Поховання невідомих воїнів

Список розділів Загальна Загальний

Опис: Загальний форум
Модератор: of

Повідомлення #1 Ясна » 09.08.2015, 08:49

Стою у просторі як антена. Тисячі слів проносяться в моїй голові, тисячі почуттів торкаються моєї душі. Біль, страх, гнів, сум...А оця ніжність... вона звідки?
Здивовано зосереджуюся на цій ласкавій всеохоплюючий ніжності, і, раптом, бачу, ось вона: рівненькі горбики від викопаних ще того року ям - вони...цвітуть!
Це вона, ріднесенька, земличенька, вишивала суху порепану глину квітами, готуючи постіль діткам своїм.
Нестримне бажання торкнутися до неї. Скидаю взуття і торкаюся гарячого тіла землі:
- Діточки мої, ідіть до мене, дайте обняти тіла зболені, рученьки-ніженьки обцілую, і біль заберу, і страх; все в лоні моєму перетопиться, кульбабками - ромашками зацвіте. Тілечко мені залишається. я його ростила та пестувала, а душеньки ваші Батечко чекає. І родичі ваші з ним же вас виглядають: діди-прадіди - прапрадіди. Печаль-зневіру з душ ваших вимиють. в радості і мирі з ними спочиватимете. а час прийде знов на мене ступите. Он скільки родичів вас проводжає. В правнуках-праправнуках до них повернетеся.
Що це зі мною? Боюся навіть собі зізнатися: десятки могил, сотні заплаканих очей, а у мене на душі як у Великдень - урочисто і святково. Я збожеволіла?
Трава лоскоче босі ноги. І хочеться закричати:
- Люди, ріднесенькі, ми ж не зрадимо їх? Ми ж ворога виженемо і державу побудуємо, і дітей онуків виховаємо гідно і достойно...щоб мали куди прийти наші хлопчики, наші захисники, герої наші.
Не кричу, отже ніби не збожеволіла.
Ходжу босоніж і заглядаю людям в очі.А стерня виявляється зовсім не колеться. Мабуть так і має бути, коли до мами горнешся.
Зображення
Ясна
Автор теми
Репутація: 18
З нами: 10 років 10 місяців

Повернутись в Загальний

cron