженість лінгвістичних термінів, використовуваних для періодизації історії слов'янських мов чи їх діалектної диференціації.
Розгляд історії вживання імені в межах цілого тисячоліття також створює певні труднощі. Перша з них полягає в тому, що одне і те ж ім'я в різних текстах часто виступає в різних графічних чи орфографічних варіантах. Не меншою мірою ускладнює опис споріднених слов'янських імен і те, що одне і те ж ім'я в різних текстах виступає з різними стилістичними навантаженнями. Складність опису такого тривалого періоду нерідко умовлена також неусталеністю лінгвістичної термінологій'. Так, наприклад, одна і та ж мова чи її діалекти у різних авторів нерідко фігурують під різними назвами, не кажучи вже про те, що ці погляди дослідників часто пов'язані з різними оцінками історії відповідної мови. У цьому словнику намагаємося дотримуватися традиційної періодизації історії української мови, яка Х-ХІІІ ст. називає давньоруським періодом, XIV-XV ст. - давньоукраїнським, XVI-XVII ст. - староукраїнським, а ХІХ-ХХ ст. - сучасним українським.
Просторові межі українських особових імен слов'янського походження
Основний ареал функціонування слов'янських особових імен українців нині, як і раніше, простягається в межах сучасних кордонів української держави, головним чином у центральних, північних та західних говорах української мови. Однак твірні основи цих імен та похідні від них імена з давніх часів не гірше представлені також на українських теренах поза межами сучасної української держави, зокрема на Слобожанщині, Воронежчині, Стародубщині, Мозирщині, у Поліссі, на Підляшші, Над- сянні, Північній та Південній Лемківщині, в угорському Затиссі (нині Угорщина), Ма- раморощині, в Семигородді (Румунія), на Південній Буковині, у Придністров'ї, Молдові, на Кубані, у Сербії і Боснії та навіть у заокеанській діаспорі. У Словнику майже при кожній фіксації імені прагнемо зазначити територію або навіть конкретний населений пункт, у якому локалізується кожне реєстрове ім'я.
Відповідно до сказаного у Словнику належним чином представлено також український ономастичний матеріал із середньовічних та пізніших пам'яток ділової писемності, у тому числі й матеріалами, засвідченими іншими слов'янськими (наприклад, польськими) чи неслов'янськими пам'ятками (передусім латинською та угорською мовами). Використовувані нами джерела, зокрема латинографічні, упродовж тисячоліття, як правило, писалися не українцями, а людьми, які не володіли як слід українською мовою. До того ж графічна та орфографічна системи згаданих мов за той період, як відомо, кілька разів мінялися, що призводить до багатьох різночитань слов'янських особових імен і топонімів у таких писемних пам'ятках.
Про семантику власних особових імен
Серед мовознавців поширена думка, за якою власні особові імен не мають лексичного значення в термінологічному сенсі цього слова, оскільки їх покликанням є, мовляв, лише називати денотат, а не характеризувати його за властивим йому ознаками. Однак такий погляд стосується не всіх імен. Передусім він не стосується імен автохтонних, поки ті не архаїзувалися. Так, наприклад, навряд чи можна погодитися з думкою, начебто такі традиційні імена слов'янського походження як, наприклад, Бажан, Борислав, Братко, Величко, Вовк, Володар, Гнівоиі, Горностай, Гроза, Добрик, Дробко, Куплен, Малюк, Милик, Мізинець, Мудрик, Ненаш, Озимок, Продон, Рижко, Ростислав, Рудько, Світлик, Сокіл, Третяк, Хорошко, Черничко, Білявка, Весна, Голубка, Квітка, Любава, Малета, Малуша, Незабудка, Нелюба, Росана, Світлана, Славка, Сні- жана, Томила і т. п., у свідомості українця не викликають або й ніколи не викликали жодних семантичних асоціацій, принаймні, в час надавання цих споглядальних, констатуючих, профілактичних, відстрашуючих, побажальних, заклинальних імен. Те ж саме стосується і так званих ідеологічних імен російського походження зразка Вілен, Ніпель, Ревмира, Сталіна і т. п.
Та, зрештою, навіть частиномовна чи родостатева належність кожного слов'янського особового імені також не є позасемантичною категорією: навіть твірні основи таких імен прийнято ділити на іменникові, прикметникові, дієслівні, займенникові, прислівникові та числівникові (Knappovä 22-24).Головним же призначенням власного особового імені у наших далеких предків при цьому, як і нині, було виділяти денотата за якоюсь примітною (реальною чи уявною) ознакою з-поміж інших членів родини. Крім цього, при виборі імені для новонародженого члена родини могли діяти також додаткові мотиви називання. Так, наприклад, відомий український ономаст М. Худаш, з огляду на вигадане власне особове ім'я забобонно-містичного навантаження, поділяє такі слов'янські імена ще на кілька груп, серед яких виділяє:
а) імена побажальні, які давалися новонародженій дитині з побажанням їй чогось доброго, позитивного, приємного;
б) імена профілактичні, які давалися дитині з метою відвернення від неї якогось лиха, зла;
в) охоронно-відстрашувальні імена, які були спрямовані на охорону дитини від смерті, нечистої сили чи небезпеки;
г) характеризуючі імена, які давалися дітям за певною зовнішньою або внутрішньою характеристикою чи за яскраво виявленою рисою;
д) нейтральні імена, які давалися дітям без конкретного забобонного навантаження з метою лише назвати дитину [Худаш 3 історії 96-130).
Морфемна структура слов'янських особових імен
Антропономасти дотримуються думки, за якими нинішні актуальні імена українців, як і імена росіян та білорусів, є продовженим давньоруської традиційної ан- тропонімійної системи, засвідченої писемними пам'ятками ХІ-ХІІІ ст., хоча морфемний арсенал їх засобів, як уже доведено, склався ще в добу праслов'янської мовної спільності. Праслов'янська антропонімійна система, як відомо, письмово не засвідчена. Однак окремі її Глоси в грекомовних, латиномовних та інших записах раннього Середньовіччя, як і порівняльно-історичні студії Ф.Міклошича, Т. Маретича, В. Та- шицького, Г. Гінкена, Т. Мілевського, Т. Роспонда, Я. Свободи, Г. Шлімперта, М. Грко- вич, М. Малець, І.Желєзняк та інших славістів доводять, що вона користувалася тим же типом називання людей, що й індійська, іранська, балтійська, германська мови, в якій особу позначувано самим тільки іменем [Milewski Т. 350).
Однак згодом у процесі дивергенції праслов'янської мови та формування на її базі інших племен чи надплемінних об'єднань, зокрема слов'янських народностей, праслов'янська антропонімійна система поступово ускладнювалася, а її елементи на різних теренах виявляють усе відчутніші специфічні особливості [Чу Розв 592-593).
На підставі аналізу будови слов'янських автохтонних імен-композит та порівняння їх із відповідними особовими іменами інших індоєвропейських народів, славісти ще в XIX ст. дійшли висновку, що праслов'янська антропонімійна спадщина мала безпосереднє індоєвропейське походження (Демчук 34), а відомий польський дослідник складених двоосновних імен Т. Мілевський вважав, що імена-композити, тобто двоосновні імена, є найдавнішою антропонімійною категорією, власне основою всіх інших різновидів слов'янських особових імен - відкомпозитних та віда- пелятивних [там же). Не менш вартісною є також та думка, згідно з якою іменам- композитам у часі передувало ціле розгорнуте речення, яке містило в собі відповідне побажання новонародженій дитині, оскільки «там діяв закон максимальної економії формальних ознак слова: найкоротшою формою вираження складної думки-побажання є композита» [Жел Усіч 57).
Важливо пам'ятати, що в давньоруській мові особове ім'я не було вже єдиним засобом ідентифікації особи. Там воно стало головним засобом називання її як у сім'ї, так і в ширшому колективі. Давньоруські імена найдавнішої пори становили відкриту систему обов'язкових власних іменувань особи, надавання і функціонування яких спочатку регламентувалося тільки звичаєвим правом. Писемна спадщина Давньої Русі не дозволяє встановити точної кількості вживаних у ній особових імен. Однак реконструкція зафіксованих іменувань на підставі засвідчених пам'ятками патронімів дає право стверджувати, що в ХІ-ХІІІ ст.ст. у давньоруській мові цих імен було близько однієї тисячі.
Слов'янські особові імена давньоруського періоду, як і імена староукраїнської доби прийнято ділити за їх морфемною структурою на три типи, а саме: а) двооснов- ні імена, тобто імена-композити; б) похідні від композит усічені утворення, ускладнені суфіксами суб'єктивної оцінки; в) імена відапелятивного походження, тобто загальні назви в функції власних особових імен (Демчук Слов'янські 170).
Будівельним матеріалом для давньоруських складених імен служило близько 100 слов'янських антропооснов. Серед них майже половину становили іменникові, а решта - дієслівні, прикметникові, займенникові та кілька інших утворень.
Валентні можливості і продуктивність різних антропооснов не були однаковими. Так, близько 20 іменникових основ (наприклад брато-, върхо-, дома-, дѣдо-, жизнь-, люд-, рог-, стан- і т. п.) могли виступати тільки в препозиції композита. Іменникових основ, які виступали як у ролі препозиційного, так і в ролі постпозиційно- го складника, виявлено удвічі менше (напр., -бог-, -гостъ-, -жир-, -лом-, -мир-, -нѣг-). Більшість основ, представлених у складених давньоруських іменах, засвідчена також іменами-композитами інших давньописемних слов'янських народів. Це також свідчить, що останні належали до спільнослов'янського іменного фонду (напр., імена Бѣловолодъ, Воиборзъ, Жизнебудъ, Мутижиръ і т. п.), а поза Руссю не відомі (Роспонд Структура 17).
Поряд із повними двоосновними в давньоруській мові побутували також різні похідні, а саме: а) префіксовані деривати типу Безуй, Завидь, Нажирь, Полюдь; б) утворення з негаціями типу Некрась, Немирь, Нечуй...; в) гіпокористичні усічення, які утворювалися шляхом усічення однієї з двох основ складеного імені і додаванням до нього здрібніло-пестливих та згрубіло-зневажливих формантів (напр., Борзята, Вышко, Ратьша, Судило, Твьрдята і т. п.).
Графіка і систематизація особових імен у Словнику
Усі слов'янські імена українців розглядаємо у двох частинах Словника: спочатку чоловічі, а після них уже - жіночі імена. Як у першій, так і в другій частині Словника імена розташовуємо в суворому алфавітному порядку, відповідно до чинного українського правопису за принципом: одне ім'я - одна словникова стаття.
На правах окремої заголовної статті до реєстру заносимо та розглядаємо тільки назви, гїйсьмово засвідчені в ролі власних особових імен пам'ятками сучасної української, давньоруської чи староукраїнської писемності, а саме: а) двоосновні безафіксні слов'янські особові імена зразка Домажир, Мстигой, Радогость, Дзвенислава, Кра- симира; б) відкомпозитні усічено-суфіксальні іменні та безсуфіксно-префіксальні утворення зразка Миросик, Ростик, Славко, Бездѣд, Зоряна, Малуша, Нелѣпа; в) віда- пелятивні особові імена типу Горазд, Сокіл, Кудря, Руся, а також г) особові імена, відтворювані нами на підставі давніх патронімічних та ойконімічних слов'янських назв тип у Дорог, Ждимир, Доброслава, Княгиня і т. п.
Заголовні реєстрові імена виділяємо жирним шрифтом у формі називного відмінка однини, яка відповідає нормативам сучасної української літературної мови. У спірних правописних випадках біля імені наводимо також рекомендоване закінчення родового відмінка однини. Напр., БЛАГА, -ГИ чол. р., МУДРА, -РИ чол. р., ДРОБИШЕ- НЯ, -НЯТИ, чол. р., МИЛГОСТЬ, -ТЯ чол. р., ХОТИМИСЛЬ, -ЛЯ чол. р.
Ілюстративний матеріал з історії та географії кожного імені наводимо у вигляді того аутентичного запису (тобто кирилицею або латиницею), яким ім'я засвідчене в конкретній писемній пам'ятці без суттєвих змін запису оригіналу. Отже, текстуальні ілюстрації наводимо без транскрибування чи транслітерування навіть тоді, коли в латинських, угорських, польських записах імені наявні диграфи, триграфи, квадра- графи чи дифтонги типу ае, cz, cs, sz, rz, tsch, буквосполучення з ігреком, який часто виступає засобом пом'якшення попереднього приголосного.
Єдине, в чому ми пішли назустріч читачеві-нефілологу, так це те, що для полегшення прочитання незвичних букв старослов'янського чи давньоруського письма, як ж, а, жу ІА, оуу V, о)у фу послідовно замінюємо їх буквами сучасної української графіки, але зберігаємо букву Ѣ, яка ще 100 років тому на всіх теренах України читалася як і або як ї.
Біля кожної ілюстрації проставляємо дату вчиненого запису, місце написання пам'ятки, а, по-можливості, - і навіть найважливіші енциклопедичні відомості про гаданого денотата. Порядок наведення ілюстрацій витриманий хронологічно: від найдавніших часів до найновіших. У міру потреби при багатьох українських іменах для порівняння наводяться відповідні слов'янські імена з інших давньописемних слов'янських мов, указуючи на давність їх фіксацій чи на їх популярність у окремих слов'янських народів.
Чисельність слов'янських особових імен
Установити точну кількість слов'янських особових імен, уживаних тим чи іншим давньописемним слов'янським народом упродовж тривалого часу, дуже важко. Головними перешкодами на шляху до цього встановлення в українському випадку є: а) нестача документально засвідчених антропонімів періоду Середньовіччя, які письмово підтверджували б цю давність; б) відсутність єдиної погодженої наукової термінології, яка чітко розмежовувала б такі ономастичні поняття, як особове ім'я та індивідуальне прізвисько особи; особове ім'я та його варіанти (офіційний, розмовний, експресивно забарвлений, пісенний, книжний, застарілий, дитячий і т. ін.); в) нестача демографічних відомостей про соціальну структуру давніх слов'янських народів та генеалогію окремих родин.
Не можна не згадати при цьому і про таке явище, як двоіменність періоду масової христианізації давніх слов'ян, яка охопила не тільки привілейовані роди, але й нижчі верстви давньоруського та давньоукраїнського суспільства, коли при хрещенні дитину іменували чужомовним християнським іменем, а в побуті продовжували називати її традиційним слов'янським, світським. Пор., напр., запис 1177 року: «родися оу Игоря сынъ и нарекоша имя емоу въ крещении Андрианъ, а имя княже Святослав» (ИЛ - СДРЯ IV 363); пор. також запис у Повчанні Влодимира Мономаха:
«Въ крещении Василии, а руськымь именемъ Володимиръ» (Успенский 1996), або ж запис переписувача Остромирового євангелія: «В крещении Осиф, а мирскы Остро- мир», чи запис із староукраїнського періоду, в якому гетьмана України Хмельницького під час хрещення назвали Зиновієм, а в історію увійшов під світським іменем Богдан і т. п. Наш Словник «Слов'янські особові імена українців охоплює» понад 2220 слов'янських імен, у тому числі й декілька розмовних їх варіантів.
Щодо кількісного співвідношення імен слов'янської та іншомовної етимології, то в сучасних слов'янських народів воно дуже неоднакове. Так, нині у південнослов'янських народів відсоток слов'янських імен сягає, а в деяких навіть перевищує 70 відсотків. У чехів імена чеського, а ширше - слов'янського походження становлять близько 30-35 відсотків (Knappovä 21). А в українців XXI ст. на слов'янські імена припадає всього близько 3-4 відсотків.
Текст взятий з сайту: chtyvo.org.ua
До розділу