До розділу 

 

 

Руське Православне Коло

 

 

Симаргл

Світовит Пашник,

Волхв РПК

 

 

Один із основних Богів пантеону князя Володимира Симаргл є одночасно і складним для пояснення імені, і простим для розуміння, якщо враховуєте визначення у Велесовій Книзі. Вже не раз дослідники наполягали на запозиченні цього імені, як і імена багатьох інших Богів також вважають не руського походження. Чи то погано шукають відповідники в рідній мові, чи то не враховують, що імена часто є поширеними в різних народів і визначити первинність у використанні є неможливим. Тому ставимо собі за мету розв'язати цю проблему.

 

Тож в "Повісті врем'яних літ" читаємо наступне про руськиїх Богів: "І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев'яного, а голова його – срібна, а вус – золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош…" [4, 47]. Також Симаргл згадується в різних творах христосівців, які є малозначимі для нашого дослідження.

 

Вважають що ім'я Симаргл складається з кількох різних слів. Ось тут і стоїть питання як їх поділити. Так в "Слові Христолюбця" розрізняють Сима і Ргла. Це дало Брюкнерові підстави розділити божество на два окремі мітологічні персонажі. На його думку первісно це мав бути якийсь польовий бог урожаю. Пізніше Пізані переконливо підтримав припущення стосовно поділу цього персонажу на два окремі божества: одне з них, Сим, мало бути пов'язане із худобою й челяддю, тобто господарською "сім'єю", друге – Ргел – мало б відповідати за врожай (порівняння з біблійні персонажами).

 

"Однак, – пише Александр Ґейштор, – підстав розділяти Симаргла немає. Ще 1933 р. Камілла Тревер знайшла серед пам'яток іранського та кавказького середньовічного мистецтва образ перської крилатої собачоголової істоти – Сенмурва, Сіморга, покровителя рослин. Тотожність Симаргла із цим персонажем є очевидною. Етимологію імені Сенмурв вона бачить у поєднанні іранських коренів зі значенням "пес-птах", хоча ця назва може мати й інше походження (sih – "дерево", ayina, avenak – "природа", murgn – "птах"), що вказувало б на троїсту природу химери, поєднання в ній рис собаки, птаха та кабарги." [див. 2, 178-179].

 

Дослідник язичництва академік Борис Рибаков також посилався на М.М.Гальковського і К.В.Тревер, які розуміли під Семарглом (Сѣмарьглъ) істоту, що відома в іранській мітології і уявлялася крилатою собакою, священного пса Агурамазди Сенмурва, покровителя насіння і ростків. Також зазначив, що на Русі добре відомі в прикладному мистецтві ХІ-ХІІІ ст. зображення Семаргла. Іноді цих крилатих псів розміщували навіть на церковних дверях. [8, 421].

 

 

Семаргл на капітелі Чернігівського собору святих Бориса і Гліба (ХІІ ст.)

 

Також дослідник звертав увагу, що в ХІІ–XIV ст. в повчанні проти язичництва замість Семаргла з'являється Переплут, культ якого проявлявся в танцях і питті з рогів тура. [8, 422]. Тут можлива прив'язка Симаргла до підземних лабіринтів і його переплутана змієподібність на образах.

 

Зображення Симаргла (браслет XII–XIII ст.)

 

Б.Рибаков не сприйняв версії В.В. Іванова і В.Н.Торопова: "чомусь вирішили, що Семаргл – це "Sedmor(o)golv, тобто "Семиглав", але інших доказів, крім відомого містичного значення числа 7, не привели." [8, 422]. Ми ж навпаки вважаємо, що вони мали правильний напрям пошуку але не зрозуміли, де має бути прилаштована їхня версії.

 

Дослідник Володимирових богів Микола Ткач звернув увагу на число 7 та, аналізуючи думки попередників, погоджується, що ім'я Симаргл можна прочитати як Симиярило (Семиєргла) – сім сонячних уособлень і порівняв його з Руєвитом (Ругиєвитом) прибалтійських слов'ян, що пов'язується з точкою літа і мав сім голів і сім мечів, а восьмий оголений тримав у ручі. М.Костомаровим виводить ім'я Руєвит від слова "руйний" – червоний, горячий, вогняний. [див. 7, 156].

 

Ми ще не всі версії озвучили, а тільки основні. Як бачимо чіткості у визначеннях немає. А все тому, що дослідники проігнорували Велесову Книгу. Там все простіше Симаргл – це Вогонь. Приведемо уривки з ВК, щоб мати повну картину, де обидві назви поєднані:

"Молимо Велеса, Отця нашого, да потягне в Небі комнощь Суражову, да зійде на нас сурі вішати, золоті колове вертячи. То бо Суньце наше, іже світить на домове наші. І перед його ликом блідим єсь лик огнищ домашніх. Сему Богу-огнику Семурглю речемо показатися і востати на Небесах і се взійти аж до мудрого світа. Наречемо його іменем Огнебоже і йдемо се трудити…" [1, ВК,3а].

 

Тут мова йде про те, що Велес витягує в небо Сонячний човен. І перед його світлом блідне світло домашніх вогнищ. Саме цей домашній Вогонь, а його нарікають іменем Семургля, виступає зародком Небесного Вогню – Сонця. Тому йому і речуть востати (воскреснути) на Небесах до синього-мудрого світу – кольору денного Неба. То маємо поділ на Небесний вогонь Сонце, що зветься Дажбогом і домашній вогонь Симаргл.

 

А цьому місці пояснюється, що Вогнебог, якби розжарює човен Дажьога перед його виходом на синє Небо: "Даждьбог на струзі своєму був у Сварзі премудрій, яка єсть синя. А струг той сяє і виглядає, яко злато, Огнебогом розпалене єсть. Того дихання – живот єсть всякій тварі і прибіжище." [1, ВК,38б].

 

В інших місця ВК також є поєднання імен, що безумовно не залишає сумніву, що Вогонь названий Симарглом: "А тут бо свій Огнебог Семорегель, і овча [*вівця] яро, борзо рождена в чистоті." [1, ВК,11б]; "Славимо Огнебога Семиргла, древо гризущого і солому, і огнекуделицю [*вогнехурделицю] розвіває воутріє, вдень і ввечері. І Тому були вдячні за соутворене борошно і питія. Яко єсь єдин храним во попелі, і Того вздуймо, і горіти..." [1, ВК,31].

 

Тепер пояснимо звідки могла з'явитися назва Симаргл, для цього нам потрібно подивитися календарні свята і порівняти їх з Велесовою Книгою: "І та Сва-Птиця речить, яко Огень-Смарь понесла до нас і Гелу поручила, да тоє горіння було, і Богам купалити, і Даждю даждіти." [1, ВК,36а]. На цій дошці ім'я Симаргл розбивається на частини "смарь" і "гелу". При такому роз'єднанні напрошується висновок: "Се Мари Голова". Тобто Мати-Птиця, як вечірня Зоря, має від Богів принести вогняну Голову до Землі-Мари: "І кличеть Матир-Сва до Вишнього, який дав оце їй Огень до огниці нашої." [1, ВК,37а].

 

На хортицькому святилищі обсерваторії ІІІ-І тис. до н.е. є два кола. Більше коло символізує жіночій двір, тобто лоно жінки, одночасно це є образом Велеса. Посередині між його рогів знаходиться вівтар, що має уособлювати хату або Сонце в утробі Землі. Роги-змії можуть утворювати і пащу, в яку потрапило Сонце. Можливо тому на воротах українських хат часто малюють образ половини Сонця, тобто те, що заходить чи виходить. [див. 6, 33].

 

Жіночий двір святилища-обсерваторії на Хортиці

 

Розглянемо інший варіант, коли Сонце може виступати фалічним символом Батька Неба, тому на святах часто занурюють вогняні головешки, смолоскипи, колеса або і просто свічки у воду, якби її освячуючи. Коли Сонце сходить з Неба, то має потрапити у вологе жіноче лоно і там згаснути, що символізує його "смерть". Натомість воно запліднює і породжує нове життя в утробі у вигляді свого зародку – Вогню. Матир-Сва, як Богиня Зорі на прикладі інших вірувань, може ототожнюватися з коханням, тобто переносить вогонь кохання з Неба до Землі.

 

В церковному календарі є свято Усікновення Глави Івана Предтечі в кінці літа, коли Сонце втрачає можливість запліднення. Ця усікнена Голова, за христосівською вірою, закопується в землю, тобто Мару, або відправляється в хату (аналог могили) до Комина (свято 1 вересня), де це вогнище горить наче в утробі Матері. Є два церковних свята знаходження Голови 24 лютого (1-е і 2-е) і 25 травня (3-е), що припадають на календарні сонячні дні.

 

Цікавим може бути і Гел, який нагадує грецького Бога Сонця Геліуса. Посланцем Сонця Гела може бути ангел (др.-грец. ἄγγελος, ангелос – "вісник, посланець"). Окрім тотожної до імені "голови" маємо слово "голос", "глас", що також пов'язується з сонячним Богом, як і слово "орати" – кричати, де язик як полум'я Сонця. [1, 126].

 

Матир-Сва приносить нам вогонь як і ведичний Матарішван чи грецький Прометей, щоб у холодні дні він зігрів наші домівки. [3, 140].

 

Велесова Книга згадує Патар Дія, який приймає вогонь від Матері-Сви. Дий символізує нижній світ Богів і може означати чоловічу силу (нижню голову): "Молимо Патар Дяіє, яко той ізведе огінь, який Матирь-Сва-Слава принесла на крилах своїх Праотцям нашим. І тут піснями поємо одля кострибищ вечірніх." [1, ВК,19].

 

Від початку Сварожого ранку (1 березня), коли Сонце виходило на простір синього Неба, минуло шість місяців, і зустрічаємо на протилежному календарному колі прихід осені, яка відповідає Сварожому Вечору. Тому логічно, що на вечір Сонце заходить і його глава занурюється у Землю-Матір.

 

Перший осінній місяць має назву вересень. Вважається, що вона походить від вічнозеленого куща вереса, який на цю пору буйно цвіте. Та, швидше, назва місяців березень і вересень походить від Велеса – Бога нижньої і зимової частини світу. Аналогічна ведична назва бика – Вріш (заміна р-л). Так як Велес є опікуном поезії і Боян є його внуком, то слово "вірш" походить від Вріша-бика. З латині "вірш" перекладається як "повернення" Порівняємо наші слова: "вертіти", "вершина". Календарний рух року зробив півколо і досяг "вершини" і тепер він знову "повертається". Сьома енергетична точка, сьоме небо – це максимальне (мак – вершина, сим – сьома) положення, якого досягає душа і повертається назад до земного життя. [5, 87].

 

Матир-Сва як жарптиця, що несе вогонь на крилах своїх світить нам сімома барвами: То бо Матире-Сва б'є крилами о боки свої, обаполи яких вогненним сяє світом до нас. І всяке перо іне красне [*іншої барви]: червоне, синє, мондре [*блакитне], жовте і срібне, золоте і біле. І та бо сяє, яко Суне-Саруме [*Сонце-Цар], і колами іде посунь. Та бо то світить сімома красами, іже завіщано Богами нашими. [1, ВК,7е].

 

На вечір останнього дня літа ми ставимо своє свято Симаргла, бо етнографічно в цей час люди мали підготувати пічку, як жіноче лоно, куди і буде покладена вогняна Голова. Перед першим днем осені на сьомому місяці, урочисто запилюють цей вогонь. Свято 1 вересня називається Комина або Весілля Свічки. В даному випадку головешка має фалічні ознаки, тому вона потрапляючи до печі запліднює її і породжує вогонь – зародок Сонця.

 

Волхви виступали охоронцями Вогнища, як зародку Сонця в храмах, тому у ВК є заклик жертвувати князям і тим, хто дивиться за вогнем: "… і руга [*податок чи жито] мають дати для князів своїх і Огневим слугам. Для тих маємо держати се ще ругу особу: хай візьмуть їжу і питво за часів своїх до смерті і служитимуть нам." [1, ВК,24а].

 

Вогонь є охоронцем житла, тому його образ у вигляді собаки цілком є логічним. Іншим подібним образом є леви, які прийнято ставити на гербах. Вони мають волохатість неначе язики полум'я чи навіть з пащі стирчить язик, що теж є символом полум'я.

 

На прикладі хортицького сучасного святилища човнового типу "Триглав" Симаргл займає місце носа, що обернений на схід. Він замінює дракона на давніх суднах північних країн. Крильця тут Симарглу намалювали, але, якщо уявити, що весь човен це і є дракон, то його крила – це вітрила. Можливо він мав нести сигнальний вогонь, а його погляд на схід підкреслює, що там зійде Сонце. Серед трьох братів засновників Києва згадують Щека, якого ототожнюють зі змієм, а вигнуту носову частину на судні називають "шек". У Велесовій Книзі є варіант імені – Пащек, що безумовно, має означати пащу Змія. [див. 1, 179].

 

 

Цікаво, що люди, які не знають, що то за образ, плутають його з крокодилом. В давньому Єгипті був Бог-крокодил Собек чи Себек (єгип. sbk "запліднювати"). Сильний, швидкий, підступний володар Нілу, крокодил уособлював стихію нільських вод, йому приписували здатність володарювання річкою. Вважається, що він відлякує сили темряви і є захисником богів і людей.

 

Навряд чи то є збігом слів, швидше маємо тотожність, адже дракони на носу човна, мало чим від нього відрізняється. Культ Себека також зв'язувався з культом Гора. В образі крокодила Гор збирає частини тіла Осіріса для того, щоб з'єднати їх разом. Правда той же Гор також виступає і як винищувач крокодилів.

 

Згадаємо також, що в казках крокодил чи дракон ковтає Сонце, якби ховає в своїй пащі, і світило звідти треба було герою звільнити, щоб воно зійшло на Небі. Може саме через це і дихає дракон вогнем.

 

Хоч і маємо кілька сюжетів, але основне можна виділити: Симаргл – це земний вогонь, зародок Сонця, що має воскреснути і взійти на Небо. Цей вогонь належить Марі, що уособлює Матір-Землю, яка приймає чоловічу головню, щоб зачати і породити нове Сонце.

 

Література:

1. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7529 (2021). – 192 с.

2. Ґейштор А. Слов'янська міфологія / Пер. з польськ. – К.: Кліо, 2015. – 416 с.

3. Калайда Г.І. "Рігведа" для спраглих. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 2009. – 220 с.

4. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.

5. Пашник С.Д. Руський Православний Календар. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7529 (2021). – 184 с.

6. Пашник С.Д. Символіка святилища-обсерваторії на острові Хортиця / Священний острів Хортиця. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7529 (2021). – 27-43.

7. Ткач М.М. Володимирові боги: міфологічний зміст та систематизація головних персонажів язичницького культу. – К.: Укр. Центр дух. культури, 2002. – 192 с.

8. Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. – М.: София, Гелиос, 2001. – 744 с.

 

13.04.2001 р.

 

Стаття входить до збірника:

Пашник С.Д. Рідні Боги. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7529 (2021).

 

http://www.svit.in.ua

До розділу